У передмові до книги видавчиня та кураторка Катерина Міщенко пише, що «в українській колективній свідомості Крим – це рана, травма початку війни, втрачений дім».

Вперше «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму» видали у 2020 році. Книга викликала неабиякий ажіотаж, тому не дивно, що швидко зникла з полиць книгарень. І от з’явився новий тираж. Ця сама книга, ці ж слова, фото, обкладинка. Але яка разюча відмінність читати книгу тоді і зараз. Тоді – це коли в тебе присутній гнітючий страх, що все забудеться і всі ми звикнемо до окупації півострова. Зараз – це коли ти вже знаєш, що трапилося з Керченським мостом, коли радієш від бавовни десь у Севастополі і безсумнівно віриш, що це вже останній ривок, і все, Крим повернеться додому. Книга для тебе зараз – це вже ретроспективна історія, ретроспективна, але дуже важлива. Бо з різних ракурсів розповідає, як починалася війна.

Паралельна реальність

Перше враження, яке виникає від книги про Крим, – це ніби ти потрапляєш у майстерно написану антиутопію. Але ж ні, це репортажі, ніяких домислів та вигадок, тільки правда. Перші тексти написані з так званого референдуму, з виборчих дільниць. Місто мовби поглинув якийсь нездоровий психоделічний запал: жінка з георгіївською стрічкою пританцьовує та співає російські чечітки на вулиці; хтось марить «поверненням до історичної батьківщини»; інші наполягають, що немає ніяких проблем між росією та Україною, та наївно вірять у мир і злагоду. Показовою є ситуація на севастопольському ринку, коли продавець розповідає авторці, наскільки подорожчали продукти, а в цей час в розмову втручаються пара людей: «Та що ви таке кажете! Усе стало дешевше»… Меншовартісна, фальшива обшивка багатьох жителів, що виявляють свою «громадянську позицію» тільки за допомогою самообману, в який намагаються втягнути інших. Кого не вдається втягнути – того лякають.

«Ті кримчани, з якими ми спілкувалися і які зберегли українське громадянство, культуру, мову, церкву, та й сама присутність яких має нагадувати, що півострів – окупований, відчувають, ніби кожен з них тут чи не останній. Вони вкрай обережно спілкуються або не перетинаються одне з одним. З міркувань безпеки».

З міркувань безпеки на вулицях не розмовляють українською мовою. Тих, хто відмовлявся від російського громадянства, – не брали на роботу в державні та бюджетні установи, особливо коли це туризм чи сфера послуг. Через це багато людей, хто мав стабільну роботу чи власний бізнес, – втрачали можливість працювати. А з тим і жити спокійно.

«Кожна історія – глибоко трагічна»

Книга «прописана» голосами. Усі репортажі збудовані на історіях тих, хто залишився, бореться, живе, відстоює, переживає. Наприклад, у розділі «Біль» авторка розкрила історії політв’язнів через їхні родини. Це справило ще більше враження, оскільки розповіді близьких вийшли емоційними, наповненими та ностальгійними. Матері, дружини та сестри. Щобільше, до тексту додані фотографії, які дозволяють нам ще сильніше перейнятися історіями.

Майже усі політв’язні є кримськими татарами. Майже усі історії розпочинаються зі спогадів депортації. Наталя Гуменюк накладає історії батьків та дітей. Тих, кого депортували майже вісімдесят років тому, і тих, кого зараз намагаються знову вигнати, витіснити з власної землі.

«Як ми можемо втрачати надію, коли стільки зроблено? Узагалі дивуюся, на що сподівалися наші батьки. Ми вже чогось вчилися, щось бачили, знали, а вони були постійно гнані. На що вони могли сподіватися? Все ж сподівалися і вірили. Тому й повернулися».

У книзі авторка також з початку до кінця висвітлює історії арештів Олега Сенцова та Олександра Кольченка. Декілька років спілкувалася з рідними та знайомими, висвітлювала кожну новину, була на їхньому звільнені. Проте наголошує, що «ті, хто вийшли на волю, попри щастя свободи – іще не повернулися додому».

Крим – як рана, далека домівка та мрія про повернення.

Неодноразово під час окупації Криму поставало питання, а чого ж люди звідтам не виїжджають. Причини були різними: старі батьки, немає куди, дім, який не хочеться покидати. Але у книзі можна прочитати одне речення, яке буде найкращою відповіддю: «Якщо ми поїдемо, уявіть, що тут лишиться ще менше людей, які не підтримують анексію». Тому вони залишаються на сторожі власного життя та цінностей. Чекати залишися недовго.