Авторська колонка Мар'яни Савки, головної редакторки

та співзасновниці Видавництва Старого Лева

Минулого березня зима з Капитолівки ніяк не вступалася. Стояв мороз, бомбило і гриміло. 5 березня відбулася остання евакуація. Хто встиг, той встиг. А 7 березня до скоцюрбленого від холоду і постійних прильотів селища ввійшли російські колони. Володя Вакуленко дивився, як шляхом суне ворожа техніка і не стримував сліз. Того, як він плаче, не бачив ніхто, окрім батька, який так хотів, щоб син поїхав звідси. Через 17 днів окупації саме батько був останнім, хто бачив Володю живим. Всі дні окупації Володя писав свій щоденник, червоним чорнилом у зошиті в клітинку. Він знав, що його, швидше за все, хтось із місцевих здасть, розкаже, як носив теробороні їсти, як принципово розмовляв українською і примушував селян прибирати сміття. 23 березня він закопав свій щоденник у садку. Зацвітали проліски. 24 березня Володя, у легких капцях, бо вже гарно потепліло, вийшов у сад зготувати на мангалі їжу для Віталіка, свого сина-підлітка. Але не встиг. Батько сказав: за тобою прийшли. Вони їм не дали попрощатися. Заштовхали в машину, Володя встиг встиг показати стиснутий кулак – знак для тата, що він тримається, і сказати «Слава Україні». «Проліски знову цвітуть, – каже батько, – багато їх. А сина нема». Він теж намагається триматися. Як і мама. У тата виходить гірше. Володя його врятував, коли він тяжко хворів ковідом, а він сина не зміг. Ми кажемо, що в цьому нема його ні найменшої вини. Винні російські окупанти, які прийшли на нашу землю знищувати українців. Ми сидимо в приміщенні дитячої бібліотеки. Це поминальний обід. Тут недавно була наша зустріч з дітьми села Капитолівка. Діти, дрібні квіти на узбіччі війни. Вони хочуть бути безтурботними, гратися, вбирати красиві сукні і розчісувати ляльок. І щоб не бахкало. І не ховатися в погребі. І щоб було світло.

Нас сюди зібрала Вікторія Амеліна, це вона восени, після деокупації Ізюма і Капитолівки приїхала сюди і в садку Вакуленка-старшого відкопала Володин щоденник. Тепер він у Літературному музеї в Харкові. Вікторія, яка кілька років поспіль організовувала літературний фестиваль у донецькому Нью-Йорку, зібрала невеличку команду письменників – Катю Міхаліцину, Сашка Дерманського і мене, щоб зустрітися і з родиною Володі, і з місцевими малюками. Сюди ж приїхала Ірина Новіцька, мама Віталіка, колишня дружина Володі, разом із чоловіком. Власне Ірина перша забила на сполох, коли він зник – і ніхто не знав, що з ним сталося, чи живий, чи в полоні. Нашим провідником на схід стала пані Ольга Різниченко, яка багато років волонтерить і привозила в прифронтові села не лише гуманітарну допомогу, але й чимало письменників. Я думаю, Капитолівці дуже пощастило з Юлією – директоркою бібліотеки, яка нас гостинно приймала, і на ту годину-півтори, яку ми провели в бібліотеці, діти точно забули про все, окрім забави. Бо дорослі жінки і чоловік бавилися з ними, перетворюючись то на слона, то на хмару з вівтором, то на дракона, який ласує принцесами, то на ненажерливу гусінь. Щоразу думаю про те, що діти скрізь однаково прекрасні і відкриті – поки дорослі не зроблять їх заручниками власних маніпуляцій. І що з дітьми треба бути, говорити, вчити їх мріяти. Далеко не всі діти виїхали в евакуацію. І ми маємо дотягнутися до тих дітей – книжками, забавами, відкритими серцями. З дорослими складніше. Складно знати, що серед них є ті, які здали Володю й інших людей, здавали наших військових, працювали на ворога. Багато зламаних і дезорієнтованих, з опущеними плечима і поглядами. Але ж тепер все більше тих, хто допомагає нашим, і тих, хто починає жити і працювати. Це був довгий день на сході. Пахло теплою землею і зеленню, що прокидається і наливається соком, і трохи димом спаленої на полях сухої трави – бо це варварство не лише в нас на заході присутнє.

Роздавши гуманітарку в Капитолівці, ми поїхали через зранений, потрощений Ізюм, який сильно постраждав, бо прострілювався в обидва боки, далі, в Малу Комишуваху. Тут є храм Трійці Живородної, в якому російські солдати влаштували були собі військовий шпиталь. Важко описати, в що вони перетворили храм. Серед звалища використаних препаратів, жгутів, бинтів, матраців, чобіт, порожніх ящиків від патронів я знайшла томик Пушкіна, який, вочевидь, мав виправдовувати «культурну місію» окупанта. Довкола храму, ікони в якому переважно збереглися, бо ж він до московського патріархату, вочевидь, належав, все ще дуже нагадує про недавні бої. Невикористані і використані артилерійські патрони, рови для переховування танків, дзот, місце, де рашисти, швидше за все, зробили собі душ, погріб, в якому краще не думати, що могли робити. І все це вкрито шаром сміття і нечистот - фірмовим стилем росіян. З нами був волонтер, який розповідав, що відразу після звільнення Малої Комишувахи він сюди приїхав, і, окрім цього всього хламу, знаходив відрубані чи відірвані кінцівки. А ще він ходить у ліс не по гриби, а по нерозірвані гранати. Храм огортає весняна тиша. Тільки чути, як поскрипують фазани, гудуть джмелі. Посічене осколками гілля дерев набрякає молодими бруньками.

Ми повертаємося. Ліси ось-ось зазеленіють. Де-не-де з землі стирчать хвости ракет, які прилетіли і вгрузли в ізюмські ґрунти. «Посаділ дєд рєпу», – згадую стару казочку. Думаю, хай би росла така рєпа де-небудь в Рязані, але не тут. Тут ніде нема світла. В селі 14 людей з двохсот п‘ятдесяти. У голодний рік 33-го тут вимерло все село – понад триста людей. Бог інколи забуває кидати погляд на цю місцину. Чоловіки вдячно беруть пакет з харчами. Спокійні. Вони нікуди не поспішають. Вже весна. Будуть садити город. Зупинилися на трасі, знайшли неподалік дороги розбитий російський танк. Тут же підбігають голодні собаки. Але свої такі, лащаться, їдять з рук. Ми радіємо, що лишилися пиріжки і залишаємо їм трохи корму.

«Хочете шаурми? – питає пані Оля. – тут є місце, де смачно готують». Звичайно, ми за шаурму. Вочевидь, місце тут намолене. Окрім нас, ще багато військових. Дивлюся на них, прекрасних, гарно екіпірованих, веселих, - серце наливається спокоєм. «А можна мені шаурму без шаурми?» – пані Оля вводить несподіваним питанням у ступор кухаря, який тут же при нас січе м’ясо і овочі великим ножем. І поки він відвисає з відповіддю, я кажу, щоб просто порцію м’яса віддав військовим, які стоять за нами у черзі і, вочевидь, не проти. Жартуємо. Дихаємо. Потроху сідає сонце. Минаємо села з руїнами будинків. Річку зі зруйнованим мостом. Ліси з посіченими деревами. Серед сухої трави зблискують проліски.