Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Дронь Артур

Прихильники швейцарського письменника Жоеля Діккера чекали цієї осені з особливим нетерпінням. Адже у вересні в продажу з’явився новий роман автора “Загадка 622 номера” в перекладі Леоніда Кононовича та художньому оформленні Тетяни Омельченко.

Це не лише найновіший детектив Діккера, а й перший роман, у якому він пише про рідну країну. Після виходу книги письменник у невеликому Zoom-інтерв’ю для французького новинного сайту “LCI” поділився думками про Женеву як персонажа книги, а також розповів про новий роман, ставлення до спойлерів і звичку писати без попереднього плану.

***

— Як ви сприйняли перенесення дати виходу книжки?

— Насправді це було дещо дуже дивне. У мене стався “культурний переляк”, коли мені сказали, що книга вже надрукована. Усе, вона йде в магазини, і я не можу більше нічого змінити. Не можу переробити її, не можу абсолютно нічого. Усе це колись почалося, а тепер в один момент зупинилося…

— Ви не боялися поширення спойлерів?

— Спойлери не псують нічого лише тим, хто хоче їх прочитати. Те, що вони були — це правда, оскільки весь тираж вийшов з друку, і копії одразу відправились у книгарні. Але мені було дуже приємно отримувати зворотний зв'язок від читачів. Щоправда, фрустрація від думки, що я нарешті поділився з читачами книжкою, про яку дуже хотів розповісти, була відносною. Адже паралельно з цим я відчував біль через всі ці страждання, пов’язані з коронавірусом.

 — Що стало поштовхом до написання цього роману?

— Я хотів розказати про Бернара де Фалуа — мого видавця, який є для мене дуже важливою людиною. Він є тим, хто зробив мене успішним. Успіху “Правди про справу Гаррі Квеберта” я завдячую саме йому. Він помер у січні 2018 року, а невдовзі після цього у мене з’явилося бажання розповісти про нього.

Поступово я почав писати текст про Бернара, про його анекдоти і спогади, які в мене були. Я сказав собі, що для того, аби віддати йому справжню честь, потрібно перенести все це в роман. І ось вийшов роман, який має певну особливість, адже він є романом-вигадкою, у якому я розповідаю історію померлого. Ми маємо роман, в основі якого — історія про все, що я зміг пережити з Бернаром за ті кілька років, протягом яких ми зналися. Це 2012 — 2018 роки.

— Чому ви вирішили писати про Швейцарію?

— Потрібен був час, щоб я наважився писати про Швейцарію. Розповідати про Швейцарію впродовж роману, розташувати цей роман у Швейцарії. І навіть зробити Женеву — місто, в якому я жив, — персонажем книги.

США і безпосередньо регіон Коте, який я також добре знаю, дозволили створити дистанцію між мною — Жоелем, який пише — і романом. Цю дистанцію потрібно було поступово збільшувати, щоб Женева ставала вигаданим персонажем. Так би мовити, сконструювати персонажа з певними уявленнями, емоціями та почуттями.

— Жоель в романі — це ви?

— У книзі справді є персонаж, якого звати Жоель. Але оскільки це лише роман, то в цьому Жоелі-персонажі є лише маленька частинка мене. Не більша, аніж в інших героях книги.

— Це правда, що ви щодня пишете без плану?

— Для мене великим задоволенням є працювати без плану. Не знати точно, де я зможу прогулятися у романі, де пройдуся між ідеями. Це дуже емпірично — я пробував, часто помилявся, ставав на стежки, які в результаті виявлялись невдалими, а отже губився. Але губитися — це для мене важливий метод, бо саме гублячись, я розумію, які є напрямки, щоб іти далі.

Переклад — Юлії Формос.

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage