"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Марчак Наталія
Якби старі не вмирали, то нові б не народжувалися
Random
Сансара, взаємообмін, колообіг, життя — кожний називає, як хоче. Але таки істина цих понять жевріє іскоркою у тобі, мені і всіх нас.
 
Чи думали про це двоє дорослих дітей — Лілічка та Мієчка, коли їхали на доленосне літо в село до бабусі та її кота? Мабуть, ні. Чи думали вони про це в ті хвилини, коли я читала останні абзаци їхньої історії? Мабуть, ні. Та про це не перестаю думати я, бо стала повноцінною спостерігачкою життя колоритної родини.
 
Кожний із них приїжджав до бабусі, щоб зупинити час. Мієчка втікала від вибору між двома такими різними, але особливими чоловіками. Перший був готовий покласти до її ніг увесь світ, а від другого все чекала трьох слів, від якого тіло б покрилось мурахами. Лілічка — маленька, худенька, бліденька, але вже мама двох хлопчаків, втікала від шуму, голосливої свекрухи-іспанки та чоловіка, з яким, мабуть, треба було летіти до кенгуру в Австралію.
 
Мати Лілічки та Мієчки — пані Марія — вирішила покинути блакитно-білу Грецію та її чарівні острови, назви яких вона ніколи не запам’ятовувала. Її материнське серце не було ідеальним, але таки билось.
 
Марта — норовлива, примхлива, чорнява, гостра на язик, прямолінійна та колюча жінка з трьома серцями: одне власне, ще два — близнюків у лоні.
 
А згодом кількість жінок у тій старій хаті з плющами на вікнах стрімко зростає. І все в тій хаті об’єднується у гармонію: двохрічне дитя, вагітна жінка з небажаним у животі, дві рідні дорослі сестри, які так назавжди й залишаться Лілічкою та Мієчкою, неідеальна мама та дочка. А між ними всіма крутилась бабуся Тея — володарка оселі, неслухняних кущів колючої малини, величезного яблуневого саду, який вже ні на що не годився.
 
Їй було дев’яносто шість. Просила не варити на неї кави, бо не знати, чи доживе до обіду. Казала, що старим жарко не буває, та дякувала Богу за невіруючих, бо інакше не було б кому полагодити дах на Івана. Любила згадувати померлих, вади їхніх характерів, а завершувала такі розмови завше історіями про те, як виносили з пологового кожне дитя і внуча. Розказувала, які щічки були в Мії, які пальчики в Лілі, як їла Марта. А потім ще й дивувалася, чому в правнука-напівазіата очі не розплющуються.
 
Бабуня знала, що світ змінився, і більше не хотіла служити ідеям держави чи чоловіка, хотіла своїм. Але ідей уже не було. Натомість було гілля жіночого родинного дерева, яке приїхало до неї з різних куточків планети. Те гілля мало свої ідеї, своїх дітей, своїх теперішніх і колишніх. І Тея їх усіх приймала. Бо у дев’яносто шість таки зрозуміла, що не буде роздавати порад, яких молоді не слухатимуть.
 
Я не помітила на сторінках цієї книжки відсутності хоча б однієї відомої мені емоції. Натомість добре запам’ятала те тримісячне літо, яке я читала не більше одного дня. І воно таки залишиться на якійсь із поличок спогадів у моєму серці.
 
А якщо ви таки заплутались, хто є хто, то спитайте Мієчку. А ще краще — проведіть із нею літо на теплих сторінках книги Євгенії Кузнєцової.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage