«Дубочок з війни» я написала через три місяці після загибелі чоловіка на фронті. Мусила виговоритися. Мусила скласти по поличках всі емоції та факти – і знайти вихід. Але головне – показати іншим людям, що навіть у такій ситуації, коли, здається, Господь тебе покинув і відібрав найдорожче – «лише сила продовжувати має значення», як каже моя молодша донька.

… Коли я опинилася у вересні на своїй першій у житті мистецькій резиденції у Красногруді, така ще розчавлена і геть німа, зовсім чужі люди опікувалися мною і повертали до життя. Саме у Красногруді я почала повертатися до себе, повертати собі свій голос. І зрозуміла, що у час, коли щодня сотні дітей втрачають своїх татів на війні, я не маю права мовчати. Я мушу показувати, як прийняти факт втрати – і знайти сили жити далі. Бо у мене вже є цей досвід. І у моїх дітей є. Мені дуже пощастило з сім’єю. У мене прекрасні діти, вони мої найщиріші друзі. У мене був чудовий люблячий чоловік Сашко – неймовірний батько для Юрчика і Софійки. У мене був прекрасний свекор Остап, у нас було наше «обіймальне дерево»… 

… Головне, як на мене, у цій книзі усвідомлення, що  «у Бога немає смерті», і Любов не минає ніколи. Тож не варто казати про наших мертвих «я його любила» в минулому роді – бо любов – вона нікуди не дівається. Лише той факт, що ти не бачиш поряд себе кохану людину, нічого не змінює. Це так, якби ми переставали любити когось, коли той виходить у сусідню кімнату…

У цій книзі небагато сліз. А ті, що є – то світлі сльози, що очищують. У цій книзі багато обіймів, родинної любові, сміливості, внутрішньої боротьби та надії на Перемогу. Власне, всі епізоди «Дубочка з війни» – це чистісінька правда. Це моя власна історія. Це моя родина. Це мій чоловік, це наша дружня «команда». Це наш бережанський ліс. Це тітка Оксана і дідько Ігор – мої найближчі друзі. І тут правдиве усе – до найменшої літери. Світла і прониклива історія Любові, Пожертви, Війни та Єднання. 

Так, тема втрат завжди непроста – і для дорослих, і тим паче, для дітей. Але про це потрібно говорити. Попри все. Обережно, тактовно, з великою турботою і любов'ю. Аби не тригерити, але і не брехати. Говорити отаким тоном, як ми розмовляємо серпневої ночі біля багаття. Коли кожне слово – від серця і до неба.

Я би радила читати «Дубочок з війни» у родинному колі. Читати – і обговорювати. Читати – і ділитися емоціями. Кожна «важка» книга, як на мене, це такий собі «тренажер духу», який допомагає згодом легше переносити складні життєві ситуації, який гартує, який виховує, дає «щеплення» і показує «зразки поведінки». Тому позбавляти дітей цього – якнайменше нерозумно. Їм же жити у цьому світі. І бажано довго й щасливо.