Carpe diem: рецензія на книгу Террі Пратчетта «Крадій часу»
Степурська Марина
10.07.2021
«Здатність бачити речі, яких не повинна була б бачити людина, і робить нас людьми»
Т. Пратчетт
Час – умовна одиниця, яка керує нашим життям. І хай якою важливою була б ця складова, вона все одно лишається неточною. Година, хвилина, секунда, мить – це все лише недосконалі складові величезного механізму. Але що станеться, якщо винайти надточний годинник? Спойлер – нічого хорошого.
Час спливає
Дискосвіт припинить бути Дискосвітом, якщо принаймні один раз на робочий тиждень не опинятиметься на порозі масового знищення. Цього разу загрозою мирного існування Дискосвіту стає годинник. Хоча насправді не такий і простий годинник. По-перше, надзвичайно витончений, виготовлений зі скла та кришталю, здатний вписатися в будь-який навіть найбільш вишуканий інтер’єр. Ну а по-друге, він вимірює найбільш точний час, що само собою загрожує цілісності світобудови. Вирішувати всі проблеми пов’язані з новим Апокаліпсисом належить нікому іншому, як вже знайомій нам Сюзен – онучці Смерті , а за сумісництвом – шкільній вчительці. А на допомогу їй цього разу прийдуть легендарний історичний ченець Лу-Тзе разом зі своїм новоспеченим учнем Лобсанґом.
Після прочитання книг Террі Пратчетта в мене був достатньо різний спектр емоцій: від щирого здивування до моментального бажання знову поринути в улюблену історію і мерщій її перечитати. Але я ніколи не відчувала сильного смутку, коли закінчувала ту чи іншу книгу. Що ж, тепер це сталося.
«Крадій часу» – останнього книга улюбленого всіма циклу про Смерть. Лише ця думка може ввігнати шанувальників Пратчетта в депресію.
Можливо, все було б не так плачевно, якби сам персонаж Смерті фігурував в цій історії більше, ніж на кількох сторінках. Як і в більшості інших книг циклу, цей на перший погляд головний герой стає мало не третьорядним. Але саме тут його замістила не менша кількість цікавих та яскравих героїв. Від онуки, яка унаслідувала здатність розмовляти лише за допомогою CapsLock, до сина Часу, який має в своєму арсеналі не менш незвичні здібності.
Також в цьому романі Пратчетт нарешті розказує читачеві про так званих аудиторів, які доволі часто фігурували в книгах серії. Аудитори – це колективний розум, який слідкує за порядком та дотриманням правил у Всесвіті. Жоден із них не наділений власним «я» – вони є лише сірою масою, здатною вести розрахунки та вигадувати нові норми існування. Єдиною проблемою для цих дивних істот завжди були люди, які стали для аудиторів ходячим втіленням хаосу та нелогічності:
«Поява людства викликала огиду і шокувала. Людство, фактично, складалося із речей, яким не було місця в часі й просторі, таких як уява, жалість, надія, історія та віра. Якщо це все забрати, залишиться мавпа, яка постійно падає з дерева»
Але як і Смерть, аудиторів завжди цікавило і водночас лякало життя. Їх лякала сама ідея індивідуальності, яку вони мали змогу здобути в цій книжці.
Також в «Крадії часу» цікаво зображено п’ятьох вершників Апокаліпсису. Так, саме п’ятьох. Смерть, який власноруч збирав всіх всадників; Чума, якому так подобаються санітарні умови Дискосвіту, що він радше б сам помер, аніж брав участь в кінці світу; Голод, до нестями закоханий в салатний соус; Війна, який вже давно надав перевагу спокійному сімейному життю та вівсяному вітамінному коктейлю замість бренді. Але головною зірочкою залишається п’ятий вершник – Каос (прим. – не плутати з Хаосом). Колись давно, коли людство лише стало на поріг розвитку, Каоса відсторонили від апокаліпсичних справ, а він в свою чергу пішов у молочний бізнес, але навіть це не примусило його забути своє справжнє походження:
«– Один старий чоловік казав мені, що ми живемо і вчимося, – мовив він. – Ну от, я прожив і щойно тепер навчився, що лезо меча нескінченно довге. А ще, я навчився робити достобіса добрий йогурт, хоч це не ті навички, які я маю продемонструвати нині. Покажемо їм, де раки зимують, хлоп’ята?»
Немалу роль у сюжеті відіграють так звані «історичні ченці» – люди, здатні змінювати та латати історію. Одним із найкращих представників цієї течії є старий, але мудрий підмітальник Лу-Тзе. Не дивлячись на славу і визнання, Лу-Тзе навіть не є монахом, замість цього він виконує всю брудну роботу в храмі, де мешкає. Але саме це робить його справжнім героєм. Лу-Тзе ніколи не користувався своїм статусом чи владою, попри всі свої знання та можливості, він й надалі залишався звичайною людиною, яка здатна пожертвувати собою заради добробуту інших.
Кому читати
Шанувальникам циклу про Смерть (але я раджу запастися носовичками), а також тим, кому подобаються історії про подорожі та модифікації з часом.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно