«Природа всіх речей» — бестселер Елізабет Ґілберт, авторки всесвітньо відомих романів «Їсти, молитися, кохати» та «Місто дівчат», «Велика Магія» та «Суворі чоловіки». Це дивовижна історія про дорослішання й пошуки себе, жагу пізнання, сексуальність, свободу і відвагу.

Головній героїні Алмі Віттекер, жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишнього світу, випала доля жити в епоху наукових експедицій і революційних просвітницьких ідей, коли вчені були авантюристами й романтиками. Алмина історія — це пристрасна і захоплива мандрівка людського розуму, спроба пояснити суть усього на світі і досліджувати його попри невтолені бажання та розбите серце. Чи вдасться їй стати визнаним ботаніком поряд із відомими науковцями-чоловіками? Адже Алма Віттекер мала всі шанси затьмарити самого творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Куди заведе її спрага до нового? І чи зможе Алма хоч на крок наблизитися до істинного знання про природу всіх речей? Дізнавайтеся у романі. А поки пропонуємо почитати фрагмент із книги – початок історії.

***

Розділ перший

Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромною подорожньоюу цьому світі — всі ми в малих літах не більш як подорожні — отож її життя поки що не було ані шляхетне, ані надто цікаве: незугарне дівчатко збавило цей час без недуг і прикрих випадків, серед розкоші, майже не знаної в тогочасній Америці, навіть у заможній Філадельфії. А поки дівча підросте й знову прикує до себе нашу увагу, варто розповісти історію про те, як її батькові вдалося збити такі фантастичні статки. Бо року 1800-го то була не менша дивовижа, як і в усі інші часи, щоб неграмотний чоловік із бідної родини став найбагатшим жителем міста, а отже, шлях, яким Генрі Віттекер дістався до багатства, безперечно, вельми цікавий — хоч, може, й не шляхетний, чого й сам Генрі не заперечував би.

Генрі Віттекер народився року 1760-го в Ричмонді, селі на Темзі трохи вище за течією від Лондона. Він був наймолодшим сином у злиденній родині, де й без нього вже вистачало дітлашні. Хлопчик виріс у двох тісних кімнатчинах із глиняною долівкою й такою-сякою стелею. У горщиках на печі майже щоднини щось та й булькотіло, матір із чаркою не зналася, батько на сімейство руки не піднімав — одне слово, супроти інших тогочасних родин жили вони пишно. Мати навіть мала за хатою клаптик землі, де, мов істинна пані, вирощувала задля краси сокирки й люпин. Але сокирками й люпином Генрі було не здурити. Він змалечку спав коло стіни, за якою рохкали свині, й не бувало в його житті й хвилини, щоб злидні не завдавали йому сорому.

Хтозна, чи ображався б Генрі так сильно на свою долю, якби довкола не ясніло багатство, що на його тлі власна вбогість колола очі, проте хлопчак бачив довкруж не тільки статки, а й королівську розкіш. У Ричмонді височів палац, а навколо нього — прогулянкові сади, що звалися садами К’ю. Ними дбайливо й зі знанням справи опікувалася принцеса Авґуста, яка привезла зі собою з Німеччини цілий почет садівників, охочих перетворити справжні, скромні англійські луки на бутафорний царський ландшафт. На літо туди перебирався її син, майбутній король Ґеорґ ІІІ. Зійшовши на трон, Ґеорґ постановив собі перетворити К’ю на ботанічний сад, гідний будь-якого зі своїх суперників на континенті. Англійці — на своєму холодному, мокрому, відірваному від світу острові — пасли в ботанічному ділі задніх, і Ґеорґ III заповзявся наздогнати Європу.

Батько Генрі служив у садах К’ю садівником. Простодушний чолов’яга, він користувався повагою своїх господарів — утім, не більшою за ту, на яку заслуговує всякий простий собі садівник. Містер Віттекер мав дар до збирання плодів і глибоку шанобу до дерев. («На відміну від інших, — казав він, — вони віддячують землі за турботу».) Якось він урятував улюблену яблуню короля, прищепивши паросток хворого деревця до міцнішого стовбура й добре замазавши те місце глиною. Щепа того ж таки року вродила, а невдовзі з неї можна було натрусити не один кошик яблук. За це диво король власною персоною охрестив містера Віттекера «Яблуневим Чаклуном».

Попри непересічні таланти, Яблуневий Чаклун був звичайнісіньким собі чоловіком, що взяв собі за дружину сором’язливу жіночку, а втім, якимось робом привели вони на світ шістьох відчайдушних шибайголів (одного з яких кликали не інакше як «Гроза Ричмонда», а двійко його братчиків віддали Богу душу, махаючи кулаками в тавернах). Генрі, хоч і наймолодший, був серед них найбільший зірвиголова — та й по-іншому не могло бути, раз йому не судилося скінчити так, як його братам. То був упертий і живучий миршавий хлопчисько, сухоребрий відчайдух, який, зціпивши зуби, терпів стусани від своїх братчиків, й безстрашно підставляв себе під сокиру, коли його хто до цього під’юджував. Навіть тримаючись осібно від своїх братів, Генрі був збитошним дослідником, палієм заборонених вогнищ, пересмішником, який гасав дахами і брав на кпини добропорядних господинь, грозою дітлашні, хлопчиськом, який нікого б не здивував, якби дав сторчака з церковної дзвіниці чи втонув у Темзі, — але волею випадку доля ця його оминула.

Однак, на відміну від своїх братів, Генрі мав рису, що згладжувала його бешкетну натуру. А точніше, дві риси: мав кебету в голові й цікавився деревами. Обожнювати дерева, як його батько, він не обожнював, але інтерес до них виявляв, позаяк належали вони до тих небагатьох предметів у його злиденному світі, що їх можна було легко пізнати, а досвід уже підказував Генрі, що знання вивищують одних людей перед іншими. Коли хто хоче й далі жити (а Генрі хотів), і коли хто хоче рано чи пізно збити сякі-такі статки (а Генрі хотів), то все, що можна вивчити, треба вивчити. Латина, каліграфія, стрільба з лука, їзда на конях, танці — все то було недосяжне для Генрі. Зате в нього були дерева і батько, Яблуневий Чаклун, який терпеливо взяв на себе клопіт навчити сина всього, що знав сам.

Ось так Генрі опанував усі садівничі знаряддя — глину, смолу з воском, ножі — та премудрощі: брунькування, стеблування, розщеплення, насадження й розважливе обрізання. Він навчився пересаджувати дерева навесні, коли земля волога й щільна, й восени, коли ґрунт пухкий і сухий. Дізнався, як підпирати й захищати абрикоси від вітру, як вирощувати в оранжереї цитрусові, як обкурити аґрус, щоб позбутися борошнистої роси, як позрізати засохле гілля зі смоківниць, а коли не вартує завдавати собі такого клопоту. Навчився оббирати понищену кору зі старого дерева й зрізати його без щему в серці й жалю до самого пня, щоб іще з десяток весен із нього знову пробуджувалося життя.

Генрі чимало почерпнув від свого батька, та все ж соромився його, вважаючи слабодухом. Якщо містер Віттекер направду Яблуневий Чаклун, міркував собі Генрі, то чому прихильність самого короля не озолотила його? Дурні й то багатіють — і таких багато. Чому Віттекери досі живуть зі свиньми, коли ондечки зелені луки палацу й ошатні будиночки на Алеї фрейлін, де на французькій постелі почивають прислужниці королеви? Видершись одного дня на верхівку вигадливої огорожі довкола саду, Генрі угледів, як дама, вбрана в кремову сукню, вправлялась у верховій їзді на білому-білісінькому коні, а служниця розважала її, граючи на скрипці. Ото живуть люди тутечки, в Ричмонді, а у Віттекерів долівка, й та глиняна.

Але батько Генрі зроду не прагнув красот. Він тридцять років отримував ту ж нікчемну платню, жодного разу не завів мови про те, щоб її підвищили, й ні разу не поскаржився, що стільки років працює надворі в нестерпну спеку й дошкульні морози, що занапастив своє здоров’я. Його батько ступав життєвою стежкою якнайобережніше, надто коли мав діло з кращими за себе — а кращими він вважав геть усіх. Містер Віттекер порішив ніколи ані живої душі не образити й не ошукати, хоч би здобич сама йшла йому в руки. Своєму синові він сказав: «Генрі, не будь нахабою. Зарізати вівцю можна тільки раз. Та коли поводитись обачно, то стригти її можна щороку».

Маючи за батька такого покірного слабодуха, чи варто було Генрі сподіватися дістати від життя щось більше за те, що він міг ухопити власноруч? Заледве йому сповнилось тринадцять, як він сказав собі: треба заробляти грошики. Вівцю треба різати щодня. От тільки де її взяти? Саме в ту пору Генрі Віттекер і почав красти.

До середини 1770-х років сади в К’ю стали Ноєвим ковчегом, тільки ботанічним — колекція вже налічувала тисячі сортів, щотижня прибували нові й нові екземпляри: гортензії з Далекого Сходу, магнолії з Китаю, папороть із Вест-Індії. Ба більше, сади дістали нового, честолюбного наглядача: сера Джозефа Бенкса, який щойно повернувся з тріумфального вояжу довкола світу — він служив головним ботаніком на судні «Індевор», що ним керував капітан Кук. Тепер Бенкс, який працював задарма (йому йшлося, мовляв, тільки про славу Британської імперії, хоча подейкували, нібито про славу сера Джозефа Бенкса йому трішки, ну зовсім трішки, але теж ішлося), з шаленим запалом колекціонував рослини, маючи на думці створити направду дивовижний сад — гордість імперії.

О сер Джозеф Бенкс! Вродливий, розпусний, честолюбний, невтомний авантурник! Цілковита протилежність батька Генрі. Щедрий спадок завбільшки шість тисяч фунтів на рік зробив Бенкса в його двадцять три одним із найзаможніших чоловіків у Англії. Подейкували, що за вродою він теж перевершував усіх. Бенкс міг, і пальцем об палець не вдаривши, завиграшки розкошувати все своє життя, та він натомість поклав собі стати найхоробрішим дослідником рослинного світу — і обрав це покликання, не пожертвувавши ані краплиною своїх чарів. Бенкс із власної кишені заплатив мало не за всю першу експедицію капітана Кука, чим заслужив право взяти зі собою на корабель, де й так не було де яблуку впасти, двійко слуг темношкірих, двійко білошкірих, ще одного ботаніка, вченого секретаря, двох художників, рисувальника й пару італійських хортів. За час своїх мандрів Бенкс спокушав таїтянських королев, танцював у чому на світ народився на пляжі з дикунами й дивився, як юним дівчатам-язичницям наколювали малюнки на гузицях під сяйвом місяця. До Англії він привіз із собою одного чоловіка з Таїті на ім’я Омай, щоб тримати його за домашнього улюбленця, і з чотири тисячі екземплярів розмаїтих рослин — добра половина з яких доти не була знайома науці. Сер Джозеф Бенкс був найлегендарнішим зухом у Англії — і Генрі його обожнював.

Але все одно обкрадав.

Все саме йшло йому до рук. У вчених колах Бенкс мав славу не лише визначного колекціонера рослин, а й видатного скнари. У ті часи ввічливості й люб’язності порядні ботаніки вільно ділилися своїми знахідками з колегами, однак Бенкс усе тримав при собі. До К’ю з усіх усюд з’їжджалися професори, вельможі й колекціонери, закономірно сподіваючись отримати насіння, живці й екземпляри з величезного гербарію Бенкса — але той усім давав відкоша.

Юний Генрі захоплювався скупою натурою Бенкса (якби в нього були якісь скарби, він теж нізащо б ними не ділився), але невдовзі хлопець розгледів свій шанс на сердитих обличчях заморських гостей, які піймали облизня. Він чекав на них одразу за воротами К’ю, підстерігаючи відвідувачів, коли ті покидали сад, проклинаючи сера Джозефа Бенкса французькою, німецькою, голландською чи італійською. Генрі підходив до них, питав, які екземпляри їх цікавлять, і обіцяв роздобути їх до кінця тижня. Він завжди мав при собі записник і теслярський олівець — якщо чоловіки не розмовляли англійською, Генрі просив їх намалювати, що саме їм потрібно. А що всі вони вміли майстерно малювати рослини, то завиграшки пояснювали, за чим приїхали.

Того ж вечора Генрі непомітно пробирався у теплиці, прослизав повз робітників, які в холодні ночі підтримували жар у велетенських печах, і цупив рослини для власного зиску.

Ця справа акурат йому пасувала. Хлопець добре розрізняв, де що росте, в його руках не загинув жоден живець, робітники його знали, а значить підозри він не будив, ще й майстерно приховував свої сліди. І, щонайважливіше, міг за всю ніч і ока не склепити. Цілий день

Генрі працював з батьком у саду, а цілу ніч крав рідкісні рослини й рослини цінні, венерині черевички, тропічні орхідеї, комахоїдні дивовижі з Нового Світу. Крім того, він зберігав усі малюнки, які отримував від високоповажного панства, й штудіював доти, доки не вивчав напам’ять кожну тичинку й пелюсточку кожнісінької квітки, про яку мріяв світ.

Як і всі вправні злодії, Генрі пильно дбав про свою безпеку. Він не звірив своєї таємниці жодній живій душі й ховав зарібки в кількох схованках у різних куточках саду в К’ю. Хлопець не стратив ні фартинґа. Його срібло дрімало в землі, як міцне кореневище. Він хотів, щоб воно накопичувалось і накопичувалось, аж поки не пробилося б на світ Божий і не купило б йому право називатися багатієм.

За рік у Генрі з’явилося кілька постійних клієнтів. Від одного з них, стариганя з Паризького ботанічного саду, який вирощував орхідеї, хлопець почув чи не першу похвалу в своєму житті: «Ти малий помічний шельма, еге ж?». За два роки Генрі вже вів жваву торгівлю, продаючи рослини не тільки поважним ученим, а й заможним лондонським дворянам, яким кортіло мати в своїй колекції екзотичні екземпляри. За три роки він таємно переправляв рослини до Франції й Італії, вправно обкутуючи живці мохом і воском, щоб ті пережили мандрівку.

Утім, по трьох роках злодійства Генрі Віттекера піймали на гарячому — і то не хто інший, як його рідний батько. […]