Уривок із роману Ірини Савки «Три Марти»
30.05.2021

Родинна сага Ірини Савки «Три Марти» написана на основі спогадів та фактів з життя невеличкого села. На фоні історичних перипетій розгортаються приватні драми, більшість героїв мали своїх прототипів у реальності. Три Марти — три жінки, три кохання одного чоловіка. Буремні часи війни, колгоспного ярма, репатріації переплели їхні долі в одне полотно, з якого не висмикнеш жодної нитки. «В основу книжки лягли правдиві епізоди, які почула від своїх батьків, односельців. Мені хотілося показати життя українського села в минулому столітті, його побут, культуру, атмосферу. Важливо, щоб ці скромні прості люди лишилися не лише у приватній пам’яті» — розповідає авторка про роман.
Уривок

— Ану, дівче, скільки буде сім разів сім?
Випалила одразу:
— Буде 49.
Дівчата вже підійшли до церковної брами, перехрестилися. Вечірні сутінки ховали їхні постаті. Ступили до відчиненої освітленої церкви. Сотні свічок сумно потріскували і плакали восковими слізьми. Тиша, скорботно схилені люди. З молитвою прийшли до Плащаниці. Марічка дякувала за зцілення тата, що днями повернувся додому. Помолившись, вийшли. Вслухалася у вечірнє місто, що пульсувало життям.
На ранок посеред лекції зайшла секретарка:
— Обом з’явитися до директора.
Чого б то? Не могли зібрати розхристаних думок... Євген Максимович — високий, огрядний — устав з-за столу.
— Што ви там натварілі, ґдє ви билі вчєра? — говорив утомлено, наче вимушено. — Зачєм ходілі в церковь?
Оце так... Хто бачив? Хто постарався?
— Што скажетє, Іванич?
Марічка вже трохи оговталася. Відчула, що для директора ця тема не головна, і він відбуває повинність.
— Ми збирали фольклор, — сміливо заявила.
Євген Максимович скривився, наче вкусив кисле яблуко.
— І што ви там насобіралі?
— Ну, гаївки, гагілки записували — відповідно до обряду.
— Подтвердітє, спойтє!
— Розвивайся смереко, смереко,
горить явір далеко, далеко.
Там вода по каменю, там вода
по білому, стиха йде, стиха йде.
— Ладно, дєвчонкі, нє врітє. По-моєму, вчера нє ето пєлі.
— Так це біля церкви співають, — пояснює Міра, опустивши погляд.
— Ладно, дєвонькі, ідітє і не дєлайтє больше ґлупостєй.
Хто їх вистежив? Нікому про це не говорили. Добре, що викрутились, а могли позбутися навчання.
У гуртожитку мовчки втупилися в конспекти.
— Гей, ви чого мовчите, наче води в рот набрали? Директор чого викликав? — Тамарка не могла пропустити такої миті.
— Роботу пропонував, якщо так цікаво, — обізвалася Міра.
— Яку ще роботу? А навчання?
— У селі біля Тридольного захворіла вчителька молодших класів. Як те село називається, Марічко?
— Здається, Смакуличі, — Марічка саме думала, що час перекусити.
— Чому саме вас? — не вгавала Тамарка.
— Ти його запитай, може, ми йому дуже сподобались, самі досі дивуємося, як так вийшло.
Здається, не дуже повірила...
Марічка раділа за Анету, лист від якої отримала днями. Та пише, що зрозуміла й відчула кохання до Вальдека. Уже встигла познайомитися з його мамою. Марічка теж хоче, щоб до неї прийшла любов. Та, про яку хочеться співати, говорити, ділитися теплом долонь, та, що приходить у сни і струменить із очей. Де її шукати? Коли вона відгукнеться?
Пройшли заклопотані дні, відгаївкували Великодні свята. У гуртожитських тумбочках повно смаколиків, і улюблена кілька в томаті чекала своєї черги. Весна чепурила землю — і з нею чепурилися студенти.
Сьогодні «банний» день — і мешканки кімнати 46 підставляють сонцю вимиті коси. Розімлілі, тамують радість.
— Марусько, — сідає на свого коника Тамара. — Щось ти листів не пишеш.
Вимовляє ніби крізь зуби, ліниво вмощуючи голову до сонця. Запитує чи стверджує. Марічка давно вивчила Тамару — такий тон свідчить про душевну збентеженість. Томка давно не отримує звістки від Юрка, який обіцяв їй обручку. Це її дуже бентежить, вона вже сукню наглянула й туфлі придбала. Дивно, але вона вгадала — Марічка теж давно не писала й не отримувала листів від Миколи. Згадався казковий Новорічний вечір, але чого не буває. Практика довга — і він там за лікаря. І волинянки там красиві...
— Маєш рацію, — Марічка апелює до Тамари, — чорнило висохло і каламар перевернувся.
— Що ще за каламар?
— Звісно, звідки ти можеш знати, що таке каламар?
— Ви Любку нашу бачили? — вклинюється Галка. — Справжня світська дама. Погляд зверху, губи бантиком, наче не вона з нами бараболю наминала.
— Не заздрити, юні особи, і не глумитися, вполюйте собі, хто хоче, такого Олежика і радійте, — Рая не любила таких розмов. — Не бунтуйте, давайте щось веселіше.
— Ха-ха-ха, — розгоралася без причини Жанка, — давайте я розкажу вам щось смішне, яке мало не стало трагічним.
— І чому до трагедії не дійшло?

— Та ви послухайте, не перебивайте. Якось Людка привезла з дому курку.
— Як?
— Та вже небіжку — і днів зо три тримала її під ліжком у своєму чародійному ящику, апетит пропав чи що, поки звідти не посунув відповідний запах. Дивлюсь, обнюхує ту курку Людка з усіх боків, а далі — як порядна господиня: зробила маринад і поставила на балкон на сонечко, щоб добре пропарило. Нова технологія! Але запах настоявся вже до очманіння. Бачу, шкода Люді курку викинути, помила під краном і поставила варити... Запах... Саме з кімнати навпроти кухні вибіг Володька Срібний і накинувся на Яшу, який мав універсальний чайник. Зранку в ньому кип’ятив чай, а в обід варив хека. Не я — замахав руками Яша, дивись — чайник вимитий, чистий.
— А далі що?
— Курка зварилася — і Людка мене пригостила. Їж, мовляв, м’ясо не все буває.
— Ти їла? — Марічка уявила собі цю сцену.
— Що я, зовсім? — Жанка покрутила пальцем біля вуха. — Тільки вдала, як у театрі, і, щоб не образити Людку, тихенько викинула в сміття. Але Людка жива, значить,
курка була придатна для вживання.
— Справді, можна п’єсу написати й назвати... ну, як Люда готувала чи рятувала курку за власним рецептом. Як вам такий сюжет? — Жанка хотіла реакції.
— Не смішно і грішно.
— Чому грішно?
— Шкодуємо тебе, могло бути інакше.
— Правда, ви за мене переживаєте? Бо мені думається, що я вже вам добряче надоїла.
— Дівчата, — на порозі кімнати стояла Люда. — Невже вам не соромно весь час перемивати мені кістки?
— Оце посміялися.
— Та ми без злості, вибач. Так розімліли, ледь не поснули, а тут сюжет...
— Це я, — Жанка знічено зізнається, — я почала. Але ми живі й уже сваримось, замість радіти.
— А ну вас, — Люда стала в позу ображеної. — Курку згадали трирічної давності, ви ще на площі виголосіть.
— Ну все, Людко, ти теж не грай паню-образніцьку, — Рая поставила крапку. — Ти наша, і розмови наші, хоч, може, неординарні. Не можемо ми весь час говорити про хлопців чи про історію партії. У житті все буває, ніхто не виносить цього назагал. Але експеримент із куркою все ж був — і давно вже в кишені сміху.
— Не ображайся, колись буде гарна згадка для внуків... Одного разу бабця Люда...
Гримнув примирливий сміх.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно