Якби ще пів року тому я сказала Сашкові, що в нього вийде книжка у «Видавництві Старого Лева», він би розреготався: «Та ну, не вигадуй! Який з мене пись­менник?!».

Бо не вважав себе письменником і ставився геть несерйозно до своїх оповідок. А в останні роки і вза­галі перестав писати, все не до того було. Вже й не напише ніколи. І не розсміється…

…Сашко загинув на фронті — біля села Мазанівка на Донеччині. Записався добровольцем на другий же день війни — бо не міг вчинити інакше. Я не зупи­няла — бо теж не могла вчинити інакше. Бо це вибір справжнього Чоловіка. Захисника.

Ще перед війною я запитала його якось: «Як ти уявляєш собі смерть?». Ми саме сиділи в нашому ду­бовому лісі на Бережанщині: довкола височіли дере­ва, у торбинках було повно зібраних грибів, а в дум­ках — купа планів на довге-щасливе майбутнє.

— Я думаю, коли помру, то опинюся просто тут, у цьому нашому лісі. Тут мене чекатиме батько. Він уже розпалив багаття, а тепер лише підтримує во­гонь. Я підійду, обійму його — і ми довго сидітимемо разом, підкидатимемо хмиз, розмовлятимемо. А потім підемо збирати гриби.

— А я, як же я?!

— А ти прийдеш потім. Усі прийдуть потім, усі збе­руться тут, у нашому дубовому лісі. Біля багаття теплого.

…Сашко загинув у дубовому лісі. У день народжен­ня свого батька. І водномить перенісся з лісу на До­неччині до лісу на Бережанщині. Йому було 46 років.

Він написав лише сім оповідань. Писав легко та швидко, як і жив — легко та швидко. Лише сім. Сім кольорів веселки, сім нот, сім чудес світу, сім днів тижня, сім днів Творіння, сім чакр, сім-я.

Септернер. Істина. Сімка — сама в собі, її немож­ливо розкласти на множники. Це закінчений цикліч­ний процес, панування духу над формою.

Це — закінчена книга. Все, що хотів сказати Саш­ко, він сказав. І довів.

Жити не можна померти.

І тільки від того, де ви вирішите поставити кому, залежить ваше майбутнє. Наше всіхнє майбутнє. Не­хай воно буде світлим і веселим, легким і щирим. Як був Сашко.