Вірш дня. Катерина Калитко
06.09.2016
«Вірш дня» - постійна рубрика у «Блогах Старого Лева». Тут – поезії з ще неопублікованих збірок та вірші, які вже встигли набути популярності. Зіркові автори та нові імена. Болючі теми та легка романтика. Те, що чіпляє. Те, що зробить ваш день. Слідкуйте за оновленнями!
***
Я любила цю жінку. Ми з нею перебули
галасливе тривання інших, ніч без вогнів
і гаряче полудня в дірявій тіні олив.
І кристали солі, визрілі у мені,
лиш вона виймала, але любов не в цім.
Прокидались в руках золоті вулкани грудей,
як лягали ми в темряві.
Збившись на манівці,
збивши ноги до крові,
ми спинялись ніде.
Ми світилися всюди.
Ми не бували винними.
Середмістя, надгризений спекою мертвий степ,
профіль скель приморських, накреслений очеретиною,
а під скелями – синє повітря, тверде, густе.
Я любила усюди пальці її прохолодні,
що мене розплітали на пасма, доки, аж до…
Мокрим листям обліплені, паслися чорні коні,
на яких ми їхали по крайнігтику долі.
Полудневі сліди, опівнічний плюскіт води.
Врешті, кожен хребет може стати сходами в рай.
Я носила сіль у собі, як вежа-градирня,
і з плеча мені ріс амарант, що мене обрав.
Стільки слів у роті, що більше не треба їсти.
Наші вина постаріли, а хліби – молоді.
І приходили інші забрати в мене її,
і лишалися під порогом по троє діб.
Не відходь, не лишай мені неба страшної спраги,
о Сафо, моя соле, стужавілий світ безтямний.
Так вона говорила (цілунок у діафрагму).
Заки так говорила – стільки й було життя.
Катерина Калитко, із поетичної збірки «Катівня. Виноградник. Дім»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно