На сторінках новинки Наталі Ясіновської «Несподіване кіно» є місце для радості й суму, дружби й кохання, сумнівів і підтримки. Ця книга історій – про підлітків, труднощі та радощі, які наповняють їхнє життя. Перше кохання, стосунки з батьками, проблеми у школі, нерозуміння однолітків, пошук свого місця у світі…

Сьогодні для вас – одна із цих історій.

***

Звичайний супергерой

Дарка сиділа на лавці перед під’їздом, метляла ногою, морщила лоба й зітхала. Вона знову й знову гортала список контактів.

«Кого ж іще спитати?» — думала Дарка, хоча запитала вже всіх, кого могла попросити про послугу. Нікому не виходило.

— І що я маю сказати Олі? — бурчала дівчина сама до себе. — Хоча, звісно, вона могла б і про інших подумати... Та де! Олька ж думає лише про себе...

Оля запросила її на день народження, у цю п’ятницю, а вона має працювати, бо розклад складали раніше і тоді в неї не було жодних планів. По п’ятницях увечері Дарка працює. Хто ж знав, що Олька надумає святкувати посеред тижня, а не у вихідні. Але ж Оля завжди робить так, як хоче. Вона не найменша в родині, а найстарша, проте мама розлучилась та вийшла заміж вдруге. І все ще почувається винною перед донькою, тому намагається виконувати всі її забаганки...

А Дарці потрібні гроші, якщо вона таки хоче купити айфон. Батьки сказали, що телефон може бути і скромнішим, а як хоче саме айфон — хай сама на нього заробить. От вона й пішла працювати. Офіціанткою. У піцерію «Пані Морква». Точніше, це Ліля допомогла їй, коли вони помирилися. То піцерія її хрещеної. А називається «Пані Морква» саме через Лільку. У подруги алергія на моркву, і тому в піцерії немає жодної страви з цим овочем. А от у назві морква є.

Взагалі-то Дарці подобається там працювати — спостерігати за людьми, вгадувати їхні настрої й емоції. Та в п’ятницю вона має бути в Олі, вже пообіцяла, що прийде.

І от що тепер робити? Ліля точно не підмінить. По-перше, вона недолюблює Ольку і вважає її егоїсткою. Ну, Олька те саме думає про Лільку... Але то таке... По-друге, Лільчина мама недавно повернулася з лікарні, і Ліля допомагає доглядати меншого братика. Кет також не підмінить, бо йде до Олі. А Влада саме цієї п’ятниці їде до бабусі. Ото ще!.. Невже нікому гроші не потрібні?

— Не за так працювали б, — далі бурмотіла Дарка, знову і знову гортаючи список контактів. — От ніби стільки людей у френдах, а попросити про допомогу нікого. Мабуть, недаремно тато каже, що сподіватися можна тільки на себе, — зажурено видихнула Дарка.

 

Дмитро стояв на балконі й ніяк не міг наважитися. «Може, таки спитати? А якщо відмовить? Що тоді?»

Він дивився вниз, на Дарку, яка сиділа на лавці біля під’їзду й метляла ногою. Висока, струнка, хоча Дмитро колись чув, що дівчина нарікала на зайві кіло. «І де вона їх знайшла? От у мене справді трішки є», — зиркнув він на свій живіт, де чомусь не проглядалися кубики пресу, хоча на Дмитра час від часу нападало бажання гарненько підкачатися. Але як нападало, так і відпадало. Фізичних вправ він не любив, а от смачно поїсти — дуже навіть.

Найбільше хлопцеві подобалося Дарчине світле волосся. Часом воно було пухнасте й кучеряве, а часом — пряме й гладеньке.

Дмитро не міг вирішити, яким воно йому подобалося більше. Він дивився на свою мрію і вагався. «Зараз піде... Може, так і на краще... Ой, зараз піде, й ти так і не спитаєш!»

«Що ж робити?» Спитати, хоч і боїться відмови? Чи навіть не спускатись й так і не дізнатися, що відповіла б Дарка? Дмитро подумав, що, якщо ще трішки почекає, вона точно піде, і він ніколи не дізнається, чи погодилася б вона. Тому хлопець швидко збіг сходами, аж захекався, а коли відчинив двері під’їзду і побачив, що Дарка все ще сидить, спробував заспокоїтись і сповільнив крок.

— Привіт! — сказав він так, ніби випадково побачив її, ідучи у справах.

— Привіт, — сумно відповіла Дарка.

Дмитро уважно вдивлявся в Дарчине обличчя: чому завжди весела дівчина сумує?

— Щось сталося? — запитав він, намагаючись говорити якомога недбаліше, щоб не виказати свого хвилювання.

— Та ні… — зітхнула Дарка. — Чи так? Не знаю… поки що нічого не сталось і, можливо, не станеться.

Дмитро не любив загадок. Життя значно легше, коли все просто і зрозуміло. Він не знав, що казати далі… Та йому й не треба було, бо Дарка заговорила сама.

— Можна я тебе про щось спитаю?

Він кивнув і нервово сковтнув слину, якої чомусь назбиралося повний рот.

— От навіть не знаю, чи варто… — розмірковувала Дарка вголос. — То ж не твоя проблема, а моя…

Вона наморщила чоло й заплющила очі, а потім таки запитала:

— Ти не міг би замість мене попрацювати цієї п’ятниці у «Пані Моркві»?

Дмитро мовчав. «Ну от навіщо я його питала? Виставила себе дурепою!» Дарка розплющила одне око. Дмитро стояв і усміхався. «Ну добре, принаймні не насміхається». Розплющила друге. Хлопець кивнув.

— Так, я можу тебе підмінити. Розкажеш тільки, що саме я маю робити.

— Справді? — Дарка все ще не вірила своєму щастю. — Ти отак просто погодився попрацювати замість мене? У п’ятницю, в кінці робочого тижня, коли всі змучені… У п’ятницю, коли в піцерії купа народу і всі хочуть відпочити…

— Так, — Дмитро всміхався, бо виявилося, Дарчину проблему можна запросто вирішити.

А от що робити йому? «Питати чи ні? А раптом вона погодиться тільки з вдячності, бо я пообіцяв підмінити на роботі? А якщо не спитати — іншої нагоди може й не бути…»

— Можна і я тебе про щось спитаю? — наважився він. Йому також страшенно хотілося заплющити очі, але він вирішив: якщо вже топитись у сіро-блакитних очах, то принаймні бачити, де саме тонеш.

«Ну от, починається… А ти вже подумала, що він просто так погодився… Нічого не буває за просто так… Чиї це слова? Татові чи, може, якогось відомого філософа?»

— Звісно, питай, — Дарці навіть вдалося вичавити із себе усмішку.

— Типідешзімноюначетвертоготора? — швидко, як із гармати, випалив Дмитро.

— Що? — витріщилася на нього здивована Дарка.

«Бачиш, вона тобі не відмовила! Спробуй ще раз!»

Він глибоко вдихнув і повторив:

— Ти підеш зі мною на четвертого «Тора»? — цього разу Дмитро виокремлював кожне слово і з надією заглядав у Дарчині очі.

— Фууух, — полегшено видихнула вона, бо фантазія не підкидала їй жодного приємного сценарію розвитку подій, а тут — запрошення в кіно! — Звісно, піду!

Дарка любила переглядати марвелівські фільми. Разом з татом вони часом влаштовували дні супергероїв і дивились один за одним усі фільми про Айронмена чи про Тора. Супер! Вона якраз думала, кого б підбити піти в кіно на нового «Тора». Але ніхто з її дівчат не любив супергероїв. У цьому вони всі були схожі. І Кет, і Ліля, і Олька. А Тарас, Дарчин хлопець, взагалі їх не зносив. Супергероїв, а не Дарчиних подружок. Хоча подружок також не дуже любив, але терпів заради Дарки. Іти ж у кіно самій зовсім не весело.

— Коли? У суботу? — запитав підбадьорений Дмитро.

— У суботу, — кивнула Дарка. — А хто твій улюблений супергерой?

— Бетмен.

— Нуу, я взагалі мала на увазі марвелівських супергероїв, а не DC.

— Аааа, — протягнув Дмитро. — Тоді — Капітан Америка.

— Я так і думала! — Дарка аж підстрибнула на лавці.

— Чому? — запитав спантеличений хлопець.

— Бо ти такий самий, як і він, — дуже-дуже правильний.

«Часом аж до занудства, — подумалося Дарці. — От навіщо було віддавати моїм батькам ту потворну глиняну мишу? Ну не вдалася мені та фігурка, хай би й лежала на дні потічка біля школи. Так ні ж: витягнув, вимив, притарабанив до мене додому…» Але Дарка промовчала. Усе ж таки непоганий цей Дмитро. Он як виручив її з роботою.

— А мені найбільше подобається Айронмен, — сказала вголос.

Випередивши Дмитрове запитання, продовжила:

— Бо він помиляється, робить дурниці. Він не ідеальний і саме тому такий класний. От.

Дмитро знизав плечима.

— Напевне... Капітан Америка — ідеальний герой з мого дитинства. Мені дуже хотілося стати таким, як він.

Дмитро скептично оглянув себе: м’язи не проглядалися, а над ременем трохи нависали боки.

— Та, мабуть, у мене недостатньо мотивації. Ніхто не кличе рятувати світ, а ще я дуже люблю тістечка, які пече сестра, — сказав він стишено-секретним голосом.

Дарка розсміялася.

— Я теж люблю тістечка, але моя мама рідко пече. І ти зараз практично врятував світ. Мій персональний. Тому ти все ж супергерой. Звичайний такий супергерой.

Дмитро всміхнувся. І чого він боявся запросити Дарку в кіно? Усе вийшло так легко і невимушено. Це всього лиш кіно. Але це вже крок. І він собою пишався. Звичайний супергерой.

— І, знаєш, заходь у гості на тістечка, — майже проспівав він, прямуючи до під’їзду.

Вона погодилася на кіно, тож тепер байдуже, якщо здогадається, що він виходив із дому лише для того, щоб запросити її.