"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Роман «Заручники душі» Жанни Бенамер накреслює шляхи до істинної свободи – тієї, яку вдасться знайти, лише осягнувши потаємне в самому собі.

У центрі історії – Етьєн, військовий репортер-фотограф. Він переживає складний і драматичний період свого життя. Під час одного з відряджень в охоплену війною країну він опиняється в полоні. Коли нарешті Етьєна звільняють, перед ним постає проблема – як повернутися до нормального життя. Чоловік приїжджає у село, де минуло його дитинство, до втомленої безнастанним очікуванням матері, яка виростила його без батька. Морально підтримати Етьєна готовий його вірний друг Енцо та подруга дитинства Жофранка. Троє друзів об'єднуються навколо проблем теперішнього та загадок минулого через невідкладність важливого питання: яка ж частка заручника є в кожному із нас? Про це – на сторінках роману. Зараз ж публікуємо для вас фрагмент із книги.

***

«Лейку» вони йому не повернули. Чому? Відчувати форму фотоапарата — мимоволі, несвідомо, будь-де, через потерту шкіру старої сумки, означало б для нього «бути вільним». Сумка дуже давня, він уже напам’ять знає, де в ній шкіра облуплена від тертя, з якого боку дещо жорстка. Пригадує, що коли його захоплювали, то він тримав руки на ній. Стояв на бордюрі і вагався: виймати з сумки фотоапарат чи приєднатися до інших людей, котрі втікали у безпечне місце? Якби він знову відчув на плечі вагу фотоапарата, а руки намацали потертості шкіри сумки, то з більшою впевненістю сприймав би гірку реальність.

Впевненістю у чому? Що живий? Облизує губи й усвідомлює, що його мучить спрага. Біля нього лежить пляшка мінеральної води — її поклали ще до того, як він сів у літак. Повільно п’є, намагаючись опанувати тремтінняруки. Вода стікає йому в горло, і для нього це справжнє благо. Все інше відганяє від себе. У полоні воду для пиття йому обмежували. Звісно, її давали, дбаючи, щоб «обмінна валюта» залишилася живою. Але води, яку давали вранці, йому мало вистачити на цілий день. Він завжди залишав трішки води на ніч. Вода була його єдиним багатством.

Вода в літаку була холодна — такої він не пив кілька місяців. Зосереджується на воді, і в його пам’яті неочікувано виринають картини. Гірський потічок за кілька кілометрів від села. Рукав річки, що тече крутим скелястим схилом невідомо куди. Як же вони полюбляли — він та його сільські друзі, коли їм було по вісім, десять, п’ятнадцять років, — ставати під душ холодної води, що з силою падала на їхні тіла! Мами завжди боялися, що, уявивши себе справжніми зірвиголовами, ми залазимо на скелі, піддаючи своє життя небезпеці, а нас так тішило їхнє переживання. Навіть задоволення приносило. Спогад — в усьому його тілі. Він повільно кладе руку на другу пляшку, що лежить поруч. Вода холодна. Має, отож, дві пляшки. Скільки ж триватиме подорож? Куди вони мають його доставити? Може, в країну-посередницю? Все сталося так несподівано… Очі його вже розв’язані, але він усе ще бранець. Стримує спалах гніву. За яким таким правом, хай йому грець, від нього досі приховують те, що його стосується! Нічого не вдієш, його терпіння не таке сильне, як у тих, хто десятиліттями живе у зруйнованих країнах і з материнським молоком всмоктує просту істину: життя може у будь-яку мить обірватися. Ні, такого сильного терпіння він не здобув. Задумується над питанням: це його сильна чи слабка сторона? Сьогодні він занадто втомлений і відповісти на нього не може. Повільно випиває ще один ковток води, намагається згадати смак освіжаючої води тієї гірської річечки, а ще — джерело, дерева, небо над селом його дитинства. Але за мить усе це зникає. Він заплющує очі.

 

І тоді в його уяві мимоволі зринає обличчя жінки і стирає всі інші обличчя. Жінки, яка змусила його зупинитися посеред тротуару замість того, щоб чимшвидше бігти, як інші люди, у безпечне місце. То була остання жінка, яку він бачив, відколи його викрали у тому охопленому божевіллям місті. Упродовж усього полону намагався відігнати від себе це видіння. Позбутися всього, що воно в ньому викликало. Коли йдеться про виживання, день за днем, коли ти навіть не знаєш, світло надворі чи темно, то не маєш права дозволити собі… Проте він упевнений, що впізнає її через місяці й роки. Жінка накладала пляшки з водою, одну на одну, на ще слабкі руки двох своїх дітей, ще і ще, і заштовхувала малюків на заднє сидіння великої чорної машини. Задні дверцята були відчинені, і він побачив усередині обіперте об затемнене скло непорушне тіло. Тіло чоловіка. Нерухоме. Хворий? Поранений? Усі втікали. Знали, що неминуче прийдуть танки з усіма жахами, які несуть із собою. Рухи жінки були точними. Діяла вона мовчки. Вочевидь, його зупинило саме її мовчання. Машину було повністю завантажено.

Коли побачив, як вона намагається вирватись із цієї гнітючої непевності, що панувала у місті, серце його стиснулося. Відчув у своєму тілі таку важкість, немовби важив цілу тонну. І вперто намагався вийняти фотоапарат. Але щось ніби паралізувало його волю, і він закляк на місці. Може, все, побачене ним упродовж років, усі ситуації, в яких опинявся, не роблячи нічого іншого, лише фотографуючи, може, все, що залишилося за його повіками, що він не бажав впустити всередину себе, тепер, перед цією жінкою, почало тиснути на нього?

Жінка намагалася врятуватися.

А він стояв на іншому боці вулиці, заціпенілий, відчуваючи, що все в ньому згорнулося, немов погана кров, яку навіть земля не приймає. Ніколи на війні не зупиняйтесь надовго. Бо, як дружина Лота, ризикуєте перетворитися в соляний стовп. Він знав це віддавна, як і те, що слід уникати схиблених від війни, переконаних, що війна — це свято, а вояки народжені під щасливою зіркою. Старий його приятель, який уже помер, сказав якось йому: Ці люди ніколи не посадять тебе поряд, якщо їхня щаслива зірка сяє на небосхилі, але якщо якогось дня вона раптом згасне, то ти розплачуватимешся, якщо був поряд. Він прислухався до його поради. Таких вояків він фотографував здалека, інстинктивно обираючи тих, до кого підступити було безпечно, якщо тримаєш в руках лише фотокамеру. Він дбав про своє життя. Але знову й знову свідчив, показував їх, підходячи все ближче й ближче.

Біля жінки, котра завантажувала у машину воду, самотужки вирішуючи питання, як врятуватися від загрози, усе ж зупинився. Знав, що не слід було цього робити, але нічого не міг вдіяти. Його ніби хтось прикував до тротуару, а в голові блукала одна-єдина думка: як далеко вона може втекти?

 

Що означає «врятувати життя»? Чи врятоване його власне життя? Ліпше про це не думати. Жити — це дихати, і все. Він живий, він врятувався. Він повертається. І це чудово. Мусить задовольнятися тим, що є. Ті, хто його викрав, не вагаючись ні миті, виконали б свої погрози — це він одразу зрозумів. Їм не було що втрачати, це йому також було зрозуміло. Іншої можливості бути почутими не мали. Усвідомлення цього мало би змусити його діяти обережніше.

Цікаво, чи є у того чоловіка в балаклаві дружина, діти, які його чекають? Чи міг би він убити ту жінку у чорній машині?

Етьєн думає про свою «Лейку». У сумці. Обличчя тієї жінки, на жаль, ніхто ніколи не побачить. На одному тротуарі — він, ошелешений усім побаченим і так глибоко цим перейнятий, що навіть не усвідомлював цього, а навпроти — вона з поспішними, але точними рухами. Ця її суєтність, самовіддана спроба зберегти життя триватиме, безумовно, лише кілька годин. Вона робила все так, ніби й справді вірила, що зможе врятувати себе, своїх дітей і чоловіка, нерухоме тіло якого лежало в машині. Не могла не знати, чим усе це може скінчитися, проте її рухи були точними, виваженими. Вона його зачарувала. Жінка продовжувала робити свою справу, справу живої людини, немов мураха в мурашнику. В дитинстві вони з друзями часто розворушували мурашники, а мурахи вперто поновлювали свою кропітку працю, незважаючи на трупи розчавлених.

 

Він бажав чуда. Для неї. Так само, як нині для себе.

 

У його пам’яті усе ще та жінка. Жива. Пасма чорного важкого волосся приховували частину її обличчя, але руки її були зайняті і вона не могла їх відкинути.

Згадує мамину руку, яка терпляче відгортала з його дитячого лоба непокірне пасмо. Любляча рука знадобилася б і цій жінці.

То чи міг би він перейти тоді вулицю?

Коли його схопили і заштовхали в машину, вона підняла голову. Їхні погляди зустрілися. Далі — нічого. Пов’язка на очі, зв’язані руки. У його житті настав період тиші.

 

Етьєн несвідомо занадто сильно стиснув пляшку з водою, і пластик хруснув. Чоловік у балаклаві на мить схопився за зброю, а потім знову поклав її на коліна. Перехопивши різкий рух охоронця, Етьєн оцінив його натренованість.

Крім нас двох, більше нікого немає. Якби у мене був мій фотоапарат, я подивився б на нього інакше, мої руки знали б, що робити.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage