Ділимося уривком з книги Ірини Феофанової «Чужа-своя-рідна», що незабаром приїде з друкарень.

Гештальти

Вона вміла закривати гештальти. Якщо розставалася з хлопцем, то повідомляла особисто, дивлячись прямо в очі: «Між нами все скінчено». Пояснювала причини. Відповідала на всі питання. Давала йому виплакатися на своєму плечі. А якщо міняла роботу, то просила не два тижні на відпрацювання, як вимагав закон, а місяць, щоб закінчити всі-всі справи і навіть більше. Вона вважала, що ставити правильно крапки  – надважливо.

І тому коли осінню 2021 року всерйоз заговорили про можливість повномасштабного наступу росії на Україну, вона занервувала. Дуже. Бо ця осінь, як ніяка інша, була повна незакритих гештальтів: вийшла заміж, дізналася про вагітність, застукала чоловіка з іншою, розлучилася зі скандалом. І все це за якихось три місяці.

Перший час було найважче – мазохістично переглядала весільні фото, багато їла, потім картала себе за це, але знову їла, плакала на першому УЗД, і на другому теж плакала, коли лікар спитав: «А де ваш папочка?» Але 1 січня 2022 року як відрізало – вона прокинулася, наче оновлена самим фактом початку нового календарного року, і зрозуміла: годі страждати. Треба зробити те, що вмієш найкраще – позакривати гештальти. 

Почала з колишнього чоловіка. Написала йому величезного листа, який можна було б звести до трьох слів: «Я тебе пробачаю». Щоправда, вона в ці слова не вірила. Але не обов'язково ж вірити в крапки, щоб їх ставити, особливо, коли попереду війна? У тому, що росія нападе, вона не сумнівалася. Приходу до влади путіна не пам'ятала, бо тоді тільки в перший клас пішла, але ця пика з хитрими очима їй ніколи не подобалася. А те, що росіяни українців безпричинно ненавидять, відчула на собі, коли лишень на один місяць у 2013 поїхала в гості до батькової сестри. Тітка з інтелігенції – директор московської школи, – наче ж не дурною мала бути, але це не заважало їй ставитися до племінниці, як до нижчого сорту. "Всє ви хохли одінаковиє", – казала з гидкою усмішкою, коли племінниця випадково чи чашку розбила, чи щось там не вчасно помила, не так склала, не туди викинула. «Знаєш, тату, – сказала батькові, повернувшись додому. – Я в москву більше не поїду». «Бо далеко?» – запитав тато. «Бо гидко», – відповіла вона. А більше тітка в москву й не запрошувала, бо настав 2014, який змінив навіть тихого поблажливого батька – послав сестру в телефонній розмові на три літери.

А тепер батько хворий і переїхав до своєї матері в село. Їхати з уже добрячим животом, ще й по ожеледиці сільськими дорогами, не хотілося, але вона відчувала: війна близько, і треба встигнути сказати найважливіше. «Ти найкращий тато для мене. І будеш найкращим дідусем для моєї дитини», – сказала і заплакала. Батько погладив її по животу і спитав: «Хлопчик чи дівчинка, вже знаєш?» «Дівчинка», – витерла вона сльози. «Моя бабуся любила казати, що дівчата народжуються до миру. Значить, війни не буде», – усміхнувся батько.

Але вона продовжила закривати гештальти. Зустрілася з усіма друзями. Організувала навіть зустріч однокласників – гарно посиділи в ресторані в самому центрі. Згадували школу, сміялися, хвалилися своїми успіхами. І жодного слова про війну. Це здивувало її найбільше, бо то був початок лютого, і припікало добряче, якщо вірити новинам. А вона новинам вірила. І почала пакувати тривожну валізу. Окремо документи, аналізи по вагітності, речі свої і про всяк випадок для дитини – народжувати через три місяці, але треба мати й план «Б». Трохи підгузків, багато ліків, обов'язково вологі серветки – вона жити без них не може. Консерви, вівсянка швидкого приготування, доклала і дитячі суміші. Вийшла не тривожна валіза, а три тривожні валізищі. Ледь доперла до машини, вирішивши, що так надійніше – хай усе, крім грошей і документів, лежить у багажнику. 

Насамкінець залила повний бак бензину. І видихнула – готова абсолютно. І стала чекати. Дні лютого минали, а нічого не відбувалося. У новинах почали говорити про час Х – 16 лютого. Хоч якась конкретика. Вночі з 15 на 16 вона спала одягнена. Але 16 лютого нічого не трапилося. І 20, і 22 теж нічого. А 23 лютого її запросила подруга на день народження. Їхати не хотілося – то інший кінець міста. Але якщо не поїхати, подруга образиться, і це буде зайвий незакритий гештальт. 

І вона поїхала. І закрила ще й цей гештальт – подарувала подрузі орхідею у вазоні, гроші в конверті і дозвіл доторкнутися до свого животика. Гарна вечірка вийшла, давно вона так не веселилася. Повернулася додому опівночі, втомлена, але щаслива. Припаркувала машину біля під'їзду – небачене везіння: найкраще місце було вільне. Піднялася в квартиру і бухнулася спати, навіть косметику не змивши.

Прокинулася 24 лютого від дзвінка батька: «Почалося! Тікай. Але не до мене, на захід!» Вона так і планували – в разі чого їхати якомога ближче до західних кордонів, ясно ж, що там найбезпечніше. У неї навіть був роздрукований список готелів і пологових у Львові та Івано-Франківську. 

Чіткий план дій, спаковані валізи, закриті гештальти – вона впевнено і з якимось навіть полегшенням прийняла швидкий душ, одягнулася, викинула сміття, перекрила воду, взяла гроші, документи і вийшла з під'їзду. Назустріч ішли налякані сусіди – тільки-тільки з магазину, сказали, що в супермаркетах пусті полиці, до банкоматів черги, за бензином теж. «Ха», – подумала вона, але без уїдливості, просто потішилася, що інтуїція її не підвела.

Сіла в машину, завелася і ахнула: бензин! Вона вчора геть забула про бензин, витратила бак і навіть не подумала заправитися. А тепер сидить у машині, запакована, готова, з планом евакуації, але... з п’ятьма від сили літрами бензину. Дівчинка в животі штовхнулася. Вона погладила живіт і прошепотіла: «Дівчата народжуються до миру», – заглушила двигун, вийшла з машини. Глянула на небо: блакитне, мирне. Прислухалася до звуків: тиша. І повернулася в квартиру, вирішивши, що поїде пізніше, може, ввечері, чи завтра, в крайньому разі через тиждень. Встигне. Не може такого бути, щоб вона не встигла виїхати з Маріуполя.