«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!

***

Вона їде на рамі, як пташка, що

ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,

з двома стуленими

колінцями, що шлють солодкі позивні

водіям зустрічних вантажівок.

Його бачимо невиразно, зате чути,

як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням

педалей. Мугикає мелодійку,

з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.

Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,

не обертаючись – точніше, підносить їх навмання, а він

ловить горіхи вустами, що нагадують

брунатну поторочену латку.

Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,

більше схожа на фігурку з паперу,

суха, рівна, двовимірна,

звикла вправлятися в цій любові, як у

добуванні обіду з нічого –

жменьки чаю і двох картоплин.

Буде їхати крізь перші удари дощу,

перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний

порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні

і крутив її довго в обіймах.

От, пуста мова любові, що торгується із надією,

як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня

не чіпай, якщо вже не дано мені

пережити ніч.

Остап Сливинський