Нещодавно знову у книгарнях з’явився роман Тані Малярчук «Забуття» в новому художньому оформленні. У книзі переплітаються дві сюжетні лінії, історична та сучасна: політика і мислителя В’ячеслава Липинського та жінки з теперішнього, яка з його допомогою шукає шлях до себе. Це роман про час, пам’ять, державність, про сутність речей і про вміння одночасно дивитися назад і вперед.

Публікуємо уривок із книги:

***

 IV

2000

Перший золотоволосий чоловік

Час — це великий синій кит. Він поглинає мене разом з усіма моїми думками, переживаннями, спогадами, але щоб насититися і могти функціонувати, йому потрібно безліч таких, як я, мільярди крихітних, майже невидимих світів. Вони перемішуються і стають поживою, але не стають одним великим світом синього кита. Кит живе у своєму власному китовому просторі, абсолютному і незмінному, в якому відсутня потреба щось подумати чи про щось згадати.

Згадувати — моя розкіш. Я напружуюся, чманію, ніби падаю в якийсь бездонний вертикальний тунель, і немає за що вхопитися, пальці даремно шкребуться об ідеально гладку поверхню. Я падаю в минуле. Хочеться закричати, але голос завмирає в надрах тіла, що його вже незабаром не можна буде назвати моїм. Лише спалахи любові, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я, іноді освітлюють темряву  навколо.

Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова — це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило.

Всі троє мали голубі очі. Лише тепер я це усвідомлюю, бо загалом маю здатність не помічати кольору людських очей. Я не пам’ятаю, не розрізняю, ніколи не зауважувала кольору очей моєї матері, приміром, чи батька — людей, яких бачила найчастіше у своєму житті. Іноді мені стає соромно, особливо перед «очними» фахівцями, які бездоганно знаються на найменших відтінках райдужних оболонок. Я не помічала кольору очей чоловіків, яких любила, але тепер, згадуючи про них, я чітко згадую і ту голубінь, в яку щоразу поринала, коли на них дивилася. Голубі очі пасували цим чоловікам якнайкраще. Вони не могли мати жодних інших очей, тільки голубі, кольору безхмарного неба в морозний лютневий день. У цих очах читалися піднесення і сум водночас. Меланхолія. Нудьга, яка виїдала їх зсередини. Я збурювала їхню нудьгу лише тимчасово, як легкий вітерець збурює бездонне гірське озеро. Протестуючи, я прагнула зрадити моїх голубооких чоловіків із кимсь, хто мав би очі чорних чи брудних відтінків. Якомога чорніших, якомога брудніших. На ділі ж я зраджувала одного голубоокого  з іншим.

Перший з’явився, коли я розпочала навчання в університеті. Насправді мені було цілком байдуже, що вчити, але вчила я україністику. З не меншим захопленням я копирсалася б і в хімії чи юриспруденції, бо загалом любила деталізувати інформацію, розгалужувати знання і рухатися кожним розгалуженням у глибину доти, доки вистачить сили і пам’яті. Натомість мені важко давався синтетичний аналіз, узагальнення, сходження за допомогою кількох деталей на саму вершину дерева заради масштабної панорами. Чудесних панорам я не бачила, лише чудернацькі захопливі дрібниці, які, втім, я навчилася сортувати і на основі випадкових подібностей утримувати в голові.

До слова, моя голова не округла, а яйцеподібна, з видовженою щелепою і випуклими вилицями. Таку добре було б по смерті вивісити на палі в таємничому підземеллі, щоб лякати ідеальністю черепа нечастих туристів.

Пригадую, що мені було дуже важливо запам’ятати якомога більше деталей з української барокової літератури. Вона мала не надто високу художню цінність, принаймні на смак сучасного читача, але була неймовірно цікава історичним супроводом, іменами забутих і щойно тепер віднайдених авторів, про чиї долі нічого не було відомо, тому ніщо не обмежувало політ моєї фантазії. Вишукані назви творів, зазвичай духовно-релігійного характеру, заворожували мене, людину слабкої віри, своєю малозрозумілістю. А що мова, якою вони були написані, теж була застарілою, то разом виходила химерна сакральна абракадабра, містичні лабіринти таємних знань, які мені дуже хотілося розшифрувати і пізнати, але які пізнати розумом не вдавалося. Я виписувала авторів і назви їхніх творів, історичні події, які слугували їм за тло (в основному це були релігійні полеміки православних із католиками, а пізніше — українсько-польська війна під проводом Богдана Хмельницького), вивчала біографії професорів Києво-Могилянської академії, навколо якої (спочатку — як Київської братської школи), власне, і завертілося українське бароко. Я насолоджувалася бароко, мліла в ньому. Вже тоді в мене з’являлося це нестримне і нестерпне бажання відчути час на смак, прожити щось більше, ніж одне своє життя, яке само по собі мало чим вирізнялося.

Мої батьки, кольору чиїх очей я не пам’ятаю, але з якими я завжди почувала себе дуже спорідненою, мало втручалися в мій щоденний життєвий плин, особливо після закінчення школи і вступу до університету. Цю знамениту подію вони відзначили купівлею дорожезного, як на наші статки, комп’ютера, занесли його в мою кімнату, ввімкнули, хвильку подивувалися блакитному екранові й залишили мене з ним сам-на-сам, нечутно зачинивши за собою двері. Відтоді батьки з’являлися в моїй кімнаті, лише щоб принести їсти (мама) чи збудити вранці (батько). Вони не знали, що зі мною відбувається, але зі мною й не відбувалося нічого особливого. Я пофарбувала на біло, а потім у рудий колір своє коротке волосся, купила на секонді яскраво-зелену синтипонову куртку і до неї носила розкльошені малинові вельвети. В університеті я сиділа завжди на останніх рядах, ні з ким не розмовляла і не заводила дружби, особливо після того, як одна пишноволоса однокурсниця-протестантка по короткій бесіді назвала мене «неспасенною» і цілком серйозно запевнила, що я горітиму в пеклі, бо обожнюю літературу, а в самого  Бога не вірю.

Тоді й з’явився він. Спершу я навіть не звернула жодної уваги. Він зайшов до лекційної зали, був похмурий пізньоосінній день, так що золотисте волосся прибульця з моїх останніх рядів здалося тьмяним, масним і недоглянутим. Чоловік був одягнений недбало і дуже традиційно, в дешевий светр під шию і чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, — решта два відсотки саме збирали на неї гроші. Я відвернула погляд до вікна, мені не було цікаво, що він скаже. Чоловік став за трибуною і почав розкладати перед собою папери, з яких мав намір читати нам лекцію. Студентська публіка притихла, але не від нетерпіння: вона робила так завжди перед черговим двогодинним западанням у летаргійний сон, спершу притихала, а потім засинала з розплющеними очима, в’яло реагуючи лише на різкі підвищення голосу лектора. Чоловік закінчив розкладати папери і теж звернув очі до вікна. Він не глянув на нас, як це робили інші викладачі, не прагнув збудити наш інтерес чи хоч якось привернути увагу до нового предмета, і це видалося мені дивним, навіть дещо зарозумілим. Я подумала, що цьому викладачеві ми були ще більш байдужі, ніж він нам. На його молодому обличчі читалася якась нелюдська втома, в якій він без особливого опору розчинявся, ніби сіль у молоці. Він навіть не зняв своєї шкіряної куртки, хоча в залі було зовсім не холодно, і нарешті пробурмотів якесь перше речення, яке я не розчула, щось на кшталт: «Сьогодні ми розглянемо творчість такого-то». Кого-кого? Я не була певна, що хотіла це знати. За вікном здіймався і знову стихав осінній вітер, метляючи висохлим покоричневілим листям карликових кленів в університетському дворі і множачи хаос ззовні і всередині мене.

— Тренос, альбо Плач! — раптом вигукнув чоловік за трибуною так голосно і пронизливо, що вже майже запала в летаргію студентська публіка перелякано стрепенулася і нашорошила вуха. Ніхто нічого не зрозумів.

— Тренос, альбо Плач, — дещо тихше, але так само пронизливо повторив голос і продовжив: — Єдиної Святої Вселенської Апостольської Східної Церкви.

Це, очевидно, була назва твору. Вона пульсувала в моїй голові, натягнута, немов арбалетна тятива: двох із перших трьох сказаних слів я ніколи досі не чула, невідомість тривожила мене і водночас притягувала. Це вже пізніше я дізналася, що «тренос» й означає з грецької «плач», а «альбо» — польською «або». Тоді ж ця назва видалася справжньою магією, древнім замовлянням, від якого розходяться хмари і втричі краще починають доїтися корови.    

Лектор повів далі, намагаючись відтворити інтонацією стиль подібних «плачів», що йому, втім, зовсім не вдалося, тільки всіх насмішило:

— Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій!

Студентськими лавами покотився смішок, зате мені сказане здалося таким еротичним, що я густо почервоніла і знову відвернулася до вікна. Почулася впійманою. Кілька сонячних променів раптом пробили похмуре осіннє небо й освітили округлу голову викладача. Пасма його золотистого волосся засяяли, а на обличчі, сповненому нелюдської втоми, раптом проступив піднесений смуток, що ним була просякнута вся та література, яку я так обожнювала.

— Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Після кількох цитат лекція набула звичного характеру, чоловік монотонно диктував зі своїх паперів, а студенти мляво шкряботіли кульковими ручками, записуючи кожне почуте слово, щоб його не дай боже не довелося запам’ятовувати. Одна я сиділа нерухомо. Нічого не записувала, просто слухала. Викладач зупинився і вперше пильно оглянув аудиторію. Перечепився об мій застиглий погляд. 

— Ви не конспектуєте? Так все добре знаєте?

Я не відразу збагнула, що ці слова звернені до мене.

— Я слухаю, — пробурмотіла із запізненням, так що всі присутні однокурсники з передніх рядів устигли обурливо озирнутися. Хто це там не конспектує? Вони тоді, мабуть, вперше зауважили моє існування. Задній ряд саме тим і добрий,  що тебе не зауважують ті, хто рветься вперед.

Чоловік за трибуною вдав, ніби не почув моєї відповіді. Він не потребував моїх виправдань, він не запитував — я пізніше це усвідомила — а докоряв, насміхався, кепкував. Ці кпини збуджували мене. Згодом він часто до них вдавався, і я раділа, бо нехай він з мене насміхається — інших сімдесят із лишком студентів він узагалі не помічав. Це були лишень статисти його щоденної втоми, декорація його всесвітнього смутку.

Кожного разу, заходячи до зали у своїй незмінній шкірянці й розлізлих дерматинових черевиках, він нишком пробігав  поглядом аж до задніх рядів і заспокоювався, коли впевнювався, що я теж тут. Я витягала шию, щоб бути краще видною, готова до чергового поєдинку.

— Купити вам ручку, щоб ви мали чим конспектувати лекцію? — казав він з порога, ледь-ледь усміхаючись, так що тільки я розуміла, що слова адресовані мені і що він жартує.

— Ми маємо свої, — відповідала якась студентка, хіхікнувши, але він уже не чув: розкладав на трибуні чергові стоси списаних від руки паперів і розпочинав. У супроводі його дещо зависокого пронизливого голосу до нашої аудиторії вривалися Лазар Баранович із Касіяном Саковичем чи Кирило Транквіліон-Ставровецький, що його «учительноє» Євангеліє привселюдно палитимуть на площах Москви у 1627-му як люте послання диявола. Іван Величковський, український Джон Овен, неквапом проходжався між рядами зі своєю рукописною книжечкою «Зегар з полезегарком», яка залишилися невідомою сучасникам і яку віднайдуть лише двісті років по смерті автора. Стефан Яворський, колишній ректор Києво-Могилянської академії, а тепер прислужник російського царя Петра І, перед смертю слізно прощався перед нами з книгами, Климентій Зиновіїв римував усі можливі професії, а численні аноніми витали попід потрісканою стелею над нашими юними головами, ніби духи нехрещених немовлят.

Золотоволосий чоловік більше не жартував. Він, мешканець пострадянської провінції, обходився з українським бароко, немов зі священною кришталевою чашею, оздобленою перлинами і позолоченим обідком. З цієї чаші дозволялося надсьорбнути життєдайного нектару лише на великі свята. Я приймала дар і надпивала нектар із благоговінням. Даритель був мені вдячний.

Тривалий час ми не говорили наодинці, тільки обмінювалися шпильками під час лекцій. Він колов мене — я його. Одного разу мені вдалося тикнути його носом у помилку, і я дуже собою пишалася. Помста не забарилася. Вже наступної лекції, коли мій тріумф призабувся, він зганьбив мене перед усіма, бо, як з’ясувалося, я зовсім нічого не знала про Європу XVIII століття. Ми навперейми хизувалися знаннями, хоча насправді переживали взаємну радість віднайдення. Волею випадку абсолютно незнайомі люди стали один для одного цінними, навіть рідними. Життя набуло барви і сенсу. На пустелю зійшла крапля вологи. У непроглядному мороці зблиснула короткочасна іскра.

Якось я допізна засиділася в університетській бібліотеці. Вона працювала до восьмої вечора. Було за п’ятнадцять і середина лютого. Переді мною ще нависала гора книжок, які я мусила хоча б погортати. Читачів бібліотеки все меншало, столи порожніли. У величезних, майже на всю стіну вікнах маячив добре освітлений університетський двір із вимерзлими карликовими кленами, у повітрі витав неспокій. Зненацька надворі загриміло і заблискало. Грім узимку — дуже незвичне явище. Я зіщулилась у передчутті наближення кінця світу. Від наступного небесного удару задзеленчали шибки і замерехтіло електричне світло в бібліотечних лампах. Я подумала, що ще ніколи не переживала грому в лютому. Цю думку я, очевидно, висловила вголос, бо золотоволосий чоловік, проходячи повз мене з оберемком якихось великоформатних газет, зупинився поруч, зовсім близько, і сказав:

— Так, я теж.

Це було перше, що він сказав мені віч-на-віч. Так, я теж. Його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить.  

Я роззирнулася: в читальному залі залишилися тільки ми двоє.

— Що ви читаєте так допізна? — спитав він, цього разу вимагаючи дати відповідь, нетерпляче чекаючи на неї. Тепер йому було цікаво. Зрештою, йому завжди було цікаво, але тільки тепер він дозволив своїй цікавості об’явитися. Я розвернула книжки так, щоб було видно їхні корінці. Говорити я все одно не могла. Він схилився, щоб роздивитися назви.

— Бахтін. Це добре. Лосєв. Теж добре. Ви любите літературу.

— Я неспасенна, — навіщось видушила з себе я, а він засміявся:

— Ходімо вип’ємо чогось?