«Космос» почався у моїй голові понад 10 років тому. Щоправда, тоді я замислив його як роман насамперед про ескапізм і те, як по-дурному іноді складається життя. Знав лише, що у центрі сюжету обовʼязково має бути кінотеатр, небезпечна для головного героя дівчина та поневіряння такого собі умовного креативника. 

Та поставало багато запитань — насамперед, основне місце дії. З одного боку, мені хотілося, щоб читач міг співвідносити з книгою власний життєвий досвід. З іншого, як людина, яка росла переважно на західному кіно та попкультурі, я не знав, як зробити знайому абсурдну реальність художньою. 

Менше за все мені хочеться, щоб, прочитавши анотацію до книжки, читач уявляв собі чорнуху та занедбаність спальних районів. Бо це історія, власне, про спробу втечі з подібної реальності, навіть коли втекти фізично не можеш. Тож я розумів, що хочу зробити «Космос» легким, смішним, трохи меланхолійним. Щоб після прочитання лишався післясмак як після фільмів Лінклейтера, які любить головний герой — щемкий та ностальгійний, але світлий. 

Можливо, саме через цей розрив (а може через мою лінь) я активно почав писати «Космос», та після перших 60 сторінок відклав в стіл до кращих часів. Кращі часи так і не настали, але несподівано саме це дало мені нове бачення роману. 

У кожного з нас є місце або люди, до яких не плануєш повертатися. Та коли їх втрачаєш, починаєш дивитися на усе інакше. Моменти, які виглядали абсурдними і навіть дратівливими, несподівано набувають нового сенсу. Колись я, як і протагоніст, втік з Харкова, у якому провів дитинство. Та після 2022 року він раптом виявився не просто підходящим, а єдиним можливим місцем дії. Тож в якомусь сенсі «Кінотеатр “Космос”» — це моє повернення боргу місту свого дитинства, наскільки б складними не були наші стосунки. А ще — історія про спогади, полишені мрії, людей і необовʼязкові речі, які зробили нас тими, ким ми є.