«Хлопчик, який жив з драконами» — друга книжка в серії британської письменниці Енді Шеперд про Томаса та його дивовижні пригоди з драконами.

У ній на Томаса та його друзів чекає не лише багато радісних і веселих подій із драконами, а й чимало клопотів, яких можуть завдати ці крилаті друзі! Тож їм доведеться запастися терпінням, а ще подбати про драконове дерево, яке раптом почало марніти...

***

6

Морквянi знаменитостi i багнистi монстри

Коли ми нарешті прибрали те болото, наша сімейка стала схожа на багнистих монстрів. І відро води, яке Лоллі вилила на купу болота, бо хотіла бути корисною, ніяк не допомогло. Маленькі брудні потічки полилися підлогою, багнюка розтікалася ще більше.

До вітальні, щоб нарешті навести лад, зайшов тато, однак наступив на Лоллину лопатку, послизнувся і впав долілиць просто в купу бруду, та ще й обляпав нас усіх. Уже й тхори не були такими білосніжними.

Коли ми почули дзвінок у двері, то переглянулися, зважуючи, хто з нас у найліпшому стані, щоб відчинити двері.

— Якщо то пані Снуп із десятого, я б не відчиняла, — сказала мама. — Коли вона застане нас у такому стані, це буде її щасливий день. Вона і так вважає мене дивакуватою, відколи побачила Юніса і Теренса.

Юніс і Теренс — пітони, яких мама доглядала минулого року. Гадаю, більшість людей заклякли б, якби їм відчинили двері з цими двома тварючками, намотаними на шиї.

— Іди ти, Томасе. Ти хлопчик. Від тебе можна такого чекати.

Я хотів заперечити, бо ж мама ніколи не вважала, що від дівчат безладу менше, аніж від хлопців. Та й, зрештою, зараз Лоллі вдвічі брудніша за всіх нас, що ще раз це підтверджує. Та я бачив, що мамі вривається терпець, хоч зазвичай її нервів вистачає надовго, тому просто пішов відчиняти.

Я прочавкав до коридору й визирнув через щілину для листів. І усміхнувся, бо побачив, як у руці гостя хилитається в’язка моркви.

— Усе гаразд, — гукнув я багнистим монстрам, що чекали у вітальні. — Це всього лише дідусь.

— Усього лише дідусь, Горобчику? — спитав той, коли я відчинив. — Усього лише дідусь? Оце так гостинність, що й казати. А я завжди думав, що ти мій онук номер один.

Взагалі-то я єдиний онук.

Я засміявся і відкашлявся.

— Пані та панове, прошу вашої уваги, — я замовк і вистукав ногами барабанний дріб. — Єдиний і неповторний… НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ… дідусь!

— Ну, так трохи краще, — засміявся дідусь. — Але раджу ще трохи повправлятися.

Він обернувся, щоб спіймати багнисту ракету, яка на нього мчала. То була Лоллі.

— А ти не занадто юна, щоби приймати грязьові ванни, манюсику?

Він підняв її, зовсім не турбуючись, що багнюка вимаже його куртку.

— У-мене-лосте-дагон, — пробелькотіла вона.

— Супер!

На щастя для мене і Блимка, ніхто насправді не переймався тим, щоби вслухáтися, що там насправді каже Лоллі. Усі зазвичай усміхалися і кивали.

***

Ми зібралися за кухонним столом, аби поглянути, що нам приніс дідусь. Він завжди приносив нам трохи різних овочів і фруктів, а зараз саме був сезон полуниць. Моїх улюблених. Якось одного року я з’їв їх так багато, що мене аж обсипало. Батьки не зрозуміли, що це від полуниць, тож я залишився вдома, поїдаючи ще більше ягід, щоб почуватися краще. Просто чудово!

Дідусь дістав полуниці, Лоллі тут же схопила жменю й запхала до рота. Солодкий червоний сік перемішався з брудом і стікав по підборідді.

А ще дідусь приніс ВІПів — веселих і потворних овочів.

Він узяв морквину, яку я бачив крізь щілину для листів. То була зовсім не така морква, яку можна побачити в супермаркеті, — акуратно запаковану в целофан, однакового розміру й форми. Дідусева морква і решта його овочів були вкриті землею, як оце ми зараз, і часом набували справді химерних форм. Ця морквина була роздвоєна знизу, наче мала дві ноги, а її гичка скидалася на шевелюру. І та морква навіть мала такі нарости, наче взяла руки в боки.

— Мені здалося, що вона схожа на Рінґо Старра.

Я знав, що Рінґо Старр — музикант гурту «Бітлз», який постійно слухає тато, у нього є старі платівки з фотками.

Якби мене спитали, та морква зовсім не скидалася на Рінґо, але було досить весело писати таблички з іменами і викладати поряд ще одну морквину, що нагадувала телеведучого Саймона Ковелла, картоплю, схожу на Пола Маккартні, і квасолевого Бекхема.

— То що — прийдеш до мене дещо пересадити? — запитав у мене дідусь.

Я кивнув, бо мав повний рот полуниць і не міг нормально відповісти.

По правді, я заборгував дідусеві візит. Чесно кажучи — значно більше, ніж просто візит. Без його грандіозної ідеї розчистити дальній кут саду я б ніколи не знайшов драконово-фруктового дерева і не приніс би додому драконового фрукта. Саме того фрукта, з якого посеред ночі вилупився Блимко. А ще я заборгував йому за те, що він доглядав мене, коли я був маленький і мав хворе серце, навіть попри те, що дідусь завжди каже, що за таке заборгувати рідним людям неможливо, бо вони просто роблять що треба — і все.

Я пообіцяв дідусеві допомогти в саду, однак відтоді, як з’явився Блимко й інші дракони, не мав на це багато часу. Я забігав поглянути на дерево, але тільки доти, доки на ньому ріс свіжий урожай драконових фруктів, за якими треба було наглядати. Але мені зовсім не хотілося полоти бур’ян чи збирати слимаків, якщо можна було проводити час із драконом.

— За підвечірок не турбуйтеся, ми його погодуємо, — сказав дідусь мамі, коли я побіг сходами вгору, щоб перевдягти заляпаний брудом одяг.

— Як щодо мандрівки у садок дідуся? — спитав я Блимка, що саме дер кігтями один із моїх коміксів — хотів вистелити собі лежанку в коробці.

Я зовсім не хотів лишати дракончика вдома, особливо коли будинок патрулює парочка пронирливих тхорів. І він знав дорогу — не раз летів за мною від дерева до дерева так, щоб його ніхто не побачив. Я відчинив вікно і побачив дахи будинків, парк, а за ним — і дім бабусі та дідуся. Подивився, як Блимко полетів, а сам побіг сходами донизу.

***

Коли ми зайшли в парк, дідусь зупинився, щоб врятувати слимачка, який повільно повз через стежку. Більшість людей навіть не помітили би крихітне створіння, а деякі — такі як Ліам — ще й повернулися б, щоб його розчавити, але дідусева філософія була така: «Усе живе має жити». Тому садівництво для нього — нелегка справа. Багато людей обробляють рослини гербіцидами і пестицидами. Дідусь розповідав, що фермер за їхнім будинком увесь час поливає ними все, що бачить. Дідусь не такий. У нього органічне садівництво. Саме тому я застряг у садку, збираючи слимаків у відро.

Блимко теж зупинився і спостерігав за дідусем, усівшись на гілку. Я просто сподівався, що він не чхне і на нас не посипиться дощ із іскор.

— Знову замріявся? — запитав дідусь, посадивши слимачка на найближчий кущ. Він підвів погляд, щоб подивитися, на що я витріщаюсь. Блимко, на щастя, уже полетів до наступного дерева.

— Здається, я сам зі собою розмовляю останнім часом, — додав він.

Я винувато всміхнувся. Це правда. Велика ділянка мого мозку все ще переживала безлад в їдальні. Ще одна — прокручувала думки, як би то натренувати драконів, і хвилювалася за те, щоб Ліам, який усюди любить пхати свого носа, про них не дізнався. А та частинка, що залишилася, наглядала за Блимком. Дивно, що я взагалі не впав на рівному місці від такого розумового перевантаження.

— То як там справи в тебе і твоїх друзів? Раніше ти мені завжди розповідав про ваші витівки. Що нового?

Що нового? Дракони, звісно. Усі історії були про Блимка, Крижинку, Хитруна і Світлика. Я напружив мозок, думаючи, що б такого міг розповісти дідусеві. Але нічого не придумав. Закусив губу і стенув плечима:

— Та нічого особливого.

— Багато домашніх завдань, так? Учителі вас добряче навантажують, еге ж?

Я ніяково кивнув. Терпіти не можу обманювати дідуся. Як тоді, коли не сказав йому, що побував у садку Буркотуна, чи присягався, що ми цілу ніч спали в наметі й не виходили з нього. Я звик, що можу розповісти дідусеві все що завгодно, і хотів би, щоб так було й тепер. Раптом я відчув, як між нами проростає великий колючий кущ, а все ж починалося з маленьких тернинок неправди.

Коли я не відповів, дідусь тихенько зітхнув. Він заплющив свої сяйливі очі на секунду довше, ніж зазвичай, і зупинився понюхати троянду на живоплоті. Він нахилив квітку і до мене, щоб я теж міг відчути аромат.

— Завжди є час зупинитися й понюхати троянди, — сказав дідусь. — Яким би заклопотаним і складним не було життя. Пам’ятай про це, Горобчику.