Bokmal 

У майже всіх моїх ровесників є спільний текст-травма, дитячий спогад про першу книжку, яка розбила наші юні серця. “П’ятий клас.. я ридала всю ніч”. “Я тиждень по тому не міг спати”. “Я так плакала, що наступного дня не пішла до школи”. Усе це – “Федько-халамидник “ Володимира Винниченка. Суцільна журба і несправедливість. Але все ж не так трагічно, як у повісті Діни Сабітової “Три твої імені”.

Книжка російської письменниці вперше побачила світ у 2012. І ось уже за два роки, наприкінці 2014, у “Видавництві Старого Лева” вийшов її переклад українською, виконаний Катериною Міхаліциною.

Повість Діни Сабітової справляє двояке враження. Безперечною перевагою тексту є її цікава наративна структура. У першій частині книжки оповідає “всезнаючий наратор”, читач дізнається усі подробиці життя маленької Ритки, всі її думки, жалі та маленькі радощі. Середній розділ більш клаптиковий: про Марґо розповідають декілька різних оповідачів, у тому числі лабрадор Олеандрус Людвіґ Аттикус. Натомість остання частина написана від імені майже дорослої Гоші. Я-нарація дозволяє макимально заглибитися у переживання персонажів, створює ефект спів-життя, спільного проживання низки трагічних подій, крізь які проходить або за якими спостерігає головна героїня Маргарита. Час від часу я ловила себе на думці, що не читаю повість, а проживаю її разом з Риткою-Марґо-Гошею.

Такий прийом, на жаль, дає простір і надмірній сентиментальності. Повість пронизана відчуттям безнадії і приреченості. На позір багато персонажів мають доволі оптимістичне ставлення до життя, ніби не втрачають надії, але їхні найбільші сподівання – це прикрасити дім вирізками з журналів чи вирости і могти щодня купувати собі йогурт. Ось це Лесине contra spem spero – без надії сподіваюсь – ще більше підкреслює трагічність і безпросвітність Гошкиного життя з батьками-пияками та поневірянь Марґо й інших дітей у сиротинці. Тільки диво може порятувати з цього замкненого кола.

Власне, саме приреченість, якась типово російська (перепрошую за стереотип) безпросвітна журба і туга мене найбільше гнітили у цій загалом пречудовій повісті. Ймовірно, авторка прагнула такого ефекту, адже кожна частина повісті (обережно: спойлер!) закінчується геппі-ендом, натомість наступна показує альтернативний, значно реалістичніший варіант розвитку подій – життєвий сюжет позбавлений чудес. Як літературознавець я отримувала неймовірну насолоду від кожного такого повороту, кожного ефектного психологічного струсу; як читач я почувалася незатишно, а по правді сказати – ревіла білугою.

Ще одна приємність від Діни Сабітової – легка, “природна” мова персонажів; здається, що лабрадор міг би говорити тільки так, як це написала авторка. Також неймовірно сподобалося впізнавати купу дитячих забобонів, в які так легко вірилося малою, коли Бабайка справді жив у темному підвалі..

Діна Сабітова — про вихід повісті в Україні: «Я написала книгу о том, как важна любовь и поддержка, особенно детям, как важно для человека не отчаиваться и не озлобляться, как в самом кромешном горе есть зернышко, прорастающее надеждой».

“Три твої імені” – це повість, яка змушує читача зняти рожеві окуляри, привертає увагу до важких злободенних тем, на кшталт пияцтва, насилля у сім’ї, сирітства тощо. Від неї опускаються руки, болить душа (чи що там у нас, критиків, є) й очі печуть від невиплаканих сліз. Іншими словами, це той текст, який варто прочитати разом з майже дорослими дітьми.

За літературну відважність книжка Діни Сабітової “Три твої імені” отримує від нас 5 мольок!