У день Миколая хочемо нагадати про цю зимову книгу — роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі». Це книжка про те, як зима приходить навіть у найважчі часи — і приносить із собою тишу, переосмислення та світло. Про вибір, який кожен робить по-своєму. Про турботу, любов, несподівані зустрічі й силу лишатися собою, попри все. У романі оживають зимові пейзажі Придніпров’я, родинні історії, маленькі ритуали і велике бажання бути поруч із тими, хто важливий. Це історія про тепло, яке ми створюємо власноруч — і яке завжди має значення.

Сьогодні ділимося фрагментом, що особливо пасує цьому дню — уривок із розділу «Миколая». Запрошуємо до читання та знайомства з атмосферою книжки.

* * *

— Сьогодні Миколая, — сказав він, — у вас є малі діти?

— Є, — відповів Юхимович.

— Купіть їм по цукерці, як будете йти з роботи.

— Тепер цих свят не відзначають, — відповів батько і задумався, згадуючи, ймовірно, своє дитинство і бабу з миколайчиками.

— А ви відзначте, — сказав Максим і піднявся.

Люба вже поклала батькові під подушку новісінькі шкарпетки — бежеві із вив’язаними зеленоокими чорними котами, щоб обвивали кожну ногу. Юхимович їх знайде уже під ранок. У кожній шкарпетці ще буде по цукерці «Червоний мак».

Ще було не пізно, але тиша після довгих двох днів гостей і зима, яка змушує пів дня жити так, наче вже вечір, створювали враження глибокої ночі. Максим сів за стіл. Люба самими губами читала молитву.

— Люба, — озвався він, — а до вас у дитинстві ходив Миколай?

— Ходив, — відповіла вона, не відриваючи очей від книжки, — цукерки носив, яблука, а бува, й мандарини. І різочки теж приносив. Раз точно, а може, й два…

— А мені й різочок не приносив.

— Я з сім’ї простої, — сказала Люба, — це у вас — батько врач, мати вчителька. Тоді таке нільзя було. А нам що? До нас ходив. З партії нікого й не виженеш, бо ніхто не партійний. То ваші боялись. А нам шо зробиш? Та нічого…

Коли Люба пішла спати, Максим дочекався, поки стишаться в хаті всі звуки, поки відшарахкотить скинута одежа, поки під Любиними ногами перестане рипіти підлога, поки засопуть рівно коти і зникне смужка світла від Любиного ліхтаря за її дверима і поки змовкне усе надворі. Він виглянув надвір — там тихо падав лапатий сніг, зліплюючись у великі сніжинки, бо знову стало волого і тепло.

Максим стояв перед порогом і думав, що Люба взує спершу зранку — оці шкіряні чоботи із світло-сірим хутром всередині чи галоші для двору? Він намагався продумати алгоритм Любиних дій і врешті придумав, як не прогадати, аби подарунок їй дістався чітко зранку, як треба. Максим узяв Любині чоботи, заніс їх у шафку в коридорі і зверху на них поклав домашні капці. Потім дістав янголя, запаковане у ніжний голубий подарунковий папір у зірочки, і запхав у Любину галошу — так, щоб папір не виглядав. У галоші було витерте шорстке хутро. Він підняв взуття, покрутив його ще в руках і врешті лишився задоволеним своєю роллю Миколая.

Поставивши галоші на місце, Максим подумав, що нічого не купив батькові. Його мучило, що він бувало ловив себе на думці, ніби батька вже немає. Частково це було правдою: дійсно, такого батька, яким рівномірного світла у вікні і білої стіни, він нічого не розгледів, хоча на мить йому здалося, що він побачить те, що бачив там стільки разів: Вадікову бабу в довгій нічній сорочці у дрібні сині квіточки, її ноги у чунях і навіть її тоненьку кіску, скручену на потилиці, — видовище, яке баба Ганя лишала тільки іконі Богородиці у кутку. Тож якщо баба Ганя ставала до Богородиці, а це було видно тільки за силуетом крізь тюль, вони з Вадіком знали: у них є хвилин двадцять, поки триває акафіст до Богородиці, аби залізти в комору, надлить собі недобродженого вина і розбавити бутиль водою. Вони вже проводили експеримент — засікали, скільки триває акафіст, і розрахували тридцять вісім хвилин, але двері баби Гані рипнули за десять хвилин і вони ледь порятувались. Так вони з Вадіком дізнались, що баба Ганя, читаючи акафіст, халтурить. Ці роздуми Максимові перебила тінь у вікні баби Гані, і на мить йому здалося, що то вона, тільки раптом — молода, красива і у футболці без штанів. Гукнути звідси Яну було би тупістю — почує Люба або батько, а Яна через свої нові вікна не почує нічого.

Зрештою, всі інші варіанти були також тупістю, і йому стало незручно перед самим собою, що він заглядає дівчатам у вікна, наче йому п’ятнадцять. Максим уже розвернувся, аж Янині двері рипнули.

— Гав! — сказав він.

Яна застигла на порозі.

— Андрія минуло вже, — відповіла вона, — що це ви серед ночі тут робите?

— Бачте, Яно, ви у селі всього пару тижнів, а вже десята година вам «серед ночі».

Їхні слова гулко розсипались над садком, наче це зимове повітря було спеціально створене для розмов через паркан.

— До вас Миколай вже ходив?

— Я, мабуть, погано поводилась.

— А от і неправда, ходіть сюди.

Яна, секунду повагавшись, ступила у мокрий сніг у домашніх капцях і спритно перескочила на Максимову сторону через дірку в паркані. Колись, коли дірка була в постійному користуванні, перед нею була стабільна калюжа всі сезони, окрім літа, коли там була просто порохова яма. А зараз під Яниним капцем відчувалась вогка м’яка трава.

— Знаєте, — сказав Максим, подаючи Яні руку на ґанок, — чомусь так приємно, що оживає цей гайвей.

Максим підсвітив телефоном.

— Я оце їхав з міста, — заговорив він, — аж тут бачу: при дорозі весь притрушений снігом із довгою сивою бородою стоїть хтось і голосує. Я людина добра — пригальмував.

Яна стояла і слухала у тій самій футболці, яку Максим бачив через вікно, і в піжамних штанях. На плечі було накинуте пальто, в якому він побачив її вперше.

— Не холодно? — спитав Максим і знову пожалів, що не палить. Тоді стояти тут удвох було б вільніше — ніби чимось зайняті. Яна похитала головою з усмішкою.

— А я не спитав, — перервав розповідь Максим, — а ви чого вийшли з хати?

— Думала, мені хтось у вікна заглядає.

— Ось дайте, я докажу, — сказав він. — Стоїть цей старий — голосує. Шапка синя, хутро біле… І каже: «Шукав цю дівчину у Барселоні, Римі, шукав у Амстердамі — і не найшов». А тоді як кине мені у вікно чимось, я аж злякався. «Їдь», — каже. Я і поїхав — і, до речі, в мене барахлив гідроусілітєль, а тепер як новий!

— Це не дивно, — сказала Яна, — Миколай — покровитель людей у дорозі. Йому логічно творити дива з гідроусілітєлями, трансмісією і колесами.

Максим відчинив у хату двері, пропускаючи Яну:

— Зайдіть, тільки тихо, сплять усі.

— А хто всі?

— Та тільки Люба і батько.

— А Едік?

— Едік поїхав.

— Добре, — сказала Яна і зайшла.

Вони навшпиньках прокрались на іншу сторону хати, де лежали пакунки, які Максим привіз із міста.

— Оце вам той дідуган передав, — він простягнув їй запаковану скатертину і скляного гриба.

— Дякую, — відповіла Яна.

— Вибачте, — сказав Максим, — а можна мені ваш номер?

Яна подумала, що зазвичай номер просять до того, як гладять одне одному ноги, але перебої зі зв’язком накладали свої спотворення.

— Ну, раптом по-сусідськи щось треба.

— Сокиру чи металорізку, — відповіла Яна, дістаючи з кишені пальта телефон.

— Свердло, — сказав Максим, — чи шурупчик тридцятку.

— Без проблем, — сказала Яна, — тільки-от в мене телефон розрядився.

— Давайте на мій запишемо, ви пам’ятаєте?

— Ага, давайте.

— Ось наберіть свій номер, — він простягнув їй телефон.

Яна подумала, що ніколи свій телефон нікому в руки не дала б, але Максим, імовірно, був з іншого покоління, коли телефон вважався не найінтимнішим предметом, а просто річчю. Вона помітила, що в нього на телефоні не стоїть блокування. І знову відчула себе значно молодшою. Але в цей момент зауважила іконку тіндера і Максим знову перейшов у категорію молодих мужчин.

— Як успіхи на тіндері? — спитала вона, набираючи власний номер.

— Та, — сказав Максим, — самі простітутки.

— А ви знали, що традиція дарувати подарунки на Миколая пішла від повій? — Яна простягнула Максиму телефон, притримуючи під пахвою подарунки. Максим підняв брови, а вона продовжила: — Було три вродливих сироти, і не було в них грошей на придане, то мусіли вони торгувати своїм тілом, а Миколай зжалився, заплатив їм і відвів від гріха.

— Ви точно не плутаєте з тим кіно, де Джулія Робертс проститутка?

— Ну, чисто архетипічно, Річард Ґір — це дійсно Миколай, — відповіла Яна. — Узявся нізвідки і сотворив чудо.

— Ну, може, зайду сьогодні на онліфанс і відведу якусь від гріха. Але ж як я проконтролюю? Весною проситиму селфі, де вона садить город, як порядна дівчина?

У коридорі рипнули двері й одразу ж зачинились назад.

— Я піду, — сказала Яна, зрозумівши, що то була Люба.

Він хотів іще щось додати, чи якось напроситись в гості, чи щось спитати, чи якось смішно пожартувати, але натомість тільки сказав:

— Телефон зарядіть.

І потім, спостерігаючи, як Янина тінь зникає в коридорі, подумав, що фраза дуже батьківська і що він тупий.

Уже в ліжку Максим почув, що запрацював холодильник — отже, з’явилося світло. Разом зі світлом з’явився зв’язок, і телефон одразу почав вібрувати повідомленнями.

Вжж. Вжж. Вжж.

«Вас вітає Київстар».

«Повітряна тривога. Залишайтесь в укриттях».

Вжж. «Нова пошта, до вас прямує посилка».

Вжж. Карла: «Набери мене».

Вжж. Мама: «Ти де?»

Вжж. «Шалені різдвяні знижки».

Вжж. «Відбій по областях».

Максим не знав, коли хронологічно це все приходило, поклав телефон на підлогу і, повернувшись, обійняв подушку. Під подушкою він нащупав якусь ганчірку. Сонно витягнув її і глянув: то було щось незнайоме. Вже зранку у сірих сутінках роздивився, що на ганчірці був ярлик і що то була сіра футболка з великим червоно-чорним тризубом. На підлозі коло ліжка ще валялась вафля «Артек» із горіховим смаком. До Максима вперше за сорок вісім років прийшов Миколай.