«Вибачте, на мене чекають». Уривок із книги Аньєс Мартен-Люган
06.06.2021
Нещодавно українські книгарні поповнила нова історія від французької письменниці Аньєс Мартен-Люган, авторки книги «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву», «Закохані в книжки не сплять на самоті» і «Щастя в моїх руках», — «Вибачте, на мене чекають». У центрі нової історії – молода й амбітна перекладачка Яель. Дівчина живе лише роботою, кожен її крок виважений, кожна хвилина порахована. Вимогливий шеф її дуже цінує, клієнти обожнюють, а колеги побоюються — адже часу на відпочинок вона не дає ні собі, ні іншим. Рідні та друзі давно вже забули, коли її бачили без смартфона у руках, а з домашніх посиденьок Яель за першої ж нагоди втікає зі словами «на мене чекають». Де й поділася та зухвала й вільна дівчина, яка вміла цінувати смак життя? Чому вона не шукає щось більше, ніж інтрижку на одну ніч? Мабуть, вона просто забула, як це — коли на тебе чекає не лише робота...
Публікуємо до вашої уваги уривок з роману.
***
5
Марк не поспішав, він спокійно запізнився на чверть години, прийшов, рукою притримуючи закинуту на плече куртку, а окуляри в роговій оправі замінив на темні окуляри «Persol 714». Я механічно поцілувала його в щоку. Вже була готова рушати, та він затримав мене, взявши за передпліччя.
— Що, вже йдемо?
— Ти запізнився, за цей час мені вже п’ять разів подзвонили та втричі більше написали, всі цікавляться, що ми собі думаємо.
— І давно ти стала пунктуальною? Чекай... Це ж не так і легко.
Він зробив глибокий вдих, на губах проступила дещо панічна посмішка. Потім докурив свою самокрутку, останню затяжку робив так довго, що я вже чекала, коли ж загориться фільтр. Марк дійсно був ні в сих ні в тих. — Все буде добре, не хвилюйся.
— Дякую.
— Пішли.
— Бляха, не може бути, — пробурмотів Марк.
Седрік зазвичай був не надто розкутим, але цього разу разом із Адріаном вони були просто як діти. Першим прибіг мій зять — схопив Марка та підняв, такої сили за ним я раніше не помічала. Коли добіг Адріан, то кинувся обіймати обох. Усі троє попадали на землю, голосно сміючись.
До дівчат і дітей я дійшла вже сама. Аліса, затуляючи рота рукою, уважно на них дивилася, її очі були повні сліз. Жанна, здається, саме пояснювала доньці, хто цей чоловік, у неї тремтів голос. Потім хлопці до нас приєдналися, вони йшли, плескаючи один одного по спині та животу, обіймаючись за шиї. Жанна підійшла першою. Марк усміхнувся й тепло її розцілував. Потім побачив Алісу, яка чекала своєї черги. Моя сестра з-поміж усіх нас завжди була найбільш ніжною, тихою та материнською. Думаю, для неї Марк був ніби рідним братом, якого ми ніколи не мали. Він ступив кілька кроків, які їх розділяли.
— Не плач, Алісо.
— От дурень! — відповіла вона й кинулася його обіймати.
— Познайом мене зі своїми дітьми, — попросив він після довгих обіймів.
Вона з ентузіазмом почала їх знайомити. Я ніби з дуба впала; Маріус і Лея радісно розмовляли з «дядечком Марком». Діти знали про його існування, я й не здогадувалася про це. Просто жарт року! Думаю, друзі часто про нього розмовляли. Тим часом Адріан дістав із термосумки пиво та почав усім роздавати. Я відмовилася.
— Та не вимахуйся сьогодні, Яель! Це ж свято!
Він всучив мені в руки пляшку та зник.
— Ти так само не вмієш користуватися відкривачкою? — запитав Марк. Я й не чула, як він підійшов.
— Не вмію.
Він узяв запальничку та відкрив моє пиво.
— Як у старі часи, — зауважила я.
Ми цокнулися та обмінялися усмішками.
— Ласкаво просимо! З поверненням у наше коло!
Адріан взяв на себе тост, тепер ми всі могли повсідатися на траві. Я сіла скраю. Аліса порозкладала всі солоні закуски, приготовлені з цієї нагоди, та сіла біля мене, поплескала мене по нозі. Я мовчала весь час, поки тривав пікнік, саме так я й планувала — вся увага була направлена на Марка, і це на краще: мені дали спокій.
Трохи згодом хлопці почали грати в футбол із Маріусом, малий був просто щасливий і чудово ладнав із «дядечком Марком». Усі четверо бігали, старші давали малому забивати голи, все видавалося таким природним. Я мовчки спостерігала, поклавши підборіддя на коліна, закрившись від усіх, здавалося, ніби я в якомусь кіно. Щойно хтось ніби закреслив усі десять попередніх років. Те ж саме відбувалося б, навіть якби Марк ніколи отак не зникав у невідомому напрямку. Я не сумнівалася, що майбутнє це підтвердить — усе так само, як і було раніше. За якусь мить повернулося все наше порозуміння. А я... не дуже розуміла, де моє місце. Хоча це мені видавалося простим.
Коли хлопці закінчили грати в футбол, Марк підійшов і сів біля мене, так само він робив колись.
— Щось ти сьогодні небалакуча, — сказав він і скоса на мене подивився. — Ти що, досі сердишся?
Я зірвала травинку й крутила її в пальцях.
— Я просто дивлюся.
— У старі часи ти би пішла разом із нами грати в футбол.
— Я вже давно ні в що не граю.
— Не вірю, — відповів він і ледь штурхнув мене плечем.
— А даремно.
У ту ж мить задзвонив мій телефон. Це Бертран.
— Так, — коротко відповіла я, швидко підвівшись, щоби хоч так віддалитися від навколишнього галасу.
— Ти потрібна мені негайно. Призи вручатимуть о шістнадцятій, тут є потрібні люди, нам треба показати себе у всій красі.
— Приїду якомога швидше.
Поклавши слухавку, я почала приводити одяг до ладу. На щастя, якщо не рахувати джинсів, я була одягнута так само, як одягнулася би на роботу. Вдягла піджак, взяла сумку. Залишилося тільки викликати таксі.
— Що ти робиш? — запитала Аліса.
— Треба на роботу, Бертран на мене чекає.
— Не сьогодні! Не в неділю! — Аліса почала бурчати. — То він тобі ніколи не дає вихідних?
Я випросталася і підняла долоню.
— Будь ласка, — ці слова я цідила крізь зуби. — Не треба мені читати мораль. Не зараз!
— А ти не можеш йому сказати, що в тебе саме тепер возз’єднання родини? — уточнив Седрік.
От дурень, ну чесне слово!
— Ні, — вигукнула я й стиснула кулаки.
Дайте мені спокій! Дайте мені жити й працювати так, як я хочу! Якщо вони це негайно не припинять, нерви мої не витримають. Та вони не врубаються. Вони взагалі не уявляють, як і чим я живу.
— Ось що я вам скажу, — Адріан підвівся. — Та вона нас дістала цією своєю роботою! Ні родина, ні діти, взагалі ніщо їй не заважає відповідати на ці телефонні дзвінки — хоч у неділю, хоч ввечері, хоч посеред ночі. Коли вона вже припинить нас цим діставати?
Ось він виплюнув своє останнє речення. То була остання крапля.
— Годі, з мене досить! — я тицяла в нього пальцем і кричала. — Припиніть засуджувати моє життя та мій життєвий вибір! Мені дуже шкода, що ви не любите свою роботу, ви й самі не знаєте, що втрачаєте. Але дайте мені спокій!
Я згадала про присутність Марка, заплющила очі, повернулася до нього. Здавалося, він цілковито розгублений через те, що щойно сталося. Яке огидне видовище ми щойно йому продемонстрували? Він, певно, щойно усвідомив, що таки не все таке ж, як було раніше.
— Вибач, на мене чекають... — сказала я йому тихо-тихо. — Я не хотіла псувати свято, але в мене є й робочі обов’язки.
— Е... Не хвилюйся... Я на тебе не серджуся, — відповів він, здається, щиро.
Я відвела погляд і побачила інший — сердитий погляд Адріана.
— От бачиш! — сказала йому. — Марк не накинувся на мене з докорами.
— Рано радієш! Коли він зрозуміє, що ти вже не та, якою була колись, то вже так не усміхатиметься!
Я ступила три кроки, що нас відділяли, зі швидкістю блискавки, тепер я над ним височіла з висоти своїх підборів.
— А ти, звичайно ж, не змінився, як і твій тупий гумор! Марк це також швидко зрозуміє! Ну ж бо, тішся! Кажи все, ану, навалюй, ти ж так давно стримувався!
— О, тут ти можеш на мене розраховувати, — відповів він. — Ти стала такою сучкою, Яель!
Я підняла руку. Дати ляпаса не встигла, бо Жанна встигла вчасно стати між мною та Адріаном.
— Ану заспокойтесь!
Я не думала, що вона втрутиться, її слова швидко мене осадили; руку я опустила, було так тихо, що чути, як муха летить. Я почувалася, ніби в пастці, — на мене дивилися їхні п’ять пар очей, не рахуючи дітей. Я відступила на крок назад.
— Я пішла, і так уже достатньо часу змарнувала на ці ваші дурниці.
Розвернулась і пішла, відштовхнувши Алісу, яка підійшла й благально сказала:
— Будь ласка, не йди отак.
— Я стомилася, — відповіла я й подивилася їй просто у вічі. — Так стомилася від ваших претензій.
Але то була моя сестра, я любила її понад усе на світі — попри все, — та навіть уявити не могла, щоби ми посварилися, тому я її обійняла й поцілувала. Потім побігла до найближчої вулиці, де можна було би стопнути таксі. Щоб не зламатися, я з усіх сил намагалася забути те, що сталося щойно.
Того ж вечора, вже після снодійного, я слухала на автовідповідачі повідомлення від друзів. Адріан: «Ну, ти ж знаєш, що я буваю різким. Я просто думав, що ми влаштуємо гулянку, як у СТАРІ ЧАСИ, але вже РАЗОМ ІЗ Марком, мене дуже розсердило, що ти дулася цілий день і що ти втекла від нас на роботу. Нам тебе дуже бракує». Седрік: «Подзвони сестрі, як матимеш час, я не можу її заспокоїти, а ще я... дуже за тебе хвилююся». Жанна: «Мій чоловік — дурень, у нього проблема з активними жінками! Але... якби ти могла йому сказати, що ви не розсварилися на все життя, то йому було би приємно... і це би його заспокоїло». І насамкінець Марк: «Яель, я просто хотів тобі подякувати за те, що запросила мене сьогодні. Мені також хотілося дізнатися, як твої справи... Сподіваюся, твій вечір на роботі минув добре, а ще... надіюся, наступного разу в нас буде трохи більше часу, щоби поспілкуватися». Їхні повідомлення, як я гадала, мали мене заспокоїти, але сталося не так, як гадалося — через них снодійне не подіяло.
Наступного ранку я не встигла навіть всістися за своїм робочим столом — Бертран одразу ж покликав до себе.
— Вчора ти чудово попрацювала, — сказав він. — Я вже отримав декілька запитів на прайс на наші послуги, а також декілька пропозицій про співпрацю. Частково це й твоя заслуга. Багато хто вимагає, щоби ти особисто вела їхнє досьє.
Я стримувалася, щоби не виявляти внутрішнього тріумфу.
— Дякую, — обмежилася такою відповіддю.
— Наступні два тижні будуть складними. Треба не випускати з уваги вчорашніх справ, а до того ж цього ранку ми здобули дуже жирний контракт про супровід під час переговорів. Один із наших найкращих клієнтів інвестує в закордонну фірму.
Чудові новини! Тепер я дійсно буду на коні! Повертаюся до справ! Сидячи в кріслі, я розправила плечі.
— Чудово.
— Роботи вистачить на двох. Не хочу ризикувати, тому ти особисто поїдеш до них по папери, жодних кур’єрів.
— Уже виїжджаю, найкраще почати роботу якомога швидше. Хто наш клієнт?
— Габріель.
Я зблідла: цього чоловіка я ненавиділа, але ще більше ненавиділа з ним працювати. Його два головні заняття — управління об’єктами культурної спадщини та інвестиції в різні підприємства. Він розкидав гроші наліво й направо, ніби фантики, а також поводився як покидьок, бо вважав, що все йому дозволене. Та він був талановитий, дуже талановитий. Я його дуже не любила, та й він мене також не особливо полюбляв, хоча вимагав, щоби з ним працювала саме я. Ось іще один приклад зворотного боку медалі: у тому, що ти найкраща, бувають і недоліки! Та я відкину ці сумніви, бо цей контракт — нагода постати перед Бертраном у всій красі.
Можливо, він знову заговорить про партнерство.
О 9:45 я вже була в районі Мадлен і дзвонила в домофон на другому поверсі багатоповерхівки, де розташовувались офіси. Двері відчинилися автоматично. Мусила трохи зачекати в передпокої, весь цей час робітники ласо на мене поглядали. Таке враження, що їх усіх найняли за критерієм вміння пожирати очима жінок, які тут бувають. Потім я таки почула його низький голос, все тіло напружилося, кулаки стиснулися, почалися мої муки:
— А ось і найбільш усміхнена перекладачка на світі! Мене врятовано!
— Та годі, — прозвучав жіночий голос.
Я впізнала його дружину, ми вже не раз перетиналися. Вона була просто приголомшлива — делікатна усмішка, хитрий погляд світлих очей, дуже вміло укладене волосся, що проте мало такий вигляд, ніби вона його просто нашвидкуруч заколола. Вона була би розкішною навіть у лахмітті, але носила вона геть не лахміття. Вона була талановитою дизайнеркою, її графік був постійно завантажений замовленнями, тож, щоби потрапити на зустріч із нею та її талановитими руками, доводилося чекати й по декілька місяців. Ця жінка була втіленням шику й елегантності. Як вона взагалі витримувала поруч із собою такого довбня?
— Вітаю вас, Яель. Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте. Я — Іріса, дружина Габріеля, — вона люб’язно представилася.
— Рада знову з вами зустрітися, Ірісо.
До неї я відчувала справжню симпатію. Якби в мене на це був час і якби вона не була заміжня за цим огидним типом, мені було би приємно з нею подружитися.
— Вам треба якось обов’язково завітати до мене в Ательє, я буду дійсно дуже рада вас бачити. Маю чимало образів, які могла би вам запропонувати, — до речі, таких самих гарних, як і той, що на вас сьогодні. — Ірісо, любове моя, ця дівчина — машина. Твої витвори достойні яскравого світла, а на ній усе стає блідим і тьмяним!
Вона різко на нього озирнулася та з висоти своїх дванадцятисантиметрових підборів просто розстріляла поглядом.
— Годі, досить! — сказав він, піднявши руки та скрививши рота в подобі посмішки. — Ходімо попрацюємо, моя люба Яель.
Від цієї вдаваної ввічливості мені захотілося блювати. Подумати тільки, він вважав це дотепним! Несосвітенний дурень!
— Не дозволяйте йому нахабнішати, — додала Іріса, показуючи на чоловіка. — А я чекаю на вас у своєму Ательє.
— Дякую за пропозицію.
— Це не пропозиція, а наказ, Яель.
Вона не жартувала. Певно, в бізнесі вона була би страшною суперницею. Іріса була просто втіленням залізної руки в ніжних оксамитових рукавичках. Потім вона повернулася до Габріеля:
— Ми побачимося в обід? Мені попросити Жака щось нам забронювати?
— Тільки цього й чекаю, — сказав він і обійняв її за талію.
Такі речі зазвичай залишали мене незворушною, про-те цього разу, варто визнати, любов між цими двома була явною, електричною. Вони відверто цілувалися — так, ніби прощалися перед довгою розлукою. І від того мені аж стало незручно. Іріса від нього відірвалася — було видно, що попри власну волю, — та попрямувала до виходу.
— Тримай себе в руках! — кинула вона йому на прощання та захихотіла, її сміх звучав, мов кришталевий дзвіночок.
Габріель не спускав із дружини очей, аж поки двері за нею зачинилися. Голосно зітхнув — цей звук розбудив би навіть мертвого.
— Ах... Моя дружина... Ви мали би взяти з неї приклад, Яель.
На це я вирішила промовчати.
— Ходімо в мій офіс, негайно! — несподівано серйозно наказав він.
Я пішла за ним і сіла на стільці просто навпроти. Він відкинувся на спинку крісла та почав уважно на мене дивитися, підперши рукою щоку. Якщо він думав, що це мене вразить, то помилився. Я закинула ногу на ногу та не відводила погляд.
— Мене не дуже тішить той факт, що я працюватиму з вами, — повідомив він.
— То скажіть про це Бертрану.
— Але ж ви найкраща. Це знаємо і він, і я.
Ось тобі, просто в пику!
— То в такому разі мусимо одне одного терпіти. […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно