Кожного з нас війна спіткала у різних місцях та містах. Схід, захід, північ та південь – зранку 24 лютого кожен куточок України сколихнула подія, яка змінила плин історії назавжди. Під час війни не завжди є можливість приділити час рефлексії пережитого досвіду. Змішується до купи все: робота, родина, побут, евакуація та внутрішні переживання, приправлені щоденними повітряними тривогами. Видатні українські письменники, есеїсти, мислителі та лектори зафіксували досвід перших пережитих місяців війни в одній збірці – «Війна 2022».

Спойлер: у ній забагато болю, травматичних епізодів, а головне – жахливої правди про злочини росії проти України. Тут ще невідомо про знущання з українців на територіях звільнених Харківщини та Херсона. Невідомо про долю захисників Маріуполя. Невідомо про теракт в Оленівці. Проте великий кулак болю б’є під дих та змушує обдумувати кожне слово.

То чого чекати у збірці, окрім болю? Розберімось далі разом.

 

Щоденники: структура, слова, сенси

 
Збірка «Війна 2022» розділена на щоденники діячів мистецтва та літератури, есеї та воєнну поезію. Першим читач зануриться у нотатки Сергія Жадана, який фіксує розвиток воєнних подій у Харкові. Цікаво, що в словах автора ми не знайдемо страхів чи відчаю. Єдині наскрізні емоції, які викликають рядки Жадана, це: злість, ненависть та віра у перемогу, попри мільйони доль, просякнутих болем.

Географія щоденників різна: передмістя Києва, Львів як транспортний хаб, куди з’їжджались з різних куточків України, Харків, Чернігівщина та інші. Долі авторів різні, але єдні в одному – кардинальних змінах планів і устрою через війну. Завдяки щоденниковим записам читач поновлює в пам’яті перші дні повномасштабного вторгнення, згадує емоції під час евакуації та перші злочини російської армії на Київщині.

В щоденниках небагато рефлексій. Більше – про життя та його зміни. Багато фіксації пережитих подій та страхів невідомого. Як на мене, саме це і робить щоденники ціннісними та вартими уваги.

 

Есеї: набір рефлексій на кожен день

 

Війна породжує не тільки біль та страхи, а й місце для рефлексій щодо минулого, теперішнього та майбутнього України. Впевнена, кожен із вас ставив собі питання – «а що буде далі?». Розділ з есеями діячів мистецтва та літератури не дає нам відповідь на це питання. Проте кожен із роздумів авторів дає читачу більше їжі для роздумів та простору для діалогу з оточенням та самим собою. Слід зауважити: деякі есеї містять й історичний екскурс. Наприклад, моє улюблене – про український Нью-Йорк та його історію створення і боротьби за унікальну назву.

Авторка есею «Деокупація майбутнього, або ненаписаний текст для фестивалю на Донеччині» Вікторія Амеліна зазначає:

           «Маленький український Нью-Йорк неподалік окупованого Донецька був свідченням живої європейської історії не лише цілої України, а й навіть найсхіднішої її частини. Адже наш Нью-Йорк, названий так у ХІХ столітті колоністами з Німеччини, був колись маленьким європейським містечком, із млинами, кірхою, готелем і двоповерховою крамницею, був – аж до приходу більшовиків. Ті, звісно, спершу "відфільтрували" населення відомими способами, а тоді й назву Нью-Йорк змінили на російську – Новґородскоє. Ніби звичайне собі смт без ідентичності».

 Так, авторка розмірковує про важливість пошуків ідентичності не тільки особистісної, а й для цілих міст та містечок.

Окрім цього, до списку улюблених потрапив есей письменника Юрія Андруховича «Після Бучі», в якому автор розмірковує над реакцією світу щодо масових воєнних злочинів росії у Київській області та мотивами, що спонукали військових до жорстоких убивств.

            «Сьогодні вранці я зловив себе на думці: як хотів би я, щоб вони були всього лише мародерами. Поганими і злими, але людьми. Натомість усе, що ми бачимо, свідчить про роз-люднення. Населення росії успішно себе розлюднило. Це антисвіт. Це частина людства, яка добровільно перейшла в антилюдство», – пише Андрухович.

Антисвіт з антилюдьми продовжує існувати та вбивати наших надлюдей – військових, лікарів, працівників цивільної інфраструктури. Тож у висновку залишається тільки стиснути міцно кулаки та боротись далі проти людей, які вже давно втратили все людське.

 

Поезії: суб’єктивно про об’єктивне

 

Після важливих щоденників та чудових есеїв я дійшла до третього розділу у збірці – поезій. Тут слід одразу зауважити: поезія – завжди суб’єктивна за формою та змістом. Саме тому рецензувати її найважче. Але спробую виокремити основні риси поміж творами, що дадуть краще розуміння їхнього змісту.

По-перше, кожна поезія містить у собі воєнний слід та його вплив та людину (що очевидно, але я мала про це згадати). Тут – і про зміни в буденному житті родини, і про здвиги в моральних орієнтирах людини (бажати смерті – не гріх, якщо йдеться про окупантів), і про біль від втрати рідних.

По-друге, поезії у збірці зовсім різні за своєю формою та стилем. Тому щось точно буде до вподоби, гарантую.

 
Війна – травматичний досвід для кожного українця. Проте саме фіксація болю не дасть пам’яті стерти його та впасти в історичне забуття. Цієї помилки ми припускались не одно століття. Однак сьогодні саме час дозволити собі прожити весь спектр емоцій, закарбувати в пам’яті кожен злочин і вбивство, щоб назавжди викорінити з нашого життєвого та інформаційного просторів росію.

Збірка «Війна 2022» роз’ятрить ті рани, які ще не встигли затягнутись. Але водночас і зцілить їх. Дайте книжці час та відкрийте їй серце. І тоді ви зможете відчути й прожити кожен рядок по-справжньому.