«Борошняні немовлята»: чи можливо скласти іспит на відповідальність
30.08.2016
Надія Мельниченко, Букмоль
Антотація до повісті “Борошняні немовлята” британської авторки Енн Файн створює цілком конкретний горизонт читацьких очікувань. Розбишакуватий підліток із “неблагонадійного” класу намагається стати хорошим хлопчиком під впливом ненависного й абсурдного шкільного експерименту. Справді, за три тижні експерименту і 170 сторінок книги хлопець змінює точку зору на навчання, на батьків і батьківство, відкриває у собі хист до піклування про ближнього та засвоює решту дивовижних здібностей зі знаком “плюс”. Невже це дидактична казка, яка зачіпає теми відповідального батьківства та натякає на раціональне використання контрацептивів? Однак, вже з перших сторінок виявляється, що усе дещо складніше.
Передусім тому, що головний герой — не винятковий і не казковий, він — пересічний учень “слабкого” класу, який грає у шкільній футбольній команді та часто відбуває покарання. Його звати Саймон Мартін, і він особливий хіба в тому, що провів зі своїм батьком рівно 1008 годин. А потім мав удосталь часу, щоби думати над тим, чому і як його покинули, і часом мріяти, що одного дня батько повернеться.
Замість вирощування личинок і створення видовищної вибухівки з крему, Саймонові і його однокласникам пропонують працювати над науковим проектом із загадковою темою — борошняні немовлята. Кожен учень має протягом 21 дня опікуватися трикілограмовим мішечком із борошном — не залишати його без нагляду, слідкувати за вагою і чистотою. На перший погляд, своєрідний тест на батьківство, перевірка нервів на міцність, після якої складні підлітки мали б уявити, як воно — мати дитину. Однак, у книзі не відбувається казкового перетворення дев’ятнадцятьох шибеників на ідеальних і мудрих майже-дорослих. На щастя.
Просто я не така людина. Спочатку я думав, що така, але потім виявилося, що помилявся.
Бувають люди відповідальні, бувають ні.
Випробування борошняними немовлятами витримують не всі: хтось викидає мішок у болото, хтось просто починає ненавидіти свого “підопічного”. Хтось відкриває в собі хист до підприємництва й засновує платний дитячий садок для мішечків. Однак, кожен учасник експерименту, полишивши звичну зону комфорту, дізнається більше про себе і не завджи оте “більше”- хороше. А Саймон, спілкуючись із товаришами та ретельно фіксуючи у щоденнику свої стосунки з “немовлям”, крок за кроком наближається до відповіді на питання, чому його покинув тато. Або точніше, до можливого варіанту цієї відповіді. Хлопець вираховує рівень жорстокості батька за допомогою калькулятора, і водночас розуміє, що “правильної” відповіді на питання, чому його покинув батько, немає й не може бути.
Когось вабить спокій й колиска дитяча,
Але я — вітрильник, пливу повсякчас.
Книги про/для підлітків часто міцно прив’язані до часу, в якому вони були написані. Дистанція 2016 — 1992 дається взнаки і в “Борошняних немовлятах”. Суб’єктивно: якби Енн Файн працювала над книгою сьогодні, її герої, мабуть, були би на рік-два молодшими, хоч і з дуже подібними проблемами. Цей текст ніяким чином не агітує ставати “чайлдфрі”, не виправдовує відмову від уже народжених дітей. Він взагалі ні за що не агітує, лише припускає множинність варіантів і право вибору, за який ти відповідаєш.
Якби багато років тому його мати замість того, щоб поїхати в пологовий будинок і народити там дитину,
взяла й зарізала когось ножем для хліба, то тепер вона вже вийшла б на волю.
Можливо, навіть удвічі раніше, за хорошу поведінку.
Відповідальність — перед борошняним мішечком чи то перед ймовірними або ж наявними дітьми, чи то перед батьками, чи то перед вчителем — це одвічна і слизька тема. Тут надто багато клішованих “мусиш”, тут легко скотитися до банальних повчань. Авторка, вочевидь, намагалася уникнути моралізаторства, припускаючи можливість існування і “вітрильників”, і тих, кого “манить колиска дитяча”. Можливо, її всезнаючий наратор таки бачив не всі варіанти — у книжці немає жодного дівочого персонажа із власним голосом, та й батько Саймона так і не отримав слова, щоб пояснити, чому залишив родину. Оці недомовки відкривають читачеві простір для роздумів і висновків, адже їх має робити аж ніяк не автор.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно