Нещодавно полиці книгарень поповнила книжка Лізи Томпсон «Хлопчик Золота Рибка». Її головний герой – дванадцятирічний Метью Корбин – тижнями не був у школі й відмовляється виходити з дому. Через страх мікробів хлопець змушений дивитися на світ крізь вікно своєї ідеально чистої кімнати, за що діти у дворі прозвали його Хлопчиком Золо­тою Рибкою. Єдина безпечна розвага для нього — спостерігати з вікна за сусідами і все про них занотовувати.

Однак коли безслідно зникає сусідський малюк, стає зрозуміло, що Метью — останній, хто його бачив, і, можливо, єдиний ключ до розгадки. Він не може лишатися осторонь і, звісно ж, береться за розслідування. Але чи під силу це Хлопчикові Золо­тій Рибці, якщо це означає розкрити власні таємниці й вийти з будинку у небезпечний для нього світ? Дізнаєтеся у книзі, а поки публікуємо для вас уривок із історії.

Книга виходить за підтримки Creative Europe.

***

Розділ другий

МОЯ СЕКРЕТНА КОРОБКА

Під ліжком я тримаю секретну коробку.

Хотів би я сказати, що це таємнича стара дерев’яна скринька і що я знайшов її закопаною в саду, нишком проніс нагору й заховав між складками ковдри. Вона терпляче чекала на мене, оберігаючи свої скарби. Упевнившись, що я можу вам довіряти, я показав би, що лежить усередині. Ви стали б навколішки біля мене, і я обережно підняв би її потерту кришку. На килим упали б грудки землі, але цього разу мені було б байдуже. Побачивши скарби у скриньці, ви роззявили б рота й витріщили б очі.

Якби ж я мав таку секретну скриньку.

Але ні.

Моя коробка — медична. З біло-сірого картону, завбільшки з невелику коробку для взуття, з овальною діркою вгорі. З боків надрукована назва виробника, а в нижньому кутку з кожного краю написано чорним грубим шрифтом:

Кількість: 100

По-моєму, залишилось приблизно шістнадцять пар.

Коли я кажу «приблизно», то маю на увазі «точно». Залишилось точно шістнадцять.

Мама в курсі про мою секретну коробку, а тато — ні. Він би розсердився, якби дізнався. Не так на мене, як на маму: за те, що мені «потурає».

Так недобре, Шейло. Нащо ти йому таке даєш?

Йому ж тільки гірше від того.

Ось що сказав би тато.

Він не зрозумів би, що я не можу без тої коробки.

Я живу зі своєю секретною коробкою під ліжком у будинку номер дев’ять у Каштановому провулку.

Наш дім цілком звичайний. Він прилягає до сусіднього будинку, і в ньому є три спальні, ванна кімната, кухня-їдальня та продовгастий сад позаду (майже весь засіяний травою) з сарайчиком і заскленою верандою. Донедавна на веранді стояла канапа з лози і такі самі крісла, але їх звідти забрали й принесли натомість новий більярдний стіл. Кілька тижнів тому я чув, як вантажники намагалися просунути його через двері, і відтоді тато кожного дня питає мене, чи не хочу я поганяти кулі.

Але я ніколи не хочу.

Якщо я подивлюся вниз із вікна своєї спальні й жалюзі на веранді не буде спущено, то побачу, як тато грає у більярд — сам-один. Учора він підняв очі й піймав мене на гарячому. Я тут же сховався за шторою, але секунд за п’ятдесят тато вже грюкав у мої двері:

—Може, спустишся, синку? Покажеш старому, як треба грати?

—Дякую, тату, але не сьогодні.

Він пішов геть. Я знаю, чого тато насправді домагався, але більярд? Серйозно? Я ніколи і нізащо не вийду на веранду. Наш кіт Найджел сто разів вибльовував пташині й мишачі кишки на холодну білу плитку. Уявляєте, що по тій плитці лазить? Та в таку спеку на веранді аж киплять хвороби. І навіть якби я мав бодай крихітне бажання загнати разом із татом кілька куль у лунку, Найджел і його б розчавив, бо облюбував більярдний стіл як місце для спання. Він щодня простягається на зеленому сукнí наче жертва, яку приносять богам більярду.

Єдиний спосіб відчистити стіл — залити його знезаражувальним засобом. Але я не дурний. Тато, певно, кілька сотень за той стіл виклав.

Моя спальня — найкраще місце в цілому будинку. Мій притулок. Тут нема мікробів. Деінде небезпечно. Там повно бацил. Люди не розуміють, що бруд — то мікроби, а мікроби — то хвороби, а хвороби — то смерть. Це ж очевидно, якщо пошурупати мізками. Я хочу, щоб усе було так як слід, і в моїй кімнаті кожна річ під контролем. Просто треба цілий час пильнувати. От і все.

Я стільки часу проводжу у своїй кімнаті, що знаю це місце як свої п’ять пальців. От наприклад:

1) біля мого ліжка стоїть шафка, її передня права ніжка трохи перекошена;

2) з нижньої частини підвіконника лущиться фарба; після прибирання лущиться ще більше;

3) у кутку високо над моїм ліжком є клаптик шпалер, який, якщо подивитись на нього під певним кутом, схожий на лева.

Тільки не на лютого «короля джунглів», а на кумедного желейкового лева. Він має неслухняну гриву, довгого плаского носа й напівзаплющене око — візерунчасті шпалери десятирічної давності з надцятьма шарами емульсії ще й, певно, не таке з тобою вичудять. Деколи я з ним балакаю. Я знаю, що теревені з неживими предметами — трохи того, але не сумніваюсь, що десь на світі є посібник і там написано, що зі мною відбувається щось цілком нормальне.

Приблизно на десятий день особа, яка вирішила провести більшість свого життя у чотирьох стінах, неминуче знудиться — і то так сильно, що почне розмовляти з довколишніми предметами.

Це явище нормальне й не повинне викликати надмірних хвилювань.

У моєму випадку йшов восьмий день. Я знову не пішов до школи, по обіді справи не клеїлись, і я відчував на собі пильний погляд Лева-зі-шпалер із кутка кімнати. Я відразу здогадався, чиї то очі.

Я вже певний час спостерігав за левом і давно хотів щось йому сказати, але все не дозволяв собі, поки нарешті дійшов до крайньої точки й не міг далі стримуватись:

«Я знаю, що ти думаєш! Ох, бідолашний Метью, скніє в чотирьох стінах і марнує своє життя. Хіба ж це не печально? Чому він не ходить до школи? Чому б йому просто не вийти надвір і не зайнятися чимось? Що ж, то я тобі скажу: ти цього НЕ діждешся, тож можеш НЕ перейматися через мене. Ясно тобі?»

Отак я висказав йому все, що хотів, і трохи заспокоївся. Так ніби переміг у суперечці з ним. Тепер я просто час від часу розмовляю з левом, як мама балакає з котом. Нічого дивного. Дивно було б, якби лев мені відповів. Але такого ще не траплялось.

Ніхто, ясна річ, не знав, що я з ним розмовляю.

Це була ще одна моя маленька таємниця. Взагаліто, донедавна моє миття з прибиранням теж було таємницею. Першим щось занюхав мій друг Том. На уроці хімії я вийшов у туалет, а коли повернувся за парту, він уважно глянув на мене, сперши підборіддя на кулак.

—Мете, що таке?

Я подивився на нього.

—Ти про що?

Том, нахилившись до мене, прошепотів:

—Ну, ти кожного уроку ходиш у туалет. І на перерві теж. З тобою все норм?

Я ходив мити руки. От що. Вони завжди були недостатньо чисті, тому я мусив знову і знову йти в туалет змивати мікроби. Я розтулив було рота, аби йому пояснити, але не знав, що сказати, тому просто знизав плечима й повернувся до роботи.

Після того я майже не з’являвся у школі.

Удома я відчував, що тримаю все під контролем і можу все вимивати стільки, скільки захочу.

Раніше найбільше стресу мені завдавала ванна кімната: щоразу, як я туди заходив, відчував, що там аж кишить мікробами. Кілька тижнів тому мене не на жарт занесло, поки мама була на роботі. Не встиг я оговтатись, як день пролетів і мама прийшла з роботи. Я саме вичищав крани зсередини вушною паличкою, вмоченою у хлорку. Мама завмерла на порозі, розтуливши рота.

—Що ти таке робиш, Метью?

Вона обвела поглядом білу плитку, що виблискувала чистотою. На її обличчі застигла така гримаса, що можна було подумати, наче я всюди наквецяв графіті.

—Досить, Метью… Досить уже, перестань.

Вона ступила крок уперед. Я позадкував і відчув, як мені тисне в спину умивальник.

—Метью, ти мене чуєш? Що сталося? Подивись на свої нещасні руки…

Мама підійшла ближче й хотіла взяти мене за руку, але я похитав головою.

—Стій на місці, мамо. Не підходь.

—Я просто хочу подивитись на твою шкіру, Метті. Там пухирі повискакували, чи що? Якісь пухирі, я бачу… Дай подивлюсь.

Я запхав руки під пахви.

—Це опіки? Ти обпік собі руки? Зайчику, не можна, щоб хлорка потрапляла на шкіру.

—Все нормально. Просто не чіпай мене.

Я прошмигнув повз маму й побіг до своєї кімнати, захряснувши ногою двері. Влігся на ліжко, заховавши руки за спиною. Руки пульсували від болю. Мама стояла по той бік дверей. Вона знала, що ліпше не заходити.

—Сонечко, я можу тобі якось помогти? Скажи мені, будь ласка. Прошу тебе, Метью. Ми з татом так більше не можемо. Сьогодні знов дзвонили зі школи. Я не можу далі брехати їм, що ти… що ти підхопив вірус.

Мамин голос перервався, так наче вона раптом забула, як дихати. Я заплющив очі й крикнув у відповідь одне слово:

—Рукавиці!

Тиша.

—Що-що?

—Латексні рукавиці! Одноразові. Більше нічого мені не треба. Чуєш, мамо? А тепер можеш лишити мене самого? Будь ласка!

—Ну… Добре… Я… Я щось придумаю…

І на цьому все скінчилося.

Це і є та секретна коробка, яку я тримаю під ліжком. Не стара запилена скринька зі скарбами, а коробка з сотнею одноразових латексних рукавиць, з яких лишилося всього шістнадцять пар. Таємна угода між мамою і сином: вона постачатиме мене рукавицями, а я перестану обпалювати собі шкіру хлоркою.

З татом не було сенсу говорити — він і так не зрозумів би.