Письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук

В’ячеслав Левицький про «Закладку» Дмитра Лазуткіна

 

Якби 24 лютого 2022 року виявилося малопримітним днем, ця книжка була б іншою. Кажу з певністю, адже читав іще первісний рукопис. У початковій версії вона сприймалась як нова збірка лірики про безстрашність, чарівну зухвалість, уміння радіти й любити, а також відкидання фальші. У підсумку ж постав томик, який, окрім усього зазначеного, репрезентує злам у художній мові Дмитра Лазуткіна. Тепер сам образ закладки ототожнюється радше з капсулою часу, ніж зі смужкою паперу між сторінок або прихованим згортком для шукачів пригод.

Справді, у книжці вдало сконденсовані наші настрої за останні кілька років. Відтермінувавши її публікацію, велика війна наклала відбиток на кілька найновіших текстів. Тож дійсність, яку окреслено в збірці, правдоподібна завдяки контрастності. Як зазвичай буває в Лазуткіна, тут багато образів, насичених вітальністю та пов’язаних з очудненням побуту. Дерево, що дивиться на дівчат у найлегших сукнях, і літня вуличка з фруктовими ятками; повітряні кораблі та хмара-медуза над спальними районами; тихі пляжі й «осіння буколіка»; пристрасні поцілунки й розбишацькі спогади... Пустий гедонізм? Ні, це дрібні, прості принади, що не дають нам скотитись у відчай через російські теракти. Достоту наче пломбір, якийліричний герой верлібру «Мрії» дарує донечці після відбою повітряної тривоги.

Утім, житейські втіхи нерідко зміщуються з переднього плану. Тепер весна у Приірпінні з однойменного вірша асоціюється не з курортною зоною поблизу Києва, а з могилами в міському саду, лісосмузі чи просто посеред клумби. У творі «Марія» взагалі поставлено питання руба: «чому ми думали // що ракети – // це про космос? // чому нам не сказали // що ракети – // це про темні підвали?»

Майже рік Лазуткін працює воєнним журналістом і, побувавши в більшості гарячих точок, послідовно відображає такий досвід у поезії. Варто наголосити: письменник від початку нинішньої російсько-української війни ретельно осмислював її, що засвідчує, зокрема, збірка віршів «Червона книга» (2015). Але способи трактування однієї й тієї ж масштабної теми виявляються разюче відмінними.

Порівняймо бодай твори «Вербна неділя» і «Роза вітрів» з етюдом «Школа», включені до «Закладки». Перші два з них – узірці добротної силабо-тоніки. Письменник іще відчуває доречність рим для міркувань щодо гнітючих колізій. Ліричний субʼєкт, навіть удаючись до викривальної тональності й кажучи про «туги бездонної чорний чай», не позбавляється ідеалізму, а отже, зауважує «віру яка проростає з бадилля». У «Школі» романтика цілком поступається натуралістичності. Головний герой верлібру – моторошний пейзаж після ворожих обстрілів, окреслений стримано, без непрямих сенсів і вишуканої лексики. Однак в основі стислої буквалістичної замальовки – потужний експресивний підтекст. Завдяки йому крізь начебто тривіальні деталі проступає символ: «розбомблена школа – // тріумф російської зброї».

  Новий метод Лазуткіна – чесний і природний для літератури, що живе в часи збройної агресії. Не суперечить він також уявленням про документальну поезію, досить популярну у світі. Як очевидець автор відшукує поміж руїн найпронизливіші приватні історії. Іноді йдеться саме про фіксування oral history. У таких випадках поет майстерно балансує між публіцистичністю й художністю. Наприклад, віршове оповідання «Індійський океан» навіяне особливою ситуацією. Написання помежево реалістичного твору про зустріч мешканки Маріуполя з дочкою було чи не єдиною змогою додержатися журналістської етики, але не знехтувати драматичний сюжет.

Невипадково у збірці легко натрапити на два образи журналістів. Коментатор боксерських поєдинків констатує: «Часом розповісти про чужий біль важче, ніж відчути його самому...» («Як хороша повія»). Це самоіронічне твердження людини, котра не хоче притупити емпатію. Своєю чергою в новіших віршах виникає інший персонаж – кореспондент, що поривається вислухати кожного свідка та постраждалого, врахувати слова ненависті, які вишіптує мова ночі, а в подальшому розповісти всю правду («Репортер»). У певному сенсі один зі стрижневих сюжетів «Закладки» – про співіснування таких типажів.

Умисні прозаїзацію й атональність у творах Лазуткіна доречно зіставляти з письмом поетів-комбатантів Бориса Гуменюка, Олени Герасим’юк, Ярини Чорногуз, ощадливим на художнім засоби. Можна віднайти близькість до верлібрів Аттили Могильного про окупацію Києва під час Другої світової (усе-таки автор «Закладки», як і Могильний, – першорядний київський урбаніст!). У Дмитровій замальовці «вітер гуде...» простежується навіть подібність до екзистенційних етюдів зі збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав»...

Утім, усі нові акценти – передусім результати просування самого Лазуткіна в розбудові стилю. Як зізнається письменник, «боюся коли вірші // стають надто вправними». Документальність документальністю, контрастність контрастністю, але, на відміну від багатьох поетів, він уміє бути різним і прагне постійного руху. Приміром, автор «Закладки» доволі піднесено резюмує: «можна закохуватись з пeршого дотику // і дмухати в тишу мов у валторну» («Кишеньковий словник»). Далі читач не омине жартівливого римованого шкіца про купівлю кістки для пса. Ось зовсім поряд надруковано тексти про замріяного оленя, котрий перестрибує Дніпро, і зловісного манекена, що правитиме світом. Зрештою, лірик застерігає: «війна не красива війна огидна // страшна мов розірвана рана // безжальна ніби цвітіння акації // над розбомбленими мінометами укриттями» («Добра душа»).

Прикметна подробиця: Лазуткін тактовно іронізує, навіть пишучи про жахливі речі. Якраз тому продюсери теперішнього телемарафону також мусять оцінити його нову книжку. Я хочу, щоб у відповідь на вірш «Хороший план» в ефірі з’явилось однойменне шоу. Це стосується державних інтересів. Це посилило б національний спротив у найвигадливіших виявах. Це показало б міць народних вірувань та властивої нам дотепності. Потрібно лише зібрати у студії  сотню мольфарів. Тоді спільне новорічне бажання українців, пов’язане з відомим бункером, почне збуватися.