Що таке шлюб у 21 столітті? Соціальна необхідність чи романтична подія в житті пари? Чи важливий шлюб для стосунків? Можливо, суспільству час відійти від традицій, що з’явились задовго до появи сучасних аспектів життя кожного: мобільного, соцмереж, безготівкових розрахунків і тд? Новинка «Я згодна: як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж» від відомої для багатьох (завдяки романам-бестселерам) авторки Елізабет Ґілберт – мемуари-роздуми, в яких вона шукає відповіді на питання вище і не тільки.

До цього я була знайома лише з книгою «Місто дівчат» від Ґілберт. Спойлер: лишилась у захваті, бо в романі було прекрасно все: історія, атмосфера та стиль написання. До знайомства із мемуарами я підходила з пересторогою, адже події у книжці є своєрідним сиквелом до «Їсти, молитися, кохати» – історії, з якою я ще не знайома. Однак тема книжки переконала мене її прочитати.

Що з цього вийшло? Розповідаю нижче.

 

Жінка, яка ненавидить шлюб, має вийти заміж

Після подій, описаних в романі-бестселері, Елізабет Ґілберт продовжує стосунки з бразильцем Феліппе (в реальному житті – Жозе Нуньєсом). Перший час у пари все дійсно чудово. Вони подорожують разом. Він їздить до неї в США три місяці, а потім відлітає на цей проміжок через обмеження у візі. Але одного дня у райський світ закоханих втручається сувора американська бюрократія: Феліппе депортують, адже його часті перетинання кордону викликали підозри в міграційної служби.

Отже, є тільки три варіанти: покинути Елізабет Ґілберт США, розійтися або (і це найстрашніше як для авторки, так і для її коханого) одружитися. Оскільки попередні шлюби виявилися невдалими для кожного з них, Елізабет та Феліппе на березі домовились не обтяжувати стосунки вузами шлюбу.

Якщо ви прочитали назву книжки повністю, то розумієте, який саме варіант обрала пара. Процес подання документів для отримання нової візи Феліппе був довгим, тому пара вирушила у подорож Азією, щоб скоротити час очікування. Так і з’явився роман-мемуари «Я згодна: як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж».

 

Шлюб: необхідність чи забаганка

Книжка ділиться на вісім розділів, кожен із яких присвячений різним аспектам: «Шлюб і несподіванки», «Шлюб і сподівання», «Шлюб та історія», «Шлюб і закоханість», «Шлюб і жінки», «Шлюб і незалежність», «Шлюб і диверсія» та «Шлюб і церемонія». Елізабет Ґілберт майстерно показує читачу розвиток і значення шлюбу для суспільства від Середньовіччя до кінця 20 століття. Мені сподобалась насиченість тексту фактами, які не обтяжують, а розширюють читацький досвід.

Наприклад,

«Шлюб не був сентиментальною справою, і тому не дивно, що європейці-християни одружувалися приватно, у власних домівках і в буденному одязі. Людні романтичні весілля з нареченою в білій сукні з’явилися аж у 19 столітті – коли королева Вікторія, ще підлітка, пройшла між церковними рядами у пишній білій сукні, запровадивши тренд, який досі не вийшов із моди».

Або

«Відтак 1215 року церква назавжди перебрала контроль над шлюбом і запровадила чіткі правила, визначивши, що таке законний шлюб. До 1215 року усна обіцянка, яку давали двоє дорослих за взаємною згодою, завжди вважалася в очах закону дійсною угодою. Але тепер церква наполягала на тому, що це неприйнятно. Нова догма проголосила: «Ми категорично забороняємо таємні шлюби».

 

Також у подорожі Елізабет Ґілберт спілкувалась із місцевими жителями Азії про їхні весільні традиції та ролі в родині. Тут слід зазначити: книжка вийшла друком у 2010 році, коли ми жили в дещо іншому суспільстві. За 13 років світ глобалізувався, а деякі теми (наприклад, прийняття у суспільстві ЛГБКТ+-пар або шлюбні традиції у локальних народів) стали менш гострими. Проте загальна актуальність роману від цього не зменшується. За це можна не хвилюватися.

 

Чи варто читати «Я згодна: як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж» у 2023?

Ні, якщо ви любите несподівані фінали, адже тут назва книжки спойлерить наперед завершення:)

Якщо не брати до уваги мої притягнуті за вуха жарти, то можу сміливо заявити: книжка точно варта уваги. Теми, які порушує Ґілберт, актуальні й досі. Вона влучно ставить питання, пропонує відповіді та лишає кожному час обдумати своє ставлення до різних тем.

Для мене «Я згодна» –  приклад того, як автори мають писати свої мемуари: легко, захопливо, з легкою долею іронії та любов’ю до читача. Адже тільки у повазі та взаємній любові можна закохати в себе якомога більшу кількість аудиторії. Що, до речі, Ґілберт робить дуже майстерно (наприклад, «Їсти, молитись, кохати» протрималась у списку бестселерів «The New York Times» аж 185 тижнів!!).

Не варто очікувати ґрунтовного дослідження про шлюб, його походження та значення для кожної із епох – тут є лише натяки на нон-фікшн. Авторка поєднала власний досвід, емпатичність і факти та написала книжку, яка захоплює на кілька вечорів, а потім лишає читача на тижні із думками про роман-мемуари, в якому все дуже очевидно і водночас на кожній сторінці абсолютно унікальна й захоплива інформація.