"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Уривок із роману Ірини Савки «Три Марти»
 
Родинна сага Ірини Савки «Три Марти» написана на основі спогадів та фактів з життя невеличкого села. На фоні історичних перипетій розгортаються приватні драми, більшість героїв мали своїх прототипів у реальності. Три Марти — три жінки, три кохання одного чоловіка. Буремні часи війни, колгоспного ярма, репатріації переплели їхні долі в одне полотно, з якого не висмикнеш жодної нитки. «В основу книжки лягли правдиві епізоди, які почула від своїх батьків, односельців. Мені хотілося показати життя українського села в минулому столітті, його побут, культуру, атмосферу. Важливо, щоб ці скромні прості люди лишилися не лише у приватній пам’яті» — розповідає авторка про роман.
 
Уривок
 
Повернулася весна. Опадав вишневий білопінний цвіт, зеленіла молода трава. Марічка з Мірою йшли вечірнім Тридольним. Щербатий місяць визирав з-за будинків, наче оглядав, що там діється внизу. Легко дихалося, дівчата зав’язали темні хустинки й ішли до Божого Гробу, до Плащаниці. Це була їхня таємниця, обидві ревно оберігали її. Інші подруги нічого не знали про цей день. А якщо і знали, не звертали на це уваги. Інша річ — Міра, у неї прізвище було, наче кладка до Бога. Батько в неї — парох однієї з гірських церков. Про це знала лише Марічка, яка виросла біля церкви. Часто зимою отець Смоляк перед службою приходив до їхньої хати погрітися. Якось, приклавши руки до теплої грубки, повернув голову до Марічки, що чемно гортала книжку.
 
— Ану, дівче, скільки буде сім разів сім?
Випалила одразу:
— Буде 49.
 
Дівчата вже підійшли до церковної брами, перехрестилися. Вечірні сутінки ховали їхні постаті. Ступили до відчиненої освітленої церкви. Сотні свічок сумно потріскували і плакали восковими слізьми. Тиша, скорботно схилені люди. З молитвою прийшли до Плащаниці. Марічка дякувала за зцілення тата, що днями повернувся додому. Помолившись, вийшли. Вслухалася у вечірнє місто, що пульсувало життям.
 
На ранок посеред лекції зайшла секретарка:
— Обом з’явитися до директора.
Чого б то? Не могли зібрати розхристаних думок... Євген Максимович — високий, огрядний — устав з-за столу.
— Што ви там натварілі, ґдє ви билі вчєра? — говорив утомлено, наче вимушено. — Зачєм ходілі в церковь?
Оце так... Хто бачив? Хто постарався?
— Што скажетє, Іванич?
Марічка вже трохи оговталася. Відчула, що для директора ця тема не головна, і він відбуває повинність.
— Ми збирали фольклор, — сміливо заявила.
Євген Максимович скривився, наче вкусив кисле яблуко.
— І што ви там насобіралі?
— Ну, гаївки, гагілки записували — відповідно до обряду.
— Подтвердітє, спойтє!
— Розвивайся смереко, смереко,
горить явір далеко, далеко.
Там вода по каменю, там вода
по білому, стиха йде, стиха йде.
— Ладно, дєвчонкі, нє врітє. По-моєму, вчера нє ето пєлі.
— Так це біля церкви співають, — пояснює Міра, опустивши погляд.
— Ладно, дєвонькі, ідітє і не дєлайтє больше ґлупостєй.
 
Хто їх вистежив? Нікому про це не говорили. Добре, що викрутились, а могли позбутися навчання.
У гуртожитку мовчки втупилися в конспекти.
— Гей, ви чого мовчите, наче води в рот набрали? Директор чого викликав? — Тамарка не могла пропустити такої миті.
— Роботу пропонував, якщо так цікаво, — обізвалася Міра.
— Яку ще роботу? А навчання?
— У селі біля Тридольного захворіла вчителька молодших класів. Як те село називається, Марічко?
— Здається, Смакуличі, — Марічка саме думала, що час перекусити.
— Чому саме вас? — не вгавала Тамарка.
— Ти його запитай, може, ми йому дуже сподобались, самі досі дивуємося, як так вийшло.
 
Здається, не дуже повірила...
Марічка раділа за Анету, лист від якої отримала днями. Та пише, що зрозуміла й відчула кохання до Вальдека. Уже встигла познайомитися з його мамою. Марічка теж хоче, щоб до неї прийшла любов. Та, про яку хочеться співати, говорити, ділитися теплом долонь, та, що приходить у сни і струменить із очей. Де її шукати? Коли вона відгукнеться?
 
Пройшли заклопотані дні, відгаївкували Великодні свята. У гуртожитських тумбочках повно смаколиків, і улюблена кілька в томаті чекала своєї черги. Весна чепурила землю — і з нею чепурилися студенти.
Сьогодні «банний» день — і мешканки кімнати 46 підставляють сонцю вимиті коси. Розімлілі, тамують радість.
 
— Марусько, — сідає на свого коника Тамара. — Щось ти листів не пишеш.
Вимовляє ніби крізь зуби, ліниво вмощуючи голову до сонця. Запитує чи стверджує. Марічка давно вивчила Тамару — такий тон свідчить про душевну збентеженість. Томка давно не отримує звістки від Юрка, який обіцяв їй обручку. Це її дуже бентежить, вона вже сукню наглянула й туфлі придбала. Дивно, але вона вгадала — Марічка теж давно не писала й не отримувала листів від Миколи. Згадався казковий Новорічний вечір, але чого не буває. Практика довга — і він там за лікаря. І волинянки там красиві...
— Маєш рацію, — Марічка апелює до Тамари, — чорнило висохло і каламар перевернувся.
— Що ще за каламар?
— Звісно, звідки ти можеш знати, що таке каламар?
— Ви Любку нашу бачили? — вклинюється Галка. — Справжня світська дама. Погляд зверху, губи бантиком, наче не вона з нами бараболю наминала.
— Не заздрити, юні особи, і не глумитися, вполюйте собі, хто хоче, такого Олежика і радійте, — Рая не любила таких розмов. — Не бунтуйте, давайте щось веселіше.
— Ха-ха-ха, — розгоралася без причини Жанка, — давайте я розкажу вам щось смішне, яке мало не стало трагічним.
— І чому до трагедії не дійшло?
 
 
— Та ви послухайте, не перебивайте. Якось Людка привезла з дому курку.
— Як?
— Та вже небіжку — і днів зо три тримала її під ліжком у своєму чародійному ящику, апетит пропав чи що, поки звідти не посунув відповідний запах. Дивлюсь, обнюхує ту курку Людка з усіх боків, а далі — як порядна господиня: зробила маринад і поставила на балкон на сонечко, щоб добре пропарило. Нова технологія! Але запах настоявся вже до очманіння. Бачу, шкода Люді курку викинути, помила під краном і поставила варити... Запах... Саме з кімнати навпроти кухні вибіг Володька Срібний і накинувся на Яшу, який мав універсальний чайник. Зранку в ньому кип’ятив чай, а в обід варив хека. Не я — замахав руками Яша, дивись — чайник вимитий, чистий.
— А далі що?
— Курка зварилася — і Людка мене пригостила. Їж, мовляв, м’ясо не все буває.
— Ти їла? — Марічка уявила собі цю сцену.
— Що я, зовсім? — Жанка покрутила пальцем біля вуха. — Тільки вдала, як у театрі, і, щоб не образити Людку, тихенько викинула в сміття. Але Людка жива, значить,
курка була придатна для вживання.
— Справді, можна п’єсу написати й назвати... ну, як Люда готувала чи рятувала курку за власним рецептом. Як вам такий сюжет? — Жанка хотіла реакції.
— Не смішно і грішно.
— Чому грішно?
— Шкодуємо тебе, могло бути інакше.
— Правда, ви за мене переживаєте? Бо мені думається, що я вже вам добряче надоїла.
— Дівчата, — на порозі кімнати стояла Люда. — Невже вам не соромно весь час перемивати мені кістки?
— Оце посміялися.
— Та ми без злості, вибач. Так розімліли, ледь не поснули, а тут сюжет...
— Це я, — Жанка знічено зізнається, — я почала. Але ми живі й уже сваримось, замість радіти.
— А ну вас, — Люда стала в позу ображеної. — Курку згадали трирічної давності, ви ще на площі виголосіть.
— Ну все, Людко, ти теж не грай паню-образніцьку, — Рая поставила крапку. — Ти наша, і розмови наші, хоч, може, неординарні. Не можемо ми весь час говорити про хлопців чи про історію партії. У житті все буває, ніхто не виносить цього назагал. Але експеримент із куркою все ж був — і давно вже в кишені сміху.
— Не ображайся, колись буде гарна згадка для внуків... Одного разу бабця Люда...
Гримнув примирливий сміх.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage