"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур

Економіст, меценат і громадський діяч Богдан Гаврилишин серед величезного спадку нащадкам залишив унікальну книгу «Залишаюсь українцем». Минулого року оновлене видання цих мемуарів вийшло у «Видавництві Старого Лева» до 95-річчя Богдана Дмитровича.

Ця книга — життєпис не просто однієї людини, а цілої епохи, цілого століття. Разом із нею читачі можуть стати свідками найважливіших подій минулого і познайомитися з людьми із підручників історії. Сьогодні пропонуємо вам вирушити в три невеличкі мандрівки історією: зустрітися з митрополитом Андреєм Шептицьким, стати свідком проголошення Незалежності України й подивитися на Помаранчеву революцію очима Богдана Гаврилишина.

 

ЗУСТРІЧ З АНДРЕЄМ ШЕПТИЦЬКИМ

Вечорами ми сиділи біля ватри, захоплено дивились на відблиски полум’я й не менш захоплено слухали невеличкі оповіді наших виховників про історію України, про її славні, а також принизливі періоди, про стан і потреби нашого суспільства, сподівання впродовж століть здобути незалежність і про необхідність, коли ми виростемо, служити нашому суспільству.

Пласт було створено 1912 року в Західній Україні, коли вона ще належала до Австро-Угорської імперії, лише за сім років після того, як Роберт Бейден-Павелл започаткував молодіжний скаутський рух. 1930 року Польща оголосила Пласт нелегальною організацією, але він і надалі існував, організовував табори завдяки протекції митрополита Шептицького. Той був родом з української шляхти, яку в минулому було полонізовано. Через багато поколінь граф Андрей повернувся до свого коріння, став українським патріотом, хоча його брат лишився поляком і навіть служив генералом у польській армії. Шептицького високо шанували, він був надзвичайним моральним авторитетом. Багато страждав: його заслали в Сибір, потім йому паралізувало ноги, але морально митрополит лишився дуже сильним. Польська влада не насмілювалася втручатись у його діяльність. Він був багатий, тож віддавав землю й будівлі Пласту і став його покровителем.

Коли я був у таборі, Шептицький саме перебував у літній резиденції в сусідньому селі Підлюте, і нам надзвичайно поталанило відвідати його. Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів і пильно подивився у вічі. Мені здалося, наче він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, але дуже мало людей наблизилися до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, та водночас справжнього гіганта духу.

 

ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1991 року в Києві після путчу 19–22 серпня, на суботу 24 серпня була скликана спеціальна сесія Верховної Ради. Відчувалося, що має статися щось важливе. У п’ятницю 23 серпня пізно ввечері я вирішив наступного ранку вилетіти до Києва. З аеропорту Бориспіль одразу попрямував до Верховної Ради, де саме була перерва після запеклих вранішніх дебатів про те, чи розпустити комуністичну партію і проголосити незалежність, а чи почати з проголошення незалежності.

Я приєднався до групи людей, що сиділи за круглим столом перед кабінетом голови Верховної Ради, які вносили останні правки в остаточну редакцію Акту проголошення незалежності. Раптом виникло питання, як називатиметься країна, незалежність якої збиралася проголосити Верховна Рада. Одразу перша пропозиція: «Звісно ж, Демократична Республіка Україна». Але так само швидко пролунала реакція у відповідь: «Навколо вже є багато так званих демократичних республік! Чому б не назвати Республіка Україна?». Тоді Дмитро Павличко у своїй емоційний манері вигукнув: «А чому б не просто Україна?». Усі відразу погодилися. Таким чином, доля офіційної назви країни була вирішена вісьмома людьми менш ніж за пів хвилини.

Перерва скінчилась. От-от мала початися сесія. Однак було видно, що багатьох депутатів немає в залі, і кворуму не буде. Голова Верховної Ради Л. Кравчук вправно відкладав момент голосування, поки депутати повільно поверталися до зали засідань. Потім ходили чутки, що кілька депутатів комуністичної партії хотіли покинути будівлю через підземний хід, щоб не брати участі в голосуванні, але двері було заблоковано. Напруга в залі засідань була надзвичайна.

Нарешті Акт поставили на голосування й, на превеликий подив, він був прийнятий майже одностайно. Деякі депутати підбігли до вікон на другому поверсі будівлі Верховної Ради, повідчиняли їх і привітали людей, що зібралися перед нею. Коли я дивився на цих людей, які захоплено кричали: «Слава Україні!» — ледве стримувався, щоб не стрибнути з вікна і розділити з ними радість.

 

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Помаранчева революція, названа так через символічні кольори, була надзвичайною подією, унікальною в історії не лише України, а й в історії світу. Вона була винятково мирною, де не постраждала і не вмерла жодна людина. Це була весела подія, люди співали «Разом нас багато, нас не подолати!» і «Ющенко — Так!». Ющенко виходив на імпровізовану сцену на Майдані, тримаючись за руки з Юлею Тимошенко та Олександром Морозом.

Наспівуючи, люди висловлювали єдині вимоги: «Правда і свобода!». Ніхто не кричав, як можна було сподіватися: «Ми хочемо роботу і кращу платню!».

Справжній характер українського народу вийшов на поверхню. Завдяки мирному і веселому перебігу революція стала епіцентром світової уваги. Пам’ятаю, як я стояв на вулиці поблизу Майдану і бачив, як багато людей плакали. Але плакали від радості. Коли дивився, як демонстранти прикрашали охоронців і навіть їхню зброю квітами, то відчув, що це перемога добра над злом і повернення нації до життя. То було майже нереально.

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage