В листопаді 2020 року невеличкий продакшен моєї сім’ї працював над створенням відеоролику про Національний музей Голодомору-геноциду, і тоді ж я вперше настільки близько підійшла до цієї теми. Я знала, що родина мого чоловіка колись проживала на Черкащині, в Уманському районі, було відомо, що є загиблі від голоду. Проте лише під час зйомок ми з чоловіком переглянули Книгу пам’яті, де й знайшли прізвище його родини. Загиблих було двоє: п’ятдесятип’ятирічний чоловік і дев’ятирічний хлопчик. Його звали Тимош.

Місяць я не знаходила собі місця. Мені було гірко, найбільше – від слів «причина смерті не відома». А тоді з’явилася ідея: написати про Тимоша книжку, в якій він вижив.

Я почала збирати інформацію. Спершу поспілкувалася з освітнім відділом Музею, отримала деякі матеріали від них. Потім декілька разів робила опитування на своїй сторінці в інстаграмі, де кожен міг поділитися зі мною історією своєї родини. Проте основним джерелом даних стала Книга свідчень. У ній подані спогади-розповіді людей, які пережили Голодомор. Деякі історії геть короткі, деякі – розлогі, з багатьма деталями, які не можливо було не використати в книжці про Тимоша.

Окрім того, я намагалася враховувати географію свідчень: хоча в книжці я не називаю конкретне село, де відбуваються події, цей збірний образ переважно спирається на фактичні дані з Черкаської області.

Найважче мені було вирішити, які саме свідчення обробити і додати в свою книжку. Я розуміла, що мало хто бере до рук Книгу свідчень просто з цікавості, а отже, більшість історій просто залишиться поза увагою. Зрештою, я обрала ті, в яких попри увесь жах, який довелося пережити українцям, є надія та світло.

Окрім історичної достовірності, важливим для мене було питання стилістики: хотілося, аби мова персонажів відповідала часу, проте не була перевантажена архаїзмами. Для цього я вивчала листи й телеграми, які на адреси різноманітних комітетів та органів державної влади надсилали як мешканці сіл, так і, наприклад, уповноважені по хлібозаготівлі. Також мені допомогли уривки антирежимного фольклору 1930-х років, які вдалося знайти в мережі. В них яскраво відображені найбільші страхи, пов’язані з колективізацією та голодом, а також злочини радянської влади. На жаль, зразків такого фольклору збережено мало, адже за кожен рядок карали ув’язненням або смертю.

 

Я сподіваюся, що історія Тимоша не лише допоможе дітям та їх батькам краще зрозуміти, яким було життя українців у голодні роки. Я вірю, що ця книжка також може стати приводом дослідити історію власної родини. Так, це непростий шлях, він потребує багато зусиль та часу. Проте я переконана, що саме сьогодні нам важливо пам’ятати про усіх тих, хто постраждав від рук радянського режиму, називати їхні імена, розповідати їхні історії дітям. Це – наша відповідальність перед майбутніми поколіннями.