Гарна книга.

Книга, яку я не збирався читати. Книга, яку я прочитав за два вечори.

«Закохана в Полісся» — написано про Олену Лотоцьку на сайті Старого Лева.

І це дійсно так! Саме — закохана. Бо просто так, знічев'я, такі тексти не напишеш. Треба бути закоханою. Такого не підробиш, не зімітуєш... Треба, щоб воно було в тобі, всередині десь жило...

«Ні за вушо. Але ж Боженька бачит нас і каждому посилає те, що заслужилі. А як щось і не доледів, і шось не по справедливості пошло — то наградіт милостю послє».

Мова, як вода, мова — як масло, як хмари, як ріка, як саме Полісся. Це треба знати, відчувати, дихати цим, і цим жити. 

Загалом, це і Тютюнник, і Стефаник. Це, коли в одному і смішне, і комедійне, і драматичне, і страшне, і трагічне. Як вся історія України...

Історія людей, історія краю, історія Полісся. Грубі, неотесані, часом неосвічені люди. Люди величезного серця, світла й добра. І якоїсь безграничної душі. Це саме ті люди, з яких Господь колись складав Україну в свій пазл, в свій великий і неосяжний Задум...

Читаю повільно, аби все зрозуміти, нічого не пропустити, уловити сенси й емоції. Часом кладу книжку на груди, та продумую те, що прочитав, заново...

Різні села, різна Україна, різні характери, різні діалекти.

Я в середній Наддніпрянщині, авторка — в Поліссі. Нам навіть важко було б зрозуміти одне одного, отак, зопалу...

Але, коли читаю, як ото сидить поліська правнука з прабабцею і чекає коров з вигону, я згадую, як так само сидів з своєю бабою на лаві, та чекав коров з паші.

І сонце заходило над лугом... І кіт з нами сидів, чекав корови, чекав молока...

Без перекладу... Це —  наша Україна, це — моя Україна!

«Сьогодні Хведоруша пасе, той завше пузно назад жене»...

З малої прози сучасної української літератури, це — найкраще...

«У мого діда завше ножі були нагострені».

У мого діда завше ножі були нагострені…