… де би не був, не забуду дім

Хочеш, закрути мене як бігуді

Я з закритими очима знайду де мій двір

Бо де би не був, не забуду дім…

Kalush feat. Skofka  «Додому»

 

Із 24-го лютого 2022-го року (а для чималої кількості українців ще із 2014-го року) значення слів «дім», «вдома» кардинально змінилося. Хто не має можливості фізично залишатися вдома, носить свій дім в душі та серці; оберігає його молитвами, або повертається думками туди, де так затишно і тепло. Де було (і ще буде) безпечно. Тому, читаємо новинку від Видавництва Старого Лева – книгу Юдіт Германн під назвою «Вдома»  і рефлексуємо на тему того, що ж хотіла нам сказати своїм романом письменниця.

Про що книга? 

Головна героїня –  жінка  віком під п’ятдесят. «Безіменна жінка», адже протягом усієї історії її ім’я жодного разу не називалося. Це створює враження причетності і відчуття, що головною героїнею могла б бути кожна з нас… У жінки є колишній чоловік Отіс, донька Анна, яка безстрашно мандрує світом;  дивакуватий старший  брат  Саша та мама, із якою стосунки у головної героїні давно зійшли  нанівець. У героїні є свої таємниці та травми минулого, із якими вона не розібралася й досі. Але є й  приємні спогади, що дають їй наснагу й силу жити далі. 

Моментом, який розділив життя «безіменної жінки» на «до» і «після» стала зустріч із фокусником та його дружиною кілька десятиліть тому. Тоді чоловік запропонував ще зовсім юній дівчині стати його асистенткою та поїхати до Сингапуру. Дівчина погоджується спробувати номер «розпилювання жінки у скрині». І що сталося із душевним, емоційним станом головної героїні у той момент – достеменно не відомо.

«... Вона ще багато років не могла позбутися відчуття, наче щось втратила у тій скрині.  Їй здавалося, що частина її і досі там лежить,  важлива частина,  яку неможливо назвати».

Саме ця мить стала поворотною у її житті, адже вона так часто повертається до неї у спогадах.  

«Я згадала себе саму. Одяг, у якому я лежала у скрині, – це була сукня на бретельках, біла у синій горошок, завдовжки до колін. Згадала своє волосся – гладеньке, коротке, темне. І попри все це були спогади про якусь чужу і незнайому мені людину, яку я випадково зустріла. Ким вона була? Звідки взялася і куди поділася після того, як корабель «Аврора» поїхав без неї, і найголовніше – чому вона погодилася на це, навіщо лягла у ту скриню і дозволила розрізати себе навпіл?»

Минає тридцять років. Героїня після розлучення переїздить у невелике портове селище і робить спробу не почати життя спочатку а, принаймні, продовжити його. Влаштовується працювати до кнайпи старшого брата, знаходить собі подругу-художницю Мімі, а потім – коханця-фермера Арільда.

Та все це здається більше імітацією життя, ніж справжнім життям.  Можливо, тому, що психологічні травми та ґештальти головної героїні так і залишаються не пропрацьованими і не закритими. А скільки усього прихованого між рядками книги… Героїня мовчить, проте читачі – її чують. Достеменно, жінка відчуває себе самотньою. Причини розлучення із чоловіком (який, здається, був просто чудовим в усіх сенсах) читач так і не дізнається. Донька  Анна покинула батьківський дім після повноліття, і після того – картковий будиночок розсипався.

«Отіс вважає, що діти пробуджують у батьків почуття до себе, а потім ідуть геть. І залишають батьків стояти під дощем, відчувати себе дивно»

Ця історія – про жаль/сумніви щодо правильності вибору у житті (переїзд до Сингапуру, розлучення…); про неспроможність налагодити стосунки із найріднішою людиною у твоєму житті; про душевні рани, які тривожать навіть через десятиліття та невміння відпускати минуле… Можливо, образ скрині у романі уособлює позбавлення жінок їхніх прав довгі століття ? Ні, головна героїня нам не скаржиться. Вона просто переповідає свою історію. Скоріше, ми просто вислухаємо. Може бути, зрозуміємо. А можливо, візьмемо щось і для власного досвіду.

«Цікаво, що би він зробив, якби я сказала, що не впораюся: “Мені страшно. Було би добре, якби ти залишився зі мною тут”. Ясна річ, я такого ніколи не сказала».

Навіть перегорнувши останню сторінку книги, так достеменно й не відомо, що насправді трапилося. Як і з Нікою, – молодою травмованою дівчиною, яка обрала не той шлях; так і з головною героїнею, коли вона потрапила у дім до фокусника тридцять років тому.
 

Відчуття дому

 

«Мімі спитала, де мої корені.

Я відповіла: – Боюся, їх у мене немає.

А потім додала:

–  Господи, не дивися на мене так.

Це цілком нормально.

Є люди, які мають корені,

а є такі, що не мають»

 

Головна героїня називає себе «людиною без коріння». Але чи насправді це так ? Чи справжній дім – у її серці ? Можливо, це ті люди, кого вона, попри весь біль, завжди любила і продовжує любити? Книга, яка змушує довго рефлексувати після прочитання. Багато болю. Багато травматичного досвіду. Але і багато справжнього життя. Крім того, не все так песимістично, адже жінка продовжує насолоджуватися простими радощами життя: запашною кавою, простою їжею, невигадливим сексом…

У свої 48 років вона тільки шукає себе, про це свідчать численні флешбеки з минулого (неповторна атмосфера літа, робота на цигарковій фабриці, перші роки заміжжя, народження дитини…) У минулому себе не знайдеш, але, принаймні, можна зробити висновки. Прийняти важливі рішення. І жити далі. Так, як у тебе це виходить. Адже ми не ідеальні. Й ідеального життя не існує. Але є відчуття дому. Кожному з нас потрібен дім. Куди  буде безпечно й радісно повертатися…

Оповідь від першої особи викликає у читача емпатію та розуміння почуттів та емоцій, страхів, переживань та сумнівів головної героїні. Чуттєва, некваплива, атмосферна, щира і дещо меланхолійна історія про долю однієї/окремої жінки у сучасному суспільстві. Історія, яка насичена глибокими метафорами та прихованими символами, у якій читач обов’язково відшукає щось, над чим варто замислитися.

 

Кому читати: тим, хто любить розповіді, у яких доводиться знаходити приховані сенси та читати між рядків. Хто любить рефлексувати на тему прочитаного та фантазувати: «а що далі?»; терпляче й уважно слухати, коли йому розповідають напрочуд особисті історії. Адже нам цікаво: чи залишиться у житті героїні той, хто ставив пастки на куниць…? Чи пропрацює жінка психологічну травму з минулого чи буде й далі просто пливти за течією?

Історія якнайкраще підходить для того, щоб читати її у дощову погоду, заваривши собі запашного чаю/кави та слухаючи  заспокійливий стукіт краплин дощу по вікнах та дахах.

Роман-медитація, роман-рефлексія, який надає відчуття спокою та причетності до чужого життя.

 

Твір перекладено за підтримки гранту Goethe-Institut

Переклад Наталки Сняданко

Дизайн обкладинки Катерини Сад