«Смерть лева Сесіла мала сенс» — роман Олени Стяжкіної про війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році. На сторінках книги – про рани, які досі болять, про мовне питання, Донбас і багато іншого.

Публікуємо для вас уривок із роману.

***

 Марія. Відпустка й трохи до неї. 2015 –2016

 

— Я тобі, курві, очі виколупаю, чуєш? Патли вирву…

— Хрест на пузі? — питає Марія.

— Що? — жінка, що сидить навпроти, замовкає і блимає чорними віями, на яких грудками висить туш. Ці грудки — наслідок використання неякісної щіточки. Можливо, властивостей самої туші. Або, як варіант, «руки з дупи». Найпоширеніший, до речі, варіант. Будь-яку косметику можна спотворити, якщо руки ростуть із дупи.

Жінку, що сидить навпроти, ймовірно, звати Наталкою. Але це, як тепер пишуть-кажуть, не точно. Не точно також,що вона — сестра Миколи, який зараз навчається на тренувальному полігоні, але от-от має їхати під Широкіно, або під Бахмут, або під Новотошківку, або під Авдіївку. Або… Ніхто точно не знає куди, оскільки це — «воєнна тайна». Ймовірна Наталка попросила про зустріч. Сказала телефоном: «Я б хотіла передати братові паски. Ну й так — подаруночки від родини, від діточок. Малюночки…». Чутно було, як Наталка хлипає носом, плаче. Трохи вдавано, але люди, це Марія тепер знала напевно, плачуть по-різному. Іноді люди плачуть навіть тоді, коли сміються. «Добре, зустрінемося. Кав’ярня на Оболоні вас влаштує?»

Грудки на віях, декольте, високі підбори, малесенька сумка на довгому блискучому ланцюжку. Паски, малюнки, подарунки, мабуть, залишила в машині. Сіла. Замовила каву і склянку білого вина. Поклала на стіл айфон, на айфон — руку, нігті на якій здавалися довшими за пальці. Трусонула чорним волоссям. Облизнула губи.

Несмак і дурня. Але Марія давно вже навчилася поважати «леопардові лосини». Зазвичай вони привозили на фронт набагато більше добра, ніж їхні витончені подруги, які невтомно втомлювалися від війни десь на пляжах Туреччини.

— У мене коротка відпустка й не дуже багато часу. Яке прізвище у вашого брата? І номер телефона дайте.

Замість номера пішло коротке соло про курву, якого Марія не збиралася слухати. Але збита з темпу Наталка і не думала зупинятися.

— Скільки тобі років, жінко? П’ятдесят? Шістдесят? Тебе на органи треба здати, поки м’ясо не пропало. Чуєш? Ще раз із моїм чоловіком здибаєшся, я тобі всю рожу кислотою попалю!

— Тільки не в нашому закладі, якщо можна, — до столу підійшов офіціант. — Поліцію викликати?

— Я скажу коли, — посміхнулася Марія. — А поки пропоную дослухати нашого спікера.

— Ах ти тварина! — задихнулася ймовірна Наталка. — Ах ти стара ганчірка. Блядіна ти полкова!

Непереконливо. Всі слова — правильні, але вереск, інтонація, смислові наголоси… Ні. Непереконливо.

— Ти комусь це транслюєш? Телефоном? І хто ж цей третій? — Марія простягнула руку. Наталка вдарила по ній.

— Вже бійка? Поліцію викликати? — ввічливо поцікавився офіціант і, трохи схилившись над Наталкою, додав: — Я б вам не радив. Вона ж і ногою може, а подивіться, які там берці…

— А спати, от ви мені скажіть, — Наталка вхопила хлопця за штани. — А спати з чужими чоловіками — це воно як? Як вам воно таке?

— Спати — це гаяти час. Краще не спати. Згоден. Щось замовляти будемо?

Алярм. Ігор називав це «алярм». Десь поцупив, влучно встромляв. Завжди було смішно й до всіх приросло. Бліндаж накрило снігом, він розтанув і потік із даху — алярм. Генерал із перевіркою — штабний радянський дурень — алярм. Уламочком міни втрапило у пластину на броніку — як тільки, суко, долетів — алярм. Птахи, повінь, спека, цибульку на городі поблизу траншеї побило градом, буряти на лижах — це ще в чотирнадцятому — по багнюці, бо ще осінь — тому по багнюці, виродки. На власні очі Марія цього не бачила. Але хлопці підтверджували: «Такий алярм, що ледь у штани від сміху не насцяли». Ігор теж не бачив бурятів на власні очі.

Вони дісталися фронту після найстрашнішого — після Іловайська, після Дебальцевого, після аеропорту. Потрапили у трав’яну весну, яка цвіла дрібнесенькими маками, дикими тюльпанами, сором’язливим горицвітом, пахла полином, обіцяла, але не всім і не скрізь, ковилові поля і, якщо літо буде швидким та спекотним, обіцяла ще диво — перекотиполе. «Побачиш — не повіриш. Злякаєшся», — казала Марія.

Злякаєшся — це слово любові. Про неї саму, власне, не йшлося. Може, тому що нічого схожого й не було. Нічого з того, що варто було відчувати, що було прописано у статутах, що належало впізнавати й проголошувати як любов.

Був страх. Щоранку Марія прокидалася й щовечора засинала у страху. Ним соромно було ділитися. Зрештою, вона сама це обрала. Вона була там, де хотіла бути, билася за це, доводила, що вчитися стріляти треба не тільки на полігонах, що вона — може. У бойовій обстановці. Із повним знанням особливостей місцевості. З унікальним знанням, вирощеним роками відвідування навколишніх сіл, пікніків та дитячих таборів. Будь ласочка! Ласочка сталася. А бути — не вдавалося.

У ті дні, коли чутно було птахів і видно сонце, аж так видно, що сліпило очі, Марія вчила, як облаштовувати «льожки» і як лежати в них, не рухаючись. Як прикидатися кущем, заметом, частиною сараю й тримати ціль. Як дихати в такт тому, хто — там, хто збирається тебе вбити. Як розпізнати його рух. «А він обов’язково поворухнеться! Одна мить, якщо вловиш, то — живий. А він — мертвий». Вона вчила поправок на вітер, на сутінки й на світанок, на дощ і мороз, які, звісно, не союзники, але домовитися — можна.

Марія пояснювала, що таке одночасне «різко» й «повільно», що таке — стріляти без емоцій, без зла, без тремтіння, без помсти. Просто стріляти, ніби там — за кілометр, за два — сидить-летить пластикова тарілка. Без совісті, без мозку і з російським паспортом.

Не пісяти ще вчила. Або пісяти в штани чи в памперс для дорослих. У минулому житті вона сама цього не вміла: для стендової стрільби це вміння не було потрібним. Її також навчили. І спочатку це було холодно й соромно. Холодно навіть тоді, коли спека, літо й сонце.

«Не одразу вийде й не завжди потрібно», — заспокоювала Марія. Поки вчила — сили на силу були. Однак страх не відступав. Він причаювався, дзвенів тихою, тривожною, однією й тією самою нотою, але не бив у груди, не колупав скронь. Чекав. Чекав, як мамка прийде з роботи й нагодує кашею з паніки, тиску, серцебиття, раптової сліпоти й іноді навіть тремтячих рук. Такий собі десерт.

У тихі дні їй хотілося здійматися з місця й бігти. Степом, у бік териконів. Додому. Від Мар’їнки це було кілометрів сім. Бігти й кричати. Або просто кричати. Хотілось унітаз, гарячу воду і скраб для тіла. І від цих бажань ще дужче хотілося бігти, ховатися й кричати знову.

У нетихі дні, коли гриміло, летіло, коли дозволу на «отвєтку» треба було чекати в непереборному, здавалося, вогні, Марія хотіла загинути швидко. Першою. Одразу. Миттєво. Щоб не встигнути обісцятися надаремно. З ганьбою, а не з гідністю, яку вона обіцяла кожному, хто витримає десятигодинну «льожку».

Ігор був такий самий. Марія одразу помітила, як йому страшно і як від того соромно. Можливо, страшно було всім. Але вона чула, як саме в його голові дзеленчить докучлива нота, як пропонує йому бігти, а він завмирає, щоб ніхто не побачив страху, або кидається в бій першим навіть тоді, коли бою немає й не буде. А буде несподівана тиша, якій не можна вірити. Він не сказав їй: «Мені страшно». Він сказав: «Обіприся на мою спину. Ніби я — крісло».  Марія обперлася. Спина до спини. Кінець весни. Кінець не тихого, але й не кривавого дня. Зорі у високому небі. Десь у ставку, якого не видно, надриваються жаби.

Загублені діти. Ще не забуті й комусь потрібні. Йому тридцять сім. Він водій.  «Водій — це карма», — думає Марія. Їй — сорок дев’ять. У неї — смарагдова зірка й великий діамантовий джміль. Автівку «зоряного лідера» вона встигла вивезти влітку і швидко продала.

Він із Тернопільщини.

— А в нас — водоспади. Є озеро, яке не замерзає. І село Рай.

— Усе наше ти бачив, — говорить вона. — Але якщо літо буде спекотним… — Марія обіцяє йому перекотиполе. Він не вірить. Сміється. — Побачиш — злякаєшся, — погрожує вона.

Настає тиша, в якій покликаний-обіцяний страх раптом відступає. Марія й Ігор сміються. Вони — боягузи. І це секрет, однак тепер уже спільний. А попереду — ціла ніч, після якої все буде як було. І нічого вже не буде.

— А раніше на місці озер було Сарматове море.

— А тут раніше було Дике поле.

— Можна подумати, що зараз воно стало цивілізованим, — сміється він.

— Я не ображаюся на людей, від яких утекло море, — говорить Марія.

— Алярм, — він здіймає руки вгору. Здається.

Спина до спини. Посередник — небо. Слова лунають повільно й тихо. Повільно й тихо спливає час. Іноді зупиняється зовсім. Ненавмисне зупиняється й ненавмисне створює вічність. Таке…

Він — водій, дружина в Іспанії, діти з його батьками. Пишуть есемески щодня. Есемески й селфі. Ростуть швидко.

Вона — Марія. Правильна жінка. Є донька. А чоловіка — немає. Вбито чоловіка. Чомусь, знаєш, завжди міряла життя від війни. Завжди знала. Не помилилась.

— Отакої, — спина Ігоря сумно всміхається.

— Отакої, — відповідає Марія.

— А маки ваші дикі схожі на паприку, якою натирають курку.

— Я теж з’їла б зараз чогось смаженого й шкідливого.

— За інших обставин… — каже він. Не про їжу.

— За інших обставин… — ніби погоджується вона. Черво-ніє, ніяковіє…

Тільки от не буває жодних інших обставин. Не може бути. Тільки ці, де поруч надриваються жаби. Де вперше за війну — не страшно.

За тиждень Марія їде. Знову на тренувальний полігон, а потім на іншу ділянку фронту. Усі обмінюються телефонами. Ніхто не впевнений, що скористається номерами. І найближчим часом — не дай боже ними скористатися. Не дай боже…

І фотку на пам’ять.

— Якщо нап’юся та осоромлюся, як немовля в ліжку, дружині розповідатиму, що це ти мене поганого навчила, — сміється один із Маріїних учнів.

— Приходь на змагання після війни. На стенд, — запрошує вона. — Дам тобі фору. Але все одно — виграю.

— Не сумніваюся.

З Ігорем фотографуються також. Потім, коли Марія вже їде, він викладає світлину в мережу. «Ну й рожа, — думає про себе Марія, збільшуючи зображення. — Зморшки, плями, валуни якісь на лобі, під очима — чорно… Жах…» Вона відшукує на сторінці фотографії його дітей, батьків. І, звісно, дружини. Засмагла, красива, повнотіла білявка. Молода.

— Ти хто взагалі? — грізно питає Марія у ймовірної Наталки. — Ти хто така? Терористка? — Марія вміє бути грізною, особливо коли визначає мішень — рівнесенько в переніссі того, у кого збирається влучити. — Тобі, дурепі, сказали, хто я? Тобі сказали, що я з двох кілометрів можу поцілити тобі у вухо? Будеш потім жити з одним. Ти хто?

— Я подруга, — швидко здається Наталка. — Я за дорученням. Ось.. Осьо мій паспорт, якшо шо.

— А доручення де?

— Та то Наталя, подруга моя, попросила на тебе подивитися й налякати. Вона — Наталка, я — Наталка… Ну? Вона в Іспанії зараз. Сама приїхати не може. А перевірити ж треба. Це ж чоловік її, а не той… Сім’я ж… Вона любить його. Ревнує. То до чого тут моє вухо?

— Вставай, — каже Марія. — Вставай і йди до туалету.

— Битися будемо? Без свідків? — покірно видихає Натал-ка.

— Ні. Ти вмиєшся з милом. А потім я тебе нафарбую. Без грудок отих. Красиво.