Незабаром українською вийде книга від автора «У дикій глушині» Джона Кракауера — «У розрідженому повітрі». На її сторінках — персональний звіт відомого американського журналіста та альпініста про трагедію на Евересті 1996 року. Про те, що криється за «враженнями» від перебування на «даху світу», про особисту відповідальність і трагедію цивілізованого світу.

Публікуємо для вас поки уривок із книги.

*** 

Глава шоста

БАЗОВИЙ ТАБІР ЕВЕРЕСТУ

12 КВІТНЯ 1996 РОКУ • ВИСОТА — 5364 МЕТРИ

Сходження на Еверест — це тривалий виснажливий процес, більше схожий на величезний проєкт будівництва, ніж на альпінізм, яким я знав його досі. У команді Голла було 26 чоловік, включно із шерпами, і дбати про те, щоб кожен був ситим, мав дах над головою та добре почувався на висоті 5364 метри, за півтори сотні кілометрів пішого ходу до найближчої дороги — було подвигом. Утім, Голл був неперевершений квартир’єр, тож цей виклик був йому до вподоби. У базовому таборі він пачками вивчав комп’ютерні роздруківки — детальну документацію про матеріально-технічне забезпечення: меню, запчастини, інструменти, медикаменти, засоби зв’язку, графік перенесення вантажів, доступність яків. Роб, як природжений інженер, переймався інфраструктурою, любив електроніку та всілякі ґаджети. У вільний час він майстрував якусь систему сонячного енергопостачання чи перечитував старі випуски журналу Popular Science.

Голл ішов традиційним шляхом Джорджа Герберта Лі Меллорі та більшості інших еверестян — і мав стратегічний план узяти гору облогою. Шерпи мали поступово облаштувати над базовим табором іще чотири табори — кожен метрів на 600 вище від попереднього — і переносити від табору до табору громіздкі вантажі (запаси їжі, пальне для її приготування та кисень), аж поки на Південному сідлі на висоті близько 7900 метрів не буде всіх необхідних речей. Якщо все піде за ґрунтовно продуманим планом Голла, наш штурм вершини почнеться з найвищого — четвертого — табору через місяць від цього моменту.

Хоча нам, клієнтам, переносити вантажі не доведеться, ми мусимо перед сходженням на вершину зробити кілька вилазок на гору вище за базовий табір, щоб акліматизуватися. Роб оголосив, що перша така вилазка відбудеться 13 квітня — це буде одноденний похід туди й назад до першого табору, розбитого на найвищому виступі льодопаду Кхумбу, на вісімсот вертикальних метрів вище від нас.

Післяобіддя 12 квітня, мого сорок другого дня народження, ми витратили на підготовку альпіністського спорядження. Що більше ми розкладалися з обладунками серед валунів — перебирали одяг, регулювали паси обв’язки, встановлювали страхувальні троси та приміряли до взуття альпіністські кішки (металеві пристосування з п’ятисантиметровими сталевими шпичаками, що чіпляються на підошви черевиків для зчеплення із льодом), то більше наш табір скидався на дорогий дворовий розпродаж. Я здивовано й водночас стурбовано зауважив, як Бек, Стюарт і Лу розпаковували новісінькі альпіністські черевики — за їхніми ж словами, практично не ношені. Я поцікавився, чи знають вони, як сильно ризикують, узявши на Еверест невипробуване взуття: я сам два десятки років тому пішов у експедицію в нових черевиках і на власній шкурі відчув, які жахливі травми стоп можуть спричинити важкі й жорсткі гірські черевики, якщо їх попередньо не розносити.

Стюарт, молодий канадський кардіолог, виявив, що його кішки не кріпляться на нові черевики. На щастя, Роб мав великий набір інструментів і неабияку винахідливість — він вирішив проблему, приладнавши спеціальні ремінці, завдяки яким кішки могли виконувати свою функцію. Поки я пакував свій наплічник до завтрашньої вилазки, то почув, що через сімейні обов’язки й відповідальні роботи мало хто з клієнтів нашої групи мав змогу виходити в гори частіше, ніж раз чи двічі за попередній рік. Хоча кожен з присутніх, здавалося, був у чудовій фізичній формі, обставини змушували їх тренуватися здебільшого на тренажерах і бігових доріжках, а не у справжніх горах. Мене це збентежило. Без фізичної підготовки в альпінізмі ніяк, та є й інші, не менш важливі елементи, яких у тренажерному залі не набудеш.

«Та, може, — дорікав я собі, — в мені просто говорить снобізм». Хай там як, було очевидно, що всі мої товариші по команді, як і я, з нетерпінням чекають ранку — і можливості ввігнати свої кішки у справдешню гору. Наш маршрут на вершину до середини гори пролягатиме через льодовик Кхумбу. Від берґшрунду* на висоті 7000 метрів, що знаменує верхній край льодовика, ця велична крижана річка впродовж чотирьох кілометрів стікає до відносно пологої долини — Західного Цирку. На горбках і западинах нижніх шарів Цирку в льодовику утворюється низка вертикальних розламів — льодовикових тріщин. Деякі з цих тріщин достатньо вузькі, щоб переступити через них, інші — метрів 25 завширшки, сотню метрів завглибшки і тягнуться від краю до краю на відстань близько кілометра. Великі тріщини можуть стати прикрими перешкодами на нашому шляху до вершини, а коли їх не видно під кіркою снігу — то й серйозними загрозами, проте за роки сходжень альпіністи вже навчилися передбачати й долати такі тріщини в Західному Цирку.

Чого не скажеш про льодопад. Жодна інша ділянка маршруту через Південне сідло не викликає у альпіністів такого жаху, як ця. На висоті шість з лишком тисяч метрів, де льодовик показується із нижнього кінця Цирку, він різко спадає з обривистого краю. Це сумнозвісний льодопад Кхумбу, технічно найскладніша частина всього маршруту.

За день льодовик у районі льодопаду зміщується на відстань близько метра. Коли він сяк-так сповзає вниз по крутому нерівному схилу, льодова маса розколюється на сонмище величезних хитких крижаних осколків. Ці брили — часом заввишки як багатоповерхівка — називаються сераки. Оскільки наш маршрут пролягав попід цими нестійкими вежами, довкола них чи поміж ними, кожен перехід через льодопад був як російська рулетка: рано чи пізно якийсь серак міг упасти без попередження, і можна було хіба сподіватися, що коли він повалиться, то не привалить собою нікого з нас. Першою жертвою льодопаду був напарник Горнбейна й Ансоулда на ім’я Джейк Брайтенбах, якого роздавило сераком 1963 року. Відтоді тут загинуло ще вісімнадцятеро.

Попередньої зими, як і кожної зими до цього, Голл радився з керівниками всіх експедицій, які планували сходити на Еверест навесні. Зійшлися на тому, що котрась із їхніх команд відповідатиме за те, щоби прокласти та підтримувати маршрут через льодопад. За ці клопоти кожна інша експедиція зобов’язана сплатити призначеній групі 2200 доларів. За останні роки на таку співпрацю приставали всі, або майже всі експедиції, але так було не завжди.

Уперше одна експедиція вирішила стягнути кошти за перехід через льодопад із іншої 1988 року. Тоді одна щедро профінансована американська команда оголосила, що будь-якій експедиції, що збирається піти прокладеним цією командою маршрутом через льодопад, доведеться викласти 2000 доларів. Дехто з учасників інших команд, що також сходили того року, пінився від злості. Вони не могли осягнути, що Еверест — вже не просто гора, а товар, що продається. А найбільше тоді рвав і метав Роб Голл — керівник невеликої новозеландської групи, якій фінансування бракувало.

Голл скаржився, що американці «оскверняють дух гір» і займаються ганебним високогірним вимаганням, та керівник американської групи, адвокат Джим Фраш, був далеким від сентиментів і продовжував стояти на своєму. Зрештою Голл, зціпивши зуби, погодився надіслати Фрашу чек і отримав дозвіл на прохід через льодопад. (Пізніше Фраш розповідав, що Голл завжди мав проблеми з поверненням боргів.)

Утім, за два роки Голл змінив свою думку й визнав логіку в тому, щоб льодопад став платною ділянкою маршруту. Він навіть брався сам прокладати маршрут і збирати кошти з 1993 до 1995-го. Навесні 1996 року він вирішив не брати на себе відповідальності за льодопад, але радо заплатив за таку роботу керівнику конкурентної комерційної експедиції — шотландському ветерану у сходженні на Еверест на ім’я Мал Дафф. Ще задовго до нашого прибуття у базовий табір, команда шерпів, яку найняв Дафф, проклала кручену доріжку через сераки, натягнувши біля двох кілометрів мотуззя і встановивши над розламами льодовика близько шістдесяти алюмінієвих драбин. Вони належали заповзятливим шерпам із поселення Ґорак-Шеп, які щосезону здавали їх в оренду й непогано на цьому заробляли.

Отож у суботу 13 квітня о 4:45 я стояв у студеній досвітковій темряві біля підніжжя легендарного льодопаду, прищіпаючи кішки до своїх черевиків. Дуже досвідчені альпіністи, які вижили після купи прикрих пригод, люблять радити молодим підопічним уважно слухати свій «внутрішній голос», аби уникнути смерті. Є мільйон оповідок про того чи іншого альпініста, що вирі- шив не вилазити зі спальника, бо відчув якийсь підозрілий дух — і тому уникнув катастрофи, що забрала життя інших альпіністів, менш уважних до своїх передчуттів.

Я не сумнівався, що підсвідомість може давати цінні підказки. Поки я чекав на Роба, що мав вести нас, лід під моїми ногами ожив і видав ряд гучних тріскучих звуків, ніби в глибині ламалися навпіл невеличкі дерева. Я зловив себе на тому, що здригаюся щоразу, коли чую такий тріск або гуркіт із рухливих нутрощів льодовика. Проблема була в тім, що мій внутрішній голос нагадував курча з мультика: він волав, що я можу померти — але робив так чи не щоразу, коли я зашнуровував гірські черевики. Тому спробував не чути своєї уяви, що нестерпно перегравала, і безрадісно рушив за Робом у моторошний синій лабіринт.

Я ще не бував на льодопаді, страшнішому за Кхумбу, та здіймався на багато інших. Переходи на більшості з них прямовисні (або й навісні), тож потрібно мати навички пересування з льодорубом і кішками. Звичайно, на льодопаді Кхумбу урвистих ділянок льоду не бракувало, але всі вони були оснащені драбинами, мотузками — чи і тим, і іншим, тож інструменти й техніки льодолазіння тут нерідко бували зайвими. Незабаром я виявив, що навіть мотузку — найголовніше оснащення альпініста — на Евересті слід використовувати віками перевіреним способом. Зазвичай альпініст прив’язується до одного чи двох партнерів мотузкою близько 50 м завдовжки — тож кожен стає відповідальним за життя решти у зв’язці; таке зв’язування — це серйозна й дуже інтимна річ. Утім, на льодопаді було доцільніше підійматися поодинці, без будь-якої фізичної прив’язки до інших альпіністів.

Шерпи Мала Даффа закріпили статичне мотузкове перило, що тягнулося від нижньої частини льодопаду до його верхівки. Я мав закріплений на поясі метровий страхувальний трос із карабіном (защіпкою) на другому кінці. Ми дбали про свою безпеку, не прив’язуючись до товаришів, а прищіпаючи свій страхувальний трос до закріпленого перила та пересуваючи карабін упродовж підйому.

Отак піднімаючись, ми могли би пройти найнебезпечніші ділянки льодопаду максимально швидко й не мусили б довіряти свої життя тим товаришам по команді, про чий досвід та навички нічого не знали. Як виявиться потім, у цій експедиції я не матиму потреби пересуватися у зв’язці з іншими альпіністами.

Підйом по льодопаду майже не вимагав традиційних навичок скелелазіння, та натомість потребував цілої низки нових — наприклад, уміння навшпиньках (у гірських черевиках із кішками) перейти через хиткий місток із трьох зв’язаних ніжками драбин, прокладений над ущелиною, від якої стискаються сфінктери. Таких переходів було багато, та я до них так і не звик.

Якось я балансував на хиткій драбині у досвітковій імлі, повільно пересуваючись від однієї зігнутої перекладини до іншої, коли лід, до якого були причеплені обидва боки драбини, почав дрижати, мовби під час землетрусу. За якусь мить почулося оглушливе ревіння — десь неподалік, трохи вище від мене, відламувався серак. Я завмер — хоча серце виривалося із грудей, — та брила льоду пройшла метрів за п’ятдесят ліворуч від мене, не завдавши мені жодної шкоди. Зачекавши кілька хвилин, поки повернулося самовладання, я продовжив свій уривчастий перехід на інший бік драбини.

* Берґшрунд — глибока щілина, яка окреслює верхній край льодовика; вона виникає, коли крижана основа льодовика відходить від крутішої стінки гори безпосередньо над нею, утворюючи провалля між льодовиком і горою.