Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

«Будь-який злочин має постраждалого...»
Random
Чи доречне використання слова «людина» в історії про Авшвіц? Чи можливо вписати «людське» в периметр, обмежений колючим дротом і увінчаний написом «Arbeit macht Frei»? Чи справедливо з нашого боку піддавати сумніву людяність лише нацистів і не завважити того, у що перетворилися мільйони в’язнів не те що за роки — за години перебування в таборах? Примо Леві пише, що він став «одним із них» — одним із невиразно сірого гурту похилих і знеособлених постатей — уже за декілька годин по тому, як зійшов із вагона на вході до Авшвіца.
 
Галя Василенко, Критика
 
«Злочин проти людяности» — одна з класифікацій нацистської діяльности протягом Другої світової війни, яку було висунуто на Нюрнберзькому процесі, поряд із «військовими злочинами», «злочинами проти миру» тощо. Будь-який злочин має постраждалого, проти якого його було здійснено. Якщо постраждала «людяність», то йдеться не лише про тих, хто втратив життя, а й про тих, хто втратив саме її — людяність, людську подобу, людину всередині себе.
 
Спогади, інтерв’ю з тими, хто пережив табори, тепер мають велику авдиторію, проте так було не завжди. Про Голокост мовчали аж до 1960-х років. Джефрі Александер демонструє документацію з американських частин, які звільняли концтабірних в’язнів: налякані їхнім виглядом, знітившись від побаченого, у найпристойніших бараках вони селили ув’язнених нацистських функціонерів, а вцілілих жертв табору залишали в тих же бараках, часом навіть не покращуючи їхнього харчування.
 
Як прийняти те, що поза людяним перебували не лише виконавці хворої утопії «чистого світу», а й ті, хто став жертвами цієї ідеології? Як прочитати те, що писав Леві, а не ту джек-лондонівську сагу про виживання, яку йому приписують у більшості рецензій (навіть в описі цього видання)? У передмові Леві пише, що він не збирається доповнювати корпус текстів-звинувачень, текстів про «жаскі подробиці» таборів знищення, припускаючи, що читач і без того їх знає. За мотив свого тексту він визначає привідкривання «деяких сторін людської душі». Але ця засторога розвіюється: автор зазнає смерти, яку йому пророкував Ролян Барт, і текст стає «ще однією історією про жах Голокосту». Він таким і є, та жах тут геть інший, і повірити в його існування значно важче.
 
На дещо більше ніж на 200 сторінках розгортається історія «щасливо пізнього» в’язня, поділена на 17 розділів. Леві потрапив до Авшвіца 1944 року, коли було вирішено, що потреба у робочій силі відчутніша, ніж збочено-месіянська ідея «очищувати світ». Далі віднаходимо подробиці, відомі ледь не кожному в’язневі, але ті, що їх часто оминає око сучасного читача: подробиці спеціяльних кодів, відомих здебільшого лише ув’язненим або ув’язнювачам. Приміром, номер, яким затавровано особу після прибуття до табору, визначає не лише поставлене на лічильник похитування терезів «жити/померти», а й приблизні дату і причину прибуття. Леві часто спотикається об розповіді про насмішки над ним — номером «174517»: мовляв, один із тих італійських, новоприбулих. «Новачки» не отримували мінімальної солідарности, порад із виживання від тих, чиї номерні знаки сягали глибших цифрових значень. Тут, власне, найбільше виопуклюється оте «чи це людина»: в історії про те, як людина цурається свого тіла, як перестає існувати як соціяльна істота, а її цінності зводяться до миски табірної баланди, уникання складнішої роботи і стримування позивів кишківника. Тоді виникає значно серйозніше запитання: яка ціна виживання «малих номерів», тобто тих, хто потрапив до табору найраніше і таки вижив? Леві вказує на закономірність: виконуючи всі накази, не намагаючись оминути (читай: «перекинути на іншого») найтяжчу роботу і вдовольняючись лише своїм харчовим пайком, людина гинула від виснаження, не проживши в таборі й пів року.
 
Із гіркою іронією автор зауважує ідеальність табірного простору для соціяльного експерименту (тисячі ув’язнених різного віку, походження, різних мов і культур закрито у режимі, «за якого жодна потреба не задовільняється повністю») і мимоволі сам стає експериментатором. Переосмислюючи своє табірне життя, Леві категоризує людей на два типи, які є не такими очевидними в умовах мирного життя. Це «пропащі» і «врятовані». Сам він у дечому сумнівається, чи слушним є збереження пам’яті про цю «знелюдяність», і переконує читача та себе в тому, що будь-який людський (чи біля-людський) досвід вартий збереження. Тож «пропащі» — це ті, хто капітулював. Ті, чиє надламане табором життя не прагне відновлення.
 
Вони виконують настанови, споживають свою миску з баландою та декількома грамами хліба і, зрештою, або помирають самі, або їх приречено на селекцію («вийти звідси можливо лише через комин», — згадує Леві жарти ув’язнених).
 
Є й інші, «врятовані», чий резерв волі до життя могутніший за табірну матрицю. Леві наводить кілька типів з-поміж них («організатор», «промінент», «комбінатор»), але ця категоризація вже не така важлива. У будь-якому випадку, в’язні-євреї опинялися на роздоріжжі: покірно стати «пропащим» або вийти на шлях виживання і увійти до категорії «врятованих». Шляхів до порятунку, на відміну від покірної та прямої «дороги до згуби», є чимало, пише Леві. Ось хто, за його спостереженнями, мав шанс вийти з табору не «через комин»: лікарі, шевці, музиканти, кухарі, молоді й привабливі гомосексуали, друзі/земляки когось із місцевого табірного начальства, особливо енергійні й безжальні, які виборювали посади капо і блокових старост, а також ті, хто впорядковував своє життя так, аби матеріяльно чи емоційно заробити поблажливість табірного керівництва. Тобто шлях «врятованих» у будь-якому разі передбачав роботу на вбивчу машину табору, підсоблювання їй, щоб, коштом власних чести, совісти й інших людських чеснот, вижити. На відміну від нормального життя, де, окрім «пропащого» і «врятованого», є третій шлях, який і є нормальним, у табірному побуті існувало лише два.
 
Отже, чи це людина? Чи це людина, яка покірливо стає на шлях до смерти, що його приписали їй подібні до неї; чи це людина, на горизонті якої видніється лиш баланда за розкладом; людина, яка забула слова молитви, а нових не завчила, і яка й слова не скаже, коли за нею зачиняться двері газової камери? І чи це людина, що улещує свого вбивцю, не подасть руки тому, хто впав поряд, відбере хліб у хворого; яка, пригноблена сама, гнобитиме подібних до себе, а не постане проти пригноблювача? Хто з них людина, якщо кожен добре знає, що «завтра вранці» означає «ніколи»? Хто з них підтвердив би вислів Сартра про те, що людське життя починається по той бік безнадії? Ела Лінґес-Райнер, одна з тих, хто пережив Голокост, писала у спогадах формулу свого життя у таборі: «В першу, другу і третю черги — я. Потім знову я. І вже потім усі інші». Варлам Шаламов, чиї «Колимські оповідання» є суголосними з міркуваннями Леві, пише про блатну мораль ҐУЛАҐу: «Помри ти сьогодні, а я — завтра».
 
Ці жахливі речі часто розчиняються в нас перед очима, коли читаємо свідчення про табірне життя — чи то в Авшвіці, чи в ҐУЛАҐу. Ми зосереджуємося на тому, якими нелюдами є функціонери табірних систем, безпосередні вбивці і мучителі. Одне з оповідань Шаламова завершується розмовою колишніх в’язнів, які після визволення мріють про помсту. Останній із них скаже: «А я хотів би стати обрубком. Людським обрубком, розумієте, без рук, без ніг. Тоді я знайшов би в собі силу плюнути їм в пики за все, що вони роблять із нами».
 
Тексти Леві не такі пронизливі, як у Шаламова, мабуть, через те, що він пригадує, а Шаламов огортає спогади в метафори оповідань. Але їм ідеться про те саме: ті, хто вижив у таборах, вийшли звідти не людьми, а «людськими обрубками», нехай навіть з усіма кінцівками у фізичному сенсі. Ганна Арендт, пишучи про судовий процес над Адольфом Айхманом, показала, що нацистські функціонери були людьми — не жахливими чудовиськами, а такими ж людьми, як і ми, але без здатности мислення, емпатії, витворення власної позиції та гуманізму. Примо Леві в книжці «Чи це людина» торкається питання з іншого боку, піддаючи сумніву «людськість» тих, хто став жертвою, — як виявилося, зовсім не чудовиськ, а людей. І хоч як важко, тужно, непристойно, незручно, ніяково це писати, відповідь на запитання Леві: «Ні».  
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage