Зазираючи в суть: книги про насилля і безсилля
Крисюк Тетяна
10.06.2020
«Дім чоловіка – його фортеця; люди мало усвідомлюють, що власне дім може бути в’язницею для жінок та дітей»
Джудіт Герман
Насильство існує. У цифрах, розмовах, переказах з емоційно-оцінним накипом. Ми знаємо, що проблема існує, але не завжди хочемо зазирати в її суть. Здається, що все ж так просто: вдарили – тікай. Але насилля – це історія не лише про синці й подряпини, а й про психологічну травму, знецінення, токсичну залежність від іншої людини, осуд…
Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства – від знущань у сім’ї до політичного терору»
Насильство ніколи не минає безслідно. Для жертви. Кривднику воно часто сходить з рук. Є поняття «сама винна», відповідно до якого жертва перестає бути жертвою. Вона стає провокатором, співучасником злочину й об’єктом публічних обговорень.
«Найближчі жертві люди не обов’язково поспішають їй на допомогу; насправді, громада може більше підтримувати кривдника, а не її».
Людина, яка пережила насилля, втрачає баланс агресії та близькості, сенс життя як такий. Тому саме підтримка без осуду й постійного обговорення того, що сталося, – найкращі ліки для одужання.
Найчастіше у жертв запитують: «Чому ти терпіла?». Причин може бути декілька. Це сильні почуття, коли чоловік «твердить, що його владна поведінка просто є доказом його відчайдушної потреби в ній та любові до неї». Відсутність підтримки, адже «найбільш послідовною рисою кривдника є очевидна нормальність». Повне самознецінення та покора, бо «мета злочинця – вселити у жертву не лише страх смерті, а й вдячність за дозвіл жити».
У книзі авторка аналізує психологічну травму, яку в результаті насилля отримали жінки, діти та чоловіки, що повернулися із фронту. Я щиро раджу прочитати її всім. А особливо тим, хто пережив насильство чи ставиться до нього легковажно.
Колін Гувер «Покинь, якщо кохаєш»
Коли жінка кохає чоловіка, вона ладна пробачити йому все і навіть більше. Вона знайде для нього сто тисяч правдивих виправдань, а потім сама в них повірить.
Мама Лілі потерпала від побоїв батька. Мовчки, аж поки він не помер. Тому Лілі пообіцяла собі, що ніколи не впустить у серце чоловіка, здатного вдарити жінку. Але впустила. І він ударив.
Сценарій стандартний – не хотів, не пам’ятає, розкаюється.
Лілі дає Райлі другий та останній шанс, і він його втрачає. Жінка розриває стосунки, у яких зазнає болю через нездатність чоловіка контролювати свій гнів. Це рішення далося їй нелегко, але підтримка друзів і рідних забезпечила їй душевний спокій. Адже винен не той, хто «спровокував», а той, хто вдарив. Причин для насильства не існує. Існують люди, які так вважають.
Феміністками не народжуються. Ними стають, коли біль переростає у любов до себе.
Нерідко жінка стає «відкритою» феміністкою після зґвалтування або домашнього насильства. Ця ситуація може статися з нею, з її подругою, сестрою. І тоді жінка має заговорити, бо мовчання дозволяє насиллю продовжуватися.
«Мене зґвалтували. За два тижні до операції. Мене чекає постконтактна профілактика. Операцію заборонили. Плачу на підлозі у спальні» (Чарлі Креггс).
Домашнє насилля триває роками, а то й десятками років, стаючи для жінки буденністю.
«А хіба чоловіки не потерпають від насилля?», – подумаєте ви. Потерпають. Протягом 2019 року в Україні в Міністерстві соціальної політики зафіксували 130 тис. звернень громадян щодо домашнього насильства. 88% потерпілих – жінки, 10% – чоловіки, решта – діти.
Феміністки, які стали співавторками цієї книги есеїв, хочуть, як і всі інші нормальні люди, аби насильство припинилося. Аби не страждали ані жінки, ані діти, ані чоловіки, ані трансгендери, ані будь-хто інший.
Тема насильства у книзі не є провідною.
Ґрімальді Віржіні «Саме час знову запалити зірки»
Анна, головна героїня роману, сама виховує двох доньок. Чоловік спілкується із доньками у телефонному режимі. Старшій доньці-підлітку цього бракує. Їй здається, що мама зруйнувала їхню сім’ю з егоїстичних міркувань, змусивши татка страждати. А відтак – і її.
Анна мовчки вислуховує дорікання Клої, хоча сам лише спогад про того чоловіка завдає їй болю. Так, вона зруйнувала сім’ю. Але для того, щоб зберегти своє життя; і щоб у дівчат був нормальний тато, який любить їх і їхню маму на безпечній відстані. Побої нікого не прикрашають, а жінку й поготів.
Коли Клої дізналася про це, її ставлення до батька змінилося. Вона не перестала його любити, але припинила засуджувати маму.
Таня Касьян «Про що мовчать»
Завершити цю добірку я хочу книгою Тані Касьян «Про що мовчать». Складається вона із тринадцяти історій жінок, які, зокрема, пережили насилля.
Тринадцята – це історія Ляззат Ракішевої, яку сусідський хлопець зґвалтував у шестирічному віці.
«Я відчувала – в селі знали, що зі мною сталося. На мене косо дивилися. Хлопчаки поза очі підсміювалися. Чоловіки поглядали на мене, як на дорослу. В школі ніхто не хотів зі мною товаришувати».
Після цієї ситуації на Ляззат почепили ярлик «я знаю, хто ти така». Дорослі чоловіки пропонували їй «прилягти на диван» або зняти одяг, ніби між іншим. Ніхто не переймався душевним станом дитини, яка загалом навіть не одразу зрозуміла, що з нею сталося. Але, на жаль, є випадки, коли жертву насилля перетворюють на винувату у злочині.
«У Казахстані часто самих жінок звинувачують у тому, що їх зґвалтували – чи спідницю не тієї довжини одягла, чи не в той час і не в тому місці проходила. І, на жаль, у нас у Казахстані існує практика, коли постраждалу і ґвалтівника навіть одружують».
Якщо ви знаєте когось, хто потерпає від насильства, помічайте, втручайтеся, рятуйте. Стосунки – приватна справа двох людей, але насилля – ні!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно