«Останні дівчата» – перший детектив колишнього журналіста, який пише під псевдонімом Райлі Сейґер. Книга стала світовим бестселером, отримала премію ITW Thriller Award, а Стівен Кінг назвав її «великим трилером».

У центрі історії – Квінсі Карпентер, що вижила під час жахливої ночі убивств у Сосновому котеджі десять років тому. Друзі дівчини загинули, а їй судилося врятуватись і стати однією з «останніх дівчат». Так журналісти називають Квінсі, Саманту і Лізу — трьох щасливиць, яким вдалось неможливе.

Тепер у житті героїні (майже) все чудово і спокійно, але до моменту, коли одну з останніх дівчат знаходять мертвою. Тепер Квінсі вимушена все-таки повернутися до жахливих подій минулого. Дізнатися, що насправді відбулось і як вона вижила. Дізнатися все…

Публікуємо для вас уривок із цього захопливого роману.

***

6

Саманта Бойд.

Друга Остання дівчина.

З нас трьох, їй, певно, прийшлося найгірше.

Коли це сталося, вона два тижні як випустилася зі школи. Звичайна дівчинка, що намагалася нашкребти достатньо грошей на місцевий коледж. Вона влаштувалася покоївкою до придорожнього мотелю за Тампою з назвою «Нічний заїзд» і мусила працювати в нічну зміну: приносити рушники виснаженим далекобійникам та міняти просотану потом і спермою постіль у зайнятих на пів ночі номерах.

За дві години від початку її четвертої зміни до дверей вломився чоловік із мішком для картоплі на спині, і почалося пекло.

Чоловік був механіком за викликом і мав стояк на не надто популярні уривки з Біблії — про вавилонських блудниць, про побиття грішників, око за око, зуб за зуб.

Звали його Келвін Вітмер. Та від того літа його завжди пам’ятатимуть як Мішечника.

Ім’я логічне, адже у своїх мішках він носив чимало усього. Кузов його пікапа був ними завалений. Мішки з порожніми бляшанками. Мішки зі шкурами тварин.

Мішки з піском, сіллю та галькою. Був там і мішок з інструментами, які він приніс до «Нічного заїзду», напханий пилками, зубилами та цвяхами. Всього поліція виявила двадцять один інструмент, більшість із них була вкрита запеченою кров’ю.

Саманта познайомилася із двома з них. Перше — заточене свердло, яке він увігнав їй у спину. Двічі. Другою була ножівка, що вгризлася їй у стегно, розпанахавши артерію. Свердло вона пізнала перед тим, як Мішечник прив’язав її мотком колючого дроту до дерева за мотелем.

Ножівку — після того, як вона якимось дивом вирвалася.

Тієї ночі померло шестеро: четверо відвідувачів, хлопець із рецепції на ім’я Трой і сам Келвін Вітмер. Його вбила Сем, вирвавшись і діставшись того самого свердла, яке увійшло їй у спину. Вона навалилася на Мішечника й уганяла його йому в груди раз за разом. Так її і застали копи: з мотком колючого дроту за спиною, схиленою над трупом, якого вона штрикала без упину.

Все це я знаю із журналу «Times», який, на думку моїх батьків, я не читала. Та я таки прочитала той випуск, схилившись над статтею під ковдрою, затиснувши спітнілою долонею ліхтарик. Цілий тиждень по тому мені снилися кошмари.

З історією Сем сталося так само, як і з історією Лізи і, зрештою, моєю. Вечірні новини. Перші шпальти. Обкладинки журналів. О, як за нею ганялися журналісти.

Ймовірно, ті самі, що потім ставитимуть намети на ґанку нашого дому. Сем дала кілька друкованих інтерв’ю і ще одне, ексклюзивне, тій сучці-телевізійниці з напарфумленою запискою. Ймовірно, плюс-мінус за пропоновану й мені винагороду.

Єдиною умовою було те, що її обличчя не можна було показувати на камеру чи знімати на фото. Всі бачили лише ту єдину її фотографію з випускного альбому — довічне лице її особистої муки. Ось чому такий галас здійнявся, коли вона погодилася зустрітися з Лізою та мною на шоу Опри, на камеру, перед усім світом. А ще більший — коли я відмовилася. Через мене ніхто більше й не побачив Саманту Бойд.

Через рік по тому вона зникла.

Її зникнення не стало чимось раптовим. Натомість вона радше повільно згасала, як ранковий туман на сонці. Журналісти, що писали про десяті роковини убивств у «Нічному заїзді», несподівано не змогли визначити, де вона живе. Її мати зрештою виступила із заявою, що втратила зв’язок з донькою. Федеральні органи, які зазвичай не випускають із виду жертв насилля, не змогли її розшукати.

Вона зникла. Як каже Куп, зникла з радарів.

Ніхто не знає напевне, що сталося, та це не заважає теоріям рости й ширитись, як плісняві. Одна стаття, яка мені трапилася, припускала, що вона змінила ім’я та втекла до Південної Америки. Інша висувала припущення, що Саманта живе відлюдницею десь на заході. Сайти, які надрочували на вбивства, звісно ж, пропонували чорнішу конспірологію — із суїцидом, викраденням та урядовою підставою.

Але ось вона тут, стоїть прямо переді мною. Її зовнішність настільки несподівана, що я гублю дар мови. Все, що можу вичавити, це: «Що ти тут робиш?».

Сем закочує очі:

— Вітаєшся ти реально хріново.

— Вибач. Привіт.

— Молодець.

— Дяка. Але мені досі не ясно, чому ти тут.

— Хіба не очевидно? Тебе побачити, — голос Сем за духом нагадує атмосферу старих барів, прокурений і пропитий. Уньому вчувається нотка чогось темного й забороненого. — Подумала, що треба нарешті здибатись.

Якусь мить ми вдивляємося одна в одну, оцінюючи, чого зазнала інша. Я відчуваю, що Сем теж мене вичитує, ковзаючи очима спершу на живіт, а тоді на плече. Я тим часом пробігаю поглядом на її ногу, намагаючись пригадати, чи кульгала вона, переходячи дорогу.

Думки про Лізу вриваються до моєї голови. «Ми — рідкісна порода, — сказала якось вона. — Нам треба триматися разом».

Тепер, коли її немає, більше ніхто не зможе зрозуміти, через що ми пройшли. Лишилися тільки ми із Сем. І хоча я й досі не розумію, навіщо вона вийшла зі сховку, просто щоб мене побачити, все-таки нехотя киваю.

— От і здибались, — кажу досі непевним від несподіванки голосом. — То що, зайдеш?

Ми сидимо у вітальні й не п’ємо каву, яку я поставила перед нами. Я вже переодягнулася зі спортивок у сині джинси, червоні босоніжки та блакитну блузку. Вибух барв на противагу чорноті Сем.

Я сиджу на оббитому бордовим велюром стільці з прямою спинкою. Жорсткий та незручний, він радше прикрашає інтер’єр, аніж слугує за призначенням. Сем сидить на старовинній канапі, виглядаючи не менш незатишно. Звівши коліна та притиснувши руки до боків, вона силується вести бесіду — очевидно, не її коник. Фрази вилітають короткі та насичені. Кожна — наче наспіх кинута бомба.

— Гарно тут.

— Дякую.

— Просторо.

— Непогано. Тільки дві кімнати.

Вимовляючи речення, я кривлюсь. Тільки. Наче я чимось обділена. Судячи з напханого рюкзака, з яким прийшла Сем, навряд у неї є бодай одна кімната.

— Мило.

Сем йорзає на канапі. Я відчуваю, як їй кортить скинути чоботи та розкинутися. Їй так само незатишно, як і мені.

— Не те що тут тісно, — кажу я, щосили намагаючись не звучати розпещено. — Я розумію, як мені пощастило.

А вільна кімната стає в пригоді, коли приїжджає Джефова родина. Джеф — мій хлопець. Його батьки в Делавері, а його брат з родиною живуть у Меріленді. Вони люблять приїжджати. Класно іноді побути з дітьми.

Я люблю Джефову родину, всі вони взірцево ідеальні — як і сам Джеф. Його рідні знають про Сосновий котедж. Джеф розповів їм, щойно зрозумів, що між нами все серйозно. Вони, солідні протестанти середнього класу, не змигнули й оком. Його мати навіть надіслала мені кошик із фруктами з запискою від руки, що вона сподівається, що це прикрасить мій день.

— А що твої родичі? — питає Сем.

— А що з ними?

— Часто вони навідуються?

Я думаю про єдині й останні відвідини моєї матері. Вона напросилася сама, вигадавши привід, що у них із Фредом тимчасові труднощі, і вона хоче розвіятися на вихідних. Джеф сприйняв це за гарний знак. Досить наївно, так зробила і я — гадала, що матір вразить нове життя, яке я собі створила. Натомість цілі вихідні вона критикувала все, що можна, починаючи від одягу, який я носила, й закінчуючи кількістю вина, яку я випила за вечерею. Коли вона від’їжджала, ми вже майже не розмовляли.

— Ні, — відказую. — Не навідуються. А твої?

— Так само.

Я бачила місіс Бойд одного разу в інтерв’ю на 20/20*, невдовзі після того як усі усвідомили, що Сем зникла. Вона виглядала неохайно, мала червоні плями на шкірі, в її вибіленому волоссі сантиметрів на п’ять темніли нефарбовані корені. В інтерв’ю ця жінка справила враження украй байдужої до своєї доньки. Через важку щелепу голос її звучав густо й неприязно. Вигляд вона мала втомлений і вимотаний. Хоча від Сем і віє такою самою втомою, я розумію, чому вона захотіла втекти від тієї жінки. Місіс Бойд скидалась на будинок, який пошарпало забагато буревіїв.

Моя мама була її протилежністю. Свою пошарпаність Шейла Карпентер не показує нікому. Коли я лежала в лікарні після Соснового котеджу, вона приходила щоранку з повним макіяжем, кожна її волосина була на місці. Звісно, її єдина дитина ледве втекла від психа, що перерізав усіх її друзів, але це не привід виглядати недоглянутою.

Якщо мати Сем — обжита розвалина, то моя — шаблонний приміський будинок, що гниє зсередини.

— Останнє, що я чула, це ти типу зникла, — кажу я.

— Типу да, — відказує Сем.

— То де ти була всі ці роки?

— То тут, то там. Залягала на дні, шариш?

ABC і спеціалізується на персональних історіях людей.

Я помічаю, що сиджу, схрестивши руки на грудях, тримаючи долоні глибоко під пахвами. Я висмикую їх і чемно кладу на коліна. За лічені миті вони знову ховаються — все моє тіло конче потребує ксанаксу.

Сем не помічає. Вона надто перейнята тим, що заправляє волосся за вуха, щоби вкотре позірно прискіпливо обдивитися квартиру. Я оздоблювала помешкання у стиліретро-шику. Ніщо не пасує ні до чого — від блакитних стін до світильників з блошиного ринку і білого махрового килима, який я купила постіронічно, але врешті-решт полюбила. Я усвідомлюю, що це квартира когось, хто намагається приховати, скільки в нього насправді грошей, і я не розумію, дратує це Сем чи вражає.

— Працюєш десь? — питає вона.

— Так. Я…

Я затинаюся, як це буває постійно, коли розказую комусь про свою непевну вигадливу професію. Особливо комусь на кшталт Сем, від якої віє одвічними злиднями.

Це помітно за стрілками її панчіх, за клеєними-переклеєними чоботями, у важкому погляді. Вона випромінює відчай, як радіохвилі, тремкі та насичені.

— Можеш не казати, — обриває вона, — ну, типу, ти ж мене не знаєш навіть.

— Я блоґерка? — відповідь звучить як запитання. Наче я й сама не маю гадки, хто я. — Маю сайт. «Ласощі Квінсі» називається.

Сем ввічливо півусміхається:

— Няшна назва. Це типу ласки, котики й подібна хрінь?

— Випічка. Тортики, печиво, кекси. Я пощу фото й поради з оздоблення. Рецепти. Купу рецептів. Навіть на кулінарному каналі показували.

Боже. Хизуватися кулінарним каналом? Я вже сама хочу дати собі ляпаса. Але Сем сприймає це розслабленим кивком.

— Круть, — каже вона.

— Буває прикольно, — відповідаю я, нарешті повертаючи голос до нормального тембру.

— А чо’ тортики? Чого не голод в Африці, чи політика, чи там…

— Котики й подібна хрінь?

Цього разу Сем усміхається на повну і щиро.

— Ага. Да.

— Мені завжди подобалося пекти. Це одна з небагатьох штук, які мені вдаються. Мене це розслабляє. Втішає. Після… — я знову затинаюся, уже із зовсім іншої причини. — Після того, що зі мною сталося…

— Після вбивств у Сосновому котеджі? — перепитує Сем.

Спершу мене дивує те, що вона пам’ятає назву. Тоді я усвідомлюю, що тут немає нічого дивного. Так само як я знаю про «Нічний заїзд».

— Так, — відказую. — Після того я жила вдома і дуже часто пекла щось для друзів і сусідів. З удячності, власне. Люди були такі щедрі. Кожен вечір передавали по запіканці, і так тиждень за тижнем.

— Стільки їжі, — Сем підносить пальці до зубів і кусає задирки. Рукав її шкіряної куртки закочується, виставляючи чорнильне плетиво на зап’ястку. Татуювання, ледь помітне. — Гарний, певно, був райончик.

— Це так.

Сем вхоплює зубами задирку, відкушує її та випльовує:

— Мій був не такий.

Панує тиша, під час якої в моїй голові рояться запитання. На особисті Сем може не схотіти відповідати.

Як довго вона була прив’язана колючим дротом до дерева? Як вона вирвалася? Що вона відчувала, заганяючи свердло в серце Келвінові Вітмеру?

Натомість я питаю:

— То, може, поговоримо про те, що сталось із Лізою?

— Ти так кажеш, наче маємо вибір.

— Ну, нам це ж не обов’язково.

— Вона наклала на себе руки, — каже Сем. — Звісно, обов’язково.

— Як гадаєш, чому вона це зробила?

— Може, більше цього не вивозила.

Я розумію, що вона має на увазі. Це — почуття вини, кошмари, горе і розпука. Та перед усім це — гризьке, непохитне відчуття я не мала б вижити. Я — ніщо більше, ніж відчайдушна комаха, яку доля забула розчавити.

— Це через Лізин суїцид ти вийшла зі сховку після стількох років?

Сем зводить на мене погляд:

— А ти як думаєш?

— Так. Бо це тебе, як і мене, напружило.

Сем мовчить.

— То я маю рацію, так?

— Може, — відказує вона.

— І ти захотіла нарешті зустрітися віч-на-віч. Тобі стало цікаво дізнатися, яка я.

— Тю, та я вже все про тебе знаю, — відповідає Сем.

Вона відхиляється на канапі, нарешті дозволяючи собі влаштуватися зручніше, схрещує ноги, перекидаючи лівий чобіт через праве коліно. Сем прибирає руки з боків, крилами розкидаючи їх по подушках. Я теж схожим чином розправляюсь. Мої руки спадають з грудей, коли я нахиляюся зі стільця наперед:

— Будеш здивована.

Сем зводить одну брову. Обидві вони наведені чорним олівцем, і на мить я бачу під фарбою кілька пухнастих волосків.

— Неочікуваний виклик від міс Квінсі Карпентер.

— Це не виклик, — кажу я. — Просто факт. Я маю свої секрети.

— Всі мають, — відповідає Сем. — Але чи ти щось більше за юну Марту Стюарт, яку вдаєш на своєму блозі? От питання.

— Звідки знаєш, що вдаю?

— Бо ти Остання дівчина. У нас усе інакше.

— Я не Остання дівчина. І ніколи не хотіла бути. Я — це просто я. Не брехатиму, ніби не думаю про те, що сталося. Думаю. Але нечасто. Це вже позаду.

Сем дивиться на мене з недовірою. Тепер зведені обидві нафарбовані брови:

— То, кажеш, тебе вилікував терапевтичний ефект випікання?

— Це допомагає.

— То доведи.

— Довести?

— Так, — каже Сем. — Спечи щось.

— Прямо зараз?

— Ну да, — Сем підводиться, потягується, зіштовхує мене зі стільця. — Покажи, хто ти насправді.

 

* 20/20 — американський тележурнал, що виходить на телеканалі