Мудрість народна не дасть себе забути.

То нічого, казалося про ризикового підлітка.

То нічого, що збитошний:

піде в армію – вона з нього людину зробить.

Але ніхто не казав: То нічого, що пише вірші.

Піде на війну –

вона з нього зробить поета.

Хоча щось у тому є,

й напевно, ставання поетом на війні –

це спосіб на витривалість і стримування.

(Не так ворога, як його союзниці смерті.)

Але Артура не війна зробила поетом.

Вона хіба що вигострила йому погляд,

відточила слово, а головне – збільшила серце.

На війну йшов юним поетом, а став поетом великим.

Тож долучайтеся. Читайте, перечитуйте і –  

це станеться само собою – запам’ятовуйте.

Дочитавши до двох дівчаток «десь у Рівненській області»,

які стали обіч дороги, дивляться на колону наших

і «поклали руки на серця»,

я себе впіймав на сльозі.

З такими, як я, це загалом уже не трапляється,

а якщо все-таки, то лише

з дивних і виняткових причин.

Цього разу нею стала ця збірка поезій,

за яку вдячно вклоняюся авторові.