Поки любителі метафор та поезії в очікуванні на нову книжку Дмитра Лазуткіна, літературознавець В’ячеслав Левицький у післямові детально її аналізує. До «Закладки» увійшли тексти, написані під час карантину, а згодом лірика і соціальні мотиви доповнилися війною, яка цього разу підійшла впритул до кожного. Гострі емоції, пронизливі образи і чуттєва романтика – палітра емоцій віршів Лазуткіна надзвичайно широка. Ділимося фрагментом з післямови.

***

Після попередніх збірок «Червона книга» (2015) й «Артерія» (2018) поет дедалі виразніше зіставляє зовнішні потрясіння і внутрішній світ своїх персонажів. Зокрема, російсько-українська війна постає не лише резонансною темою, не просто вервечкою трагічних новин чи абстрактним театром бойових дій, а періодом, коли людина стійко переосмислює свої душевні травми. Так відбувається з кожним і кожною незалежно від відстані до фронту. Ремарка про те, що «полонених не беруть», яка зненацька з’являється в любовному вірші, може перерости в іще більш несподіваний фінал. «Розсипається вітчизна // починається зима» («Я не здався я не зрікся...»), — стверджує ліричний суб’єкт, і після цих моторошних слів хочеться поспівчувати не лише йому.

Серед героїв Лазуткіна, здається, ніхто не втомлюється від війни, натомість призвичаюється до її викликів і вдосконалює техніку боротьби. Раніше письменник зауважував: «моє покоління приходить до тями // як вовк із мультфільму “ну, постривай!”» («Моє покоління...»). Без сумніву, покоління отямилося (якщо, справді, було цілком безтурботним). Тепер будь-яка з молодших генерацій, озираючись у минуле, не потребує посилань на мультики. На передньому плані опиняються суворіші деталі, адже мовиться про людей, що «народилися в темну годину» і «їли кров’янку для гемоглобіну», але несуть засвічену ватру в очах («Ми народилися...»). Зрештою, така думка іноді викладається жорстокіше: «є хтось приречений в цьому порідді // саме на ньому тримається віра» («Вербна неділя»).

Дмитро Лазуткін стає автором дедалі дошкульнішої соціальної лірики. Звісно, письменник, як і раніше, уміє захоплюватися навколишніми реаліями й помічати яскраві типажі. Упродовж 2000-х років він одним із перших примирив українську поезію зі здоровою споживацькою культурою та довів, що ґаджет, професія з індустрії розваг або модний вид дозвілля можуть віднаходити повносилі художні відображення. У новій книжці теж багато знаків нашого повсякдення: кредитори й інвестори, краєвид масиву на лівому березі Дніпра, «вірусне лезо весни», «жінки у коротких сукнях», прогнози таксистів... Навіть красивезний супермаркет, після відвідин якого почуваєшся дельфіном.