"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур

Прихильники швейцарського письменника Жоеля Діккера чекали цієї осені з особливим нетерпінням. Адже у вересні в продажу з’явився новий роман автора “Загадка 622 номера” в перекладі Леоніда Кононовича та художньому оформленні Тетяни Омельченко.

Це не лише найновіший детектив Діккера, а й перший роман, у якому він пише про рідну країну. Після виходу книги письменник у невеликому Zoom-інтерв’ю для французького новинного сайту “LCI” поділився думками про Женеву як персонажа книги, а також розповів про новий роман, ставлення до спойлерів і звичку писати без попереднього плану.

***

— Як ви сприйняли перенесення дати виходу книжки?

— Насправді це було дещо дуже дивне. У мене стався “культурний переляк”, коли мені сказали, що книга вже надрукована. Усе, вона йде в магазини, і я не можу більше нічого змінити. Не можу переробити її, не можу абсолютно нічого. Усе це колись почалося, а тепер в один момент зупинилося…

— Ви не боялися поширення спойлерів?

— Спойлери не псують нічого лише тим, хто хоче їх прочитати. Те, що вони були — це правда, оскільки весь тираж вийшов з друку, і копії одразу відправились у книгарні. Але мені було дуже приємно отримувати зворотний зв'язок від читачів. Щоправда, фрустрація від думки, що я нарешті поділився з читачами книжкою, про яку дуже хотів розповісти, була відносною. Адже паралельно з цим я відчував біль через всі ці страждання, пов’язані з коронавірусом.

 — Що стало поштовхом до написання цього роману?

— Я хотів розказати про Бернара де Фалуа — мого видавця, який є для мене дуже важливою людиною. Він є тим, хто зробив мене успішним. Успіху “Правди про справу Гаррі Квеберта” я завдячую саме йому. Він помер у січні 2018 року, а невдовзі після цього у мене з’явилося бажання розповісти про нього.

Поступово я почав писати текст про Бернара, про його анекдоти і спогади, які в мене були. Я сказав собі, що для того, аби віддати йому справжню честь, потрібно перенести все це в роман. І ось вийшов роман, який має певну особливість, адже він є романом-вигадкою, у якому я розповідаю історію померлого. Ми маємо роман, в основі якого — історія про все, що я зміг пережити з Бернаром за ті кілька років, протягом яких ми зналися. Це 2012 — 2018 роки.

— Чому ви вирішили писати про Швейцарію?

— Потрібен був час, щоб я наважився писати про Швейцарію. Розповідати про Швейцарію впродовж роману, розташувати цей роман у Швейцарії. І навіть зробити Женеву — місто, в якому я жив, — персонажем книги.

США і безпосередньо регіон Коте, який я також добре знаю, дозволили створити дистанцію між мною — Жоелем, який пише — і романом. Цю дистанцію потрібно було поступово збільшувати, щоб Женева ставала вигаданим персонажем. Так би мовити, сконструювати персонажа з певними уявленнями, емоціями та почуттями.

— Жоель в романі — це ви?

— У книзі справді є персонаж, якого звати Жоель. Але оскільки це лише роман, то в цьому Жоелі-персонажі є лише маленька частинка мене. Не більша, аніж в інших героях книги.

— Це правда, що ви щодня пишете без плану?

— Для мене великим задоволенням є працювати без плану. Не знати точно, де я зможу прогулятися у романі, де пройдуся між ідеями. Це дуже емпірично — я пробував, часто помилявся, ставав на стежки, які в результаті виявлялись невдалими, а отже губився. Але губитися — це для мене важливий метод, бо саме гублячись, я розумію, які є напрямки, щоб іти далі.

Переклад — Юлії Формос.

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage