Зовсім скоро із друкарні приїде книжка всесвітньо відомої ірландської письменниці Сесілії Ахерн — «Тисяча різних способів». Це емоційна й чуттєва історія про дівчину Еліс, яка бачить людські емоції та наміри у кольорах. Такий дар відкриває перед нею нові можливості, але й ставить непрості запитання про любов, довіру та вибір.

Аби відчути атмосферу книжки, пропонуємо вам прочитати уривок із майбутнього видання.

*   *   *

блакитний

     Чую, як нез’їдене яблуко вдаряється об стінки ланчбокса в моєму рюкзаку, іду в ритмі цих звуків. Перекат, удар, перекат, удар. Воно там ще з понеділка, з ним мій обід видається кориснішим. Яблуко лежить у ланчбоксі вже тиждень, приймаючи удари й отримуючи нові «синці» щодня. Молодший брат Оллі плентається за мною, опустивши голову, і час від часу копає камінці, які насмілилися стати йому на шляху. Наш будинок з’являється на обрії, і я сповільнюю ходу; зранку школа — занадто далеко, але не так уже й далеко, коли повертаєшся після уроків.

     Розглядаю її вікно у спальні. Фіранки зашторені абияк, ніби їх недбало зсунули. Кілька кліпс злетіли з кілець, залишивши просвіти. У Ґанґулів, які живуть по сусідству, штори призбирані з боків, розкішні. Такі штори ми малюємо в дитинстві, думаючи, що саме вони повинні бути в ідеальному будинку. Траву в них у саду перед будинком акуратно скосили, довкола — гарні кольорові квіти, червона брама пасує до кольору довкола вікон. Не так, як у нас.

     Нашу траву слід покосити. Вона вже переросла садовий паркан, ніби їй кортить заглянути через нього, а може, й утекти. Та ці зарості принаймні ховають наші переповнені смітники. Виносив сміття і косив траву завжди тато.

     Штовхаю нашу скрипучу хитку хвіртку, минаю смердючі смітники, йду до блакитних дверей, номер 47, мідні цифри, 7 злегка похилилася. Забираю зі сходинки тепле молоко й заношу його досередини. Уже майже третя, але в будинку тихо, темно, пахне ранковою вогкістю. Кухонний стіл прикрашають цукрові доріжки. Миски, з яких ми їли пластівці, лежать у мийниці, самі пластівці плавають у солодкому жовтому молоці. Стільці хаотично відсунуті, з 08:30 нічого не змінилося.

     Оллі кидає свій шкільний рюкзак на підлогу й уклякає біля коробки з іграшками. Там здебільшого поламані машинки без коліс, які залишилися після старшого брата Г’ю, і мої ляльки без голів і кінцівок. Він грається своїми солдатиками і рестлерами, ротом видаючи звуки на кшталт «бум-бам-бах», коли іграшки знову вступають у бій. Я ще не бачила дитини, яка шепоче до себе, коли грається, але мій брат рідко говорить. Він просто є, чекає, як трава і сміттєві баки; тихо росте й підростає.

     Ставлю свій рюкзак коло стільця біля кухонного столу, за яким пишу домашні завдання. Протираю стіл, відшкрябую з країв мисок засохлі пластівці, перш ніж скласти їх у посудомийну машину. Розсуваю штори; на денному світлі видно, як літають у повітрі порошинки. Вслухаючись у тишу, дивлюся, як вони витають.

     Брат Г’ю скоро буде вдома. Він старший і закінчує школу о четвертій. Коли він удома, завжди все добре. Але зараз він не тут. Пульс, який я відчуваю у скроні, ніби азбукою Морзе, намагається мене про щось попередити. Нічого надзвичайного, але відчуття дивні.

     Боячись того, що можу там побачити, настрашено дивлюсь угору. На сходовому майданчику наш звичний коричневий килимок здається блакитним. Принюхуюся, аби зрозуміти, чи це дим, але запаху не чую. Стаю на нижню сходинку, і блакитна хмара рухається на мене. Оллі перериває гру, дивиться, що я роблю. У нас діє неписане правило: не підійматися нагору, поки вона спить.

     — Вийди, — кажу я.

     Він слухається, а тоді я біжу на другий поверх крізь блакитну хмару так швидко, що вона розпадається на менші хмаринки. Блакитний дим струменить з-під дверей, ніби за ними стоїть димова машина. Кладу руку на дверну клямку, серце вистрибує з грудей. Вона не любить, коли її турбують. У неї проблеми зі сном, тому коли вона спить — краще не будити. Коли вона спить, ти щасливий, що вона спить, проте сьогодні день не такий, як завжди.

     Розчахую двері. Кімната повністю блакитна, довкола дивне приглушене світло. Від нього болять очі. Шукаю джерело світла. Може, це новий пристрій, який заспокоює її перед сном, але не знаходжу нічого, до того ж світло геть не заспокійливе. Воно здається густим, я ніби в’язну в ньому, і воно холодне. За мить почуваюся такою сумною, такою одинокою, порожньою, що хочеться підкоритися, лягти й померти просто тут.

     Бачу її силует під ковдрою. Вона лежить на боці, повернена до зсунутих штор, і тонкі промені сірого світла пробиваються крізь просвіти там, де штори злетіли з кілець. Тихо до неї підходжу, довге немите волосся прикриває її обличчя. Тремтячими пальцями відгортаю волосся з обличчя.

     

— 999, будь ласка, вкажіть причину виклику.

     — Вона блакитна. Вона… вона… блакитна.

     — З ким я розмовляю?

     — Її обличчя… її руки… б-б-блакитні.

     — Як тебе звати?

     — Еліс Келлі.

     — Добре, Еліс, назви адресу будинку.

     — Вона блакитна, вся блакитна.

     — Можеш мені сказати свою адресу, маленька?

     — Браярсвуд-роуд. Фінглас. Номер 47, цифри похилені.

     — Швидка вже їде. Про кого ти розказуєш, Еліс? Хто блакитний?

     — Лілі Келлі.

     — Твоя мама?

     — Так.

     — Ти зараз із нею?

     — Ні.

     — Можеш для мене щось зробити? Можеш піти до неї?

     Кручу головою.

     — Скільки тобі років, Еліс?

     — Вісім.

     — Добре. З твоєю мамою стався нещасний випадок, Еліс?

     — Я не знаю, я недавно прийшла додому зі школи.

     — Де твоя мама зараз?

     — У ліжку. Вона блакитна.

     — Можеш піти до своєї мами, заради мене, Еліс?

     Кручу головою востаннє і кладу слухавку.

   

У двері хтось гупає. Не можу поворухнутися. Тремчу. Кладу голову між колін і руками обхоплюю ноги. Дверний дзвінок дзижчить кілька разів. Знову стук у двері, а потім чую кроки, хтось підіймається сходами. Відчиняються двері моєї кімнати, затамовую подих, потім тиша і вони йдуть. Перевіряють наступну кімнату. Її кімнату.

     Спершу стук, потім кроки. Далі…

     Крик. Її крик?

     Затуляю вуха й міцно заплющую очі, ховаючи голову глибше між колін. Відчуваю запах трави з плям на колінах: мене повалила на землю Хаджра, коли ми бавилися. Вдихаю його, здригаючись, не можу набрати достатньо повітря через те, що тисне в грудях. Крик припиняється, і я чую розмови. Говорять голосно. Сиджу якомога тихіше. Хтось залишається нагорі, вони про щось говорять, аж тут чую, як хтось спускається сходами. Здається, ніби минула вічність. Я завжди погано грала в хованки, бо часто хотілося в туалет. Мій міхур уже повний, можу не втриматися. Знову кроки сходами, і двері моєї кімнати відчиняються.

     — Еліс, — каже жінка добрим тоном. — Еліс, ти тут?

     Вона заходить у кімнату.

     — Я Луїза, парамедикиня. Приїхала у швидкій, яку ти викликала.

     Не можу поворухнутися. Боюся, що якщо Луїза відчинить двері, блакитний мене спіймає, він тепер точно по всьому будинку. Я зняла взуття, щоби позбутися блакитного, але все-таки трохи кольору залишилося на моїй руці після того, як я торкнулася її волосся. Тримаю руку збоку, подалі від тіла, так, ніби з неї юшить кров. Не хочу, щоб блакитний перекинувся на щось іще. Якщо вона парамедикиня, то, напевно, зможе допомогти.

     — Тут, — кажу я.

     Двері шафи відчиняються, і мене заливає денне світло.

     Я бачу дружнє обличчя, парамедикиня присідає. Її одяг зелений і яскраво-жовтий.

     — Привіт.

     Уважно розглядаю кімнату, спантеличена. Я думала, блакитний уже по всьому будинку, розлився, як гаряча лава. Раділа, що Оллі надворі. Але блакитного немає.

     — Привіт.

     — Хочеш вийти? Мама хвилюється за тебе. З нею все добре. Вона просто злякалася, коли побачила нас у її спальні. Ото й усе. Вона спала. Хочеш розповісти нам, чому ти дзвонила?

     — Блакитний, — відповідаю я спантеличено.

     — Який блакитний?

     Дивлюся на свою руку. Вона думає, що я тягну руку до неї, тому бере її. Тепер блакитний на руці Луїзи, а вона навіть не помічає.

     — Вилазь, ми поговоримо про твою проблему, — каже вона. Супроводжує мене, і ми сідаємо на ліжко. — Ось, дозволь, я загорну тебе.

     Бере мою ковдру й кладе її мені на плечі.

     — З Оллі все добре, він унизу, грається рестлерами з Томмі, моїм напарником. Дає жару, — вона всміхається.

     Мені трохи краще.

     — Твоя мама сказала, що погано спала минулої ночі, тому й лягла, поки ви були в школі. Вона не чула, як ви повернулися.

     Чую, як на першому поверсі нарікає мама. Тепер мені страшно через інше. Як ти смієш се, як ти смієш те. Луїза поглядає на двері, теж усе чує.

     — Твій тато на роботі?

     Знизую плечима.

     — Ти не знаєш, де він?

     — Він тут не живе. Ми більше його не бачимо.

     — Ти щодня повертаєшся додому сама?

     — З Оллі. Зустрічаю його біля брами, і йдемо разом.

     — Молодець. І мама чекає на вас тут?

     Киваю. Іноді чекає.

     Знову дивимося на двері, просто перевірити, але ми знаємо, що вона не тут, бо чуємо її крики внизу. Тепер жару Томмі дає не тільки Оллі.

     — У твоєї мами проблеми зі сном?

     Знизую плечима.

     — Якщо вона потребує сну вдень.

     Киваю.

     — Ти хвилюєшся за неї?

     — Вона була блакитна.

     — Ага, зрозуміло, — каже вона так, наче тепер для неї пазл склався. — Коли тато пішов?

     — Його немає вже якийсь час.

     — Тож їй сумно, відколи тато пішов. Сум часто асоціюють із голубим кольором, — лагідно каже Луїза.

     Питання не було, тому не відповідаю. Вона стала такою не після того, як він пішов. Через неї тато нас покинув. Сказав, що не може більше жити з нею, що їй потрібна допомога. Але вголос я цього не кажу.

     — Що ж, ти добре зробила, що нам подзвонила.

     Та я так не думаю. Коли ми з Луїзою спускаємося, з вигляду Лілі розумію, що я в халепі. Не хочу, щоб вони їхали, поки вона зла на мене, але вони таки їдуть, махаючи на прощання і забираючи свої радісні голоси й мою безпеку з собою. Хочу, щоб Г’ю зараз став на порозі; можливо, у нього футбол після школи, а це означає, що повернеться він після вечері, за кілька годин.

     Лілі, затягуючи пасок халата на талії так сильно, що здається, ніби він переріже її навпіл, дивиться у вікно, як швидка від’їжджає. Щойно машина зникає і сусіди припиняють витріщатися, вона обертається, підходить до мене й ляскає мене по голові.

   

Г’ю та Оллі саме снідають, коли спускаюся. Після вчорашньої драми я була виснажена й пізно заснула. Усе ще втомлена. Майже зійшовши донизу, зупиняюся.

     Довкола Г’ю та Оллі бачу кольори.

     — Що? — запитує Г’ю, дожовуючи тост, і ставить ногу на стілець, аби зав’язати шнурівки.

     Мені перехоплює подих, якусь мить не можу дихати.

     — Знову блакитний?

     Кручу головою. Я розповіла йому про колір у її кімнаті вчора. Він не сміявся і не назвав мене дивачкою. Г’ю справді перейнявся, але пояснень не мав.

     — Тоді що не так?

     — Усе добре.

     Ще хвилю він дивиться на мене, а тоді продовжує зав’язувати шнурівки.

     — Тост? — запитує Г’ю.

     — Угу.

     Насилу їм, серце калатає, стараюся не дивитися на братів, але це складно, важко відвести погляд. Позираю на них наче вперше, на двійко екзотичних персонажів у сірій кухні, довкола яких сяйво.

  

Вона в кухні з двома працівницями соціальної служби, які неочікувано до нас навідалися. Ми з Г’ю та Оллі сидимо в кімнаті з телевізором із місіс Ґанґулі, сусідкою з будинку поруч, того, що з маленьким садом й ідеальними шторами. Кімнату з кухнею розділяють двостулкові міжкімнатні двері, але ми майже чуємо, про що вони говорять.

     Крізь матовані візерунчасті скельця жінки, які ходять по кухні, здаються інопланетними створіннями. Хоча й чую слова, та не осягаю, що вони означають. Дорослі розмовляють; ті самі слова, у різній послідовності.

     — Ти їх викликала? — запитує місіс Ґанґулі.

     — Ні. Еліс викликала швидку кілька днів тому, — приходить мені на порятунок Г’ю, як і завжди. — Вона думала, що мамі погано. Гадаю, ці дві пані прийшли переконатися, що все добре.

     Місіс Ґанґулі примружує очі, аналізуючи нову інформацію:

     — З цими людьми краще не жартувати. Якщо вони подумають, що щось не так, то заберуть вас від неї, і ви троє більше не будете разом. Вас відправлять у різні будинки.

     Оллі піднімає голову, а його рестлери завмирають посеред бою.

     Не знаю, чому вона така зла. Може, її змусили приглянути за нами, поки дорослі в кухні розмовляють, а в неї готується курка Бір’яні, і місіс Ґанґулі потрібно переконатися, що зі стравою все добре, бо якщо вона згорить, містеру Ґанґулі це не сподобається. Вона прийшла до нас поскаржитися на сморід зі смітників і траву, потім була сварка, а далі приїхали жінки й попросили її приглянути за нами на час розмови з Лілі. Містер Ґанґулі милий, він усміхається, зі всіма привітний, але в його дружини завжди невдоволене лице, таке зле, ніби вона нікому не довіряє.

     Дивлюся на Г’ю, мені страшно. Я не проти, якщо нас заберуть від Лілі, але не хочу, щоб нас трьох розділяли. Якщо так станеться, то через мене, бо я викликала швидку.

     — Не хвилюйся, ніхто нас не розлучить, — заспокійливо каже Г’ю, підморгнувши.

     У кухні Лілі починає кричати, і місіс Ґанґулі робить голосніше. По телевізору показують «Жителів Іст-Енду». Я більше не чую, про що говорять у кухні, але воно на краще, значить, місіс Ґанґулі теж не чує, про що ми розмовляємо з Г’ю.

     — Від понеділка ти бачила на ній блакитний? — запитує брат.

     Киваю, опустивши погляд на своє взуття, шнурівки раптово привернули мою увагу. Я не можу на неї дивитися, не зношу, коли вона зі мною в одній кімнаті. Втім, нічого нового, але дивно те, що коли я наближаюся до кольору біля неї — почуваюся по-іншому, і мені це не подобається.

     — Чому ти не казала?

     Знизую плечима.

     — А ти бачиш блакитний довкола мене? — запитує Г’ю.

     Кручу головою:

     — Бачу інший колір.

     Г’ю жартував, тому моя відповідь його здивувала.

     — Справді? І який?

     Мені не страшно дивитися на нього, вивчати його колір. Цей колір не лякає мене, не намагається підповзти, не переслідує, наче велика сітка, що хоче мене спіймати, як було з блакитним.

     — Рожевий, — кажу я.

     — Рожевий?! — він наморщує носа.

     Оллі сміється. Не думала, що він слухає.

     — Фу, Оллі, рожевий — то для дівчат, — каже Г’ю, й Оллі сміється. Чути сміх Оллі — велика рідкість, адже молодший брат увесь час такий стриманий і серйозний. Це тільки Г’ю легко розсмішити.

     Чутно, як сунуться стільці по підлозі в кухні, жінки встають. Хай що там було, та воно добігає кінця.

     — Мабуть, вони тепер захочуть поговорити з нами, — каже Г’ю. Він трохи серйозніший, ніж зазвичай. — Краще не кажи їм, що бачиш кольори.

     Спостерігаю за людьми, з якими живу, і щоранку мені цікаво, які побачу кольори сьогодні. Зазвичай колір Г’ю не змінюється: його оточує теплий рожевий, як легкий серпанок. Ніби цигарковий дим, що зависає в повітрі, після того як Лілі покурила. Його колір заспокійливий, легкий, радісний, турботливий. Він як магніт, що всюди пливе за Г’ю.

     Іноді, коли долаю страх того, що зі мною відбувається, бачу красу кольору. Ніби рожеве небо ввечері чи рожевий світанок.

     Г’ю ловить мій погляд на собі.

     — Який колір зараз? — запитує він невимушено, без страху.

     — Знову рожевий.

     Брат усміхається, його це завжди веселить.

     — Скажеш, коли буде щось міцне й сильне, як-от чорний, або блакитний, або… — він думає, — або червоний. — Він так напружує м’язи, що його обличчя червоніє, а вена на шиї ледь не тріскає.

     Усміхаюся, але мені не хочеться бачити тих кольорів, які він назвав. Рожевий пасує Г’ю, він ніби притлумлює злість її кольору, подібно до пожежників із реклами «Гавіскону», які білим струменем гасять червоне полум’я печії у шлунку.

     — А який в Оллі? — запитує Г’ю.

     Дивлюся на Оллі. Він сидить за кухонним столом, у мисці — кульки сухого сніданку Coco Pops, на голові шухер, очі заспані, бавиться рестлерами. Не хочу казати, що бачу, тому кручу головою.

     Його колір такий самий, як у неї. Вона передає його Оллі.

     — Мігрень з аурою, — читає Г’ю з екрана монітора. — У тебе бували мігрені?

     — Що таке мігрень?

     — Дуже сильний головний біль.

     Киваю.

     — Зараз — постійно. Відколи з’явилися ці кольори, то щодня. Мені хочеться піти в свою кімнату, зсунути штори й зануритися в темряву, але я цього не роблю, бо не хочу бути такою, як вона.

     — «Це головний біль, який виникає після або одночасно з сенсорними порушеннями, що називаються аурою. До аури належать зорові порушення, зокрема, спалахи світла, сліпі зони, зигзагоподібні лінії, що пропливають перед очима, мерехтливі плями або зірочки, а ще поколювання в руці або обличчі». Щось схоже?

     — Так.

     — Це так звана хвиля електричної активності, яка обробляє візуальні сигнали і спричинює ці… як ти кажеш, кольори.

     — Ого.

     — Тобі потрібно до невролога, — каже Г’ю, гортаючи сторінку й читаючи. — Тобі перевірили б зір, зробили б КТ або МРТ голови. Порадили б, які ліки приймати, або ж як уникати стресу, навчитися розслаблятися. Більше спати, краще їсти. Пити багато води.

     — Можу пити більше води, — кажу я.

     Ми всміхаємося, хоч насправді ситуація невесела.

     — Що ж, — каже Г’ю, обертаючись у кріслі до мене. — Мабуть, ми з’ясували причину.

     Киваю. Мігрень з аурою. Можливо.

     П’ю незмірно багато води з надією, що кольори, які бачу, зникнуть, як застуда, але, видається, такий метод не дуже дієвий. Навпаки, з кожним тижнем ситуація гіршає.

     Лілі каже, що з моїми головними болями до лікаря ми не підемо та жбурляє мені пачку парацетамолу.

     Тепер бачу кольори не тільки довкола сім’ї, а й довкола інших. Через це зовсім не хочеться дивитися на людей. Їхні кольори, що вихоряться і миготять з різною швидкістю та в різному ритмі навколо, непокоять мене. Від них паморочиться в голові та крутить у животі. Від яскравості й постійного світіння напружуються очі й болить голова. Здається, ніби цілий натовп одночасно транслює свої радіохвилі довкола. Люди немов у повітряній бульбашці, що бринить і лускає, коли торкається мене, коли вони підходять ближче.

     Мені стало некомфортно бувати з Еммою, моєю найкращою подругою. З нею завжди було весело й цікаво, я підхоплювала її непосидючість, але тепер Емма мене виснажує. Її кольори різкі та швидкі, миготливі жовті й метушливі зелені, іноді схожі на блискавки, тож здається, ніби вона скупалася в чомусь їдкому. Вони мене знесилюють, як і її швидка манера говорити, гіперактивність, постійне бажання контролювати ігри, в які ми граємося, наших рольових персонажів, те, як і що я говорю.

     — Ну ж бо, Еліс, — каже вона, тягнучи мене за руку. — Підводься. Ходімо бавитися надвір.

     Вона завжди перестрибувала від гри до гри що три хвилини? Я хочу, щоб вона вгамувалася і замовкла. Мені потрібний спокій. Мені потрібна подруга, але я не витримую. Щоразу більше від неї віддаляюся. Це боляче, та я відчуваю полегшення, коли Емма йде до іншої зграйки дівчат, і тепер нестерпні вечори з гіперактивними однолітками, які страждають манією контролю і від яких у мене болить голова через їхні надміру яскраві кольори, нарешті позаду.

     Бачу темний каламутний зеленувато-чорний колір, що завис у повітрі біля куща. Підходжу ближче, ногою відгортаю траву й бачу, як конає щур: його лапка посмикується, кров ще не застигла.