«Ласощі для Медора» — збірка есеїв, які Андрій Бондар написав упродовж 2017–2020 років. Есеїстика тут є способом досліджувати і осмислювати світ через власну систему цінностей і досвіду. За інтелектуальним роздумом прозирає відвертість, а у формі короткої прози ховаються глибші сенси й часом несподівані висновки: порожнечу можна наповнити, визначення «падіння з висоти власного зросту» може стосуватися не лише травмування тіла, але й морального падіння, яке завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а втрати згодом можуть обернутися набутками, варто лише поглянути на них під іншим кутом зору.

До вашої уваги одне есе із книги

*** 

ТРУП В ОБЛАДУНКАХ

Якось днями знайома відкрила мені щемку таємницю зі сфери походження біологічних видів. Зрештою, жодної таємниці й не було: кому треба, той давно знає, що існує серед ссавців особлива родина даманових, які з вигляду нічим не відрізняються від гризунів — капібар і бабаків, але філогенетично найближчі до... слонів. А отже, вчені свого часу простежили й науково довели, що зовнішність тут дещо оманлива. Ці милі істоти мали зі слоном спільного предка. Тож у процесі еволюції даман і слон — навіть не покидаючи того ж таки африканського континенту — настільки розійшлись у різні боки, що перший максимально уподібнився до бабака й капібари, а другий пішов своїм неповторним шляхом — відростив довгого хобота, гострі бивні та грубі ноги й максимально розтягнув вуха, вже не кажучи про зріст і вагу.

Звісно, цікаво було би побачити їхнього спільного предка, але тут уже мені, людині, геть далекій від філогенетичної систематики, не допоможе нічого, крім багатої фантазії. Тішить лиш одинока річ: це не вигадка і не жарт, а щось перевірене і надійне — науковий факт. Жодних тобі грифонів із драконами і кентаврів зі сфінксами.

Певна річ, зазвичай такі сюжети в середовищі гуманітаріїв, які полюбляють іноді порівнювати чи ототожнювати природні процеси зі світом людей або суспільно-історичними процесами, неодмінно провокують якусь мораль чи породжують метафори.

Ось, наприклад, майже в усіх, хто лівіший за центр, був спільний предок — первісний марксизм ХІХ століття від засновників «під ключ». Але різні умови та стани суспільств у ХХ столітті так розвели розмаїті варіяції лівої теорії, а відтак і практики, що сьогодні аж дивно, що полпотівський терор з мільйонами жертв чи північнокорейське концтабірне чучхе та соціялізм шведського чи канадського зразка мають спільного бородатого предка.

Те саме відбувалося з ідеями республіки та монархії, націоналізму, консерватизму й лібералізму: лягаючи на певний ґрунт і маючи до діла з різними соціяльно-економічними та культурними умовами, вони, певна річ, давали різні плоди. Націоналізм німецького зразка виродився (чи еволюціонував?) у нацизм. Колумбійський лібералізм мало нагадував первісну британську версію. Конституційні монархії скандинавських країн не мають нічого спільного з тоталітарною туркменською сатрапією, що нібито формально й монархією не є. Прикладів — до кольору, до вибору.

Або ж узяти, приміром, ідею імперії. Хоч про неї сьогодні нібито й не годиться говорити з позитивними конотаціями через поневолення і систематичне й тривале визискування  цілих континентів і народів, усе ж і давньоримська, і британська, і російська версії імперії, об’єднані одним спільним поняттям, існували по-різному і мали різне призначення в історії. Римський світ з усім реєстром культурних і політичних цінностей став одним із підмурків новочасної європейської ідеї. Британська імперія, хоч і в нав’язливий спосіб, пропонувала розроблену в надрах високих лондонських кабінетів модель суспільного співіснування та ладу, що мала би бути прийнятною і проґресивною для поневолених нею далеких народів. І вони досі користуються її надбаннями та інституціями — від англійської мови та культури до судової й освітньої системи. Австро-Угорська імперія була настільки ліберальною і поступовою, що не залишила сучасним австрійцям по собі навіть легкого присмаку ностальгії.

Усі великі імперії були добрими та поганими у свій спосіб. Загарбуючи й визискуючи, вони щось пропонували навзаєм, хоч, може, і не мали жодних позитивних життєвих програм для поневолених народів. Зрештою, імперії не могли мислити в термінах користи для своїх колоній — таким був світ. Однак кожна залишила після себе певну амбівалентність: з одного боку — важкий колоніяльний спадок з муками ідентичности та нерозв’язними проблемами, пов’язаними з отриманою свободою і деколонізаційними процесами; з іншого боку — цінності, інституції та політичні моделі.

І от коли розмови заходять про Російську імперію, дехто не втримується від ризикованого ідеологічного прийому, за допомогою якого виправдовує її існування здобутками інших імперських утворень.

Якось у чергових «страстях по Бродскому», які вряди-годи спалахують у східнослов’янському фейсбуку, маючи на меті вкотре обсмоктати відомий вірш нобелівського лавреата «На независимость Украины», де він патетично прощається з українцями, але нікуди, як з’ясувалося згодом, на жаль, не йде (разом зі своєю ідейно-духовною батьківщиною), трапився мені симптоматичний коментар одного еміґраційного російського пана: «А чому імперець в одному ряду зі сволотою? Удільні князівства краще? Улуси? Звідки взялася ідея єдиної Європи й вічного миру? Геґель був ідіотом? А за що ви любите Бродського?».

Це відомий трюк. Дуже часто російські інтелігенти вдаються до ризикованих паралелей. Приміром, виправдовуючи Бродського і його імпершовінізм, вони починають виправдовувати ідею імперії взагалі. І ось за допомогою кількох маніпуляцій гнійний наріст на тілі людства і тюрма народів у ненав’язливий спосіб спокійно стає в один рядочок з Древнім Римом, єдиною Європою та «вічним миром».

А річ у тому, що російський імперець, а з ним дуже часто й російський інтелігент (іноді їх просто неможливо розрізнити) опиняються «в одному ряду зі сволотою» саме тому, що від початку плутають «ідею», високі матерії або чужі зразки з практиками терору, людожерства і сміттєзвалищем, а потім їх пристрасно виправдовують, знову переводячи у статус ідеї та високої матерії.

Є в Арнольда Тойнбі цікавий образ — «corpse in armour», тобто «труп в обладунках». Як про типового «трупа в обладунках» він пише про древню Ассирійську імперію, що не трималася ні на чому іншому, крім воєнної сили. А тому розпалася непомітно та стрімко, наче картковий будинок. Настільки стрімко, що народи, які прийшли на ті землі, взагалі не могли вийти з дива. «А що це взагалі було?» — чухали потилицю народи. Ассирійська імперія була потужна. Це такий самий факт, як і спільний предок дамана і слона. Вона захоплювала Вавилон, Дамаск, Самарію, Теби, Сузи, Варшаву, Прагу, Берлін, Будапешт, Симеїз, Горлівку, Дружківку… І раптом зникла без жодного сліду. Древня Ассирія тільки задала, сказати б, архетип. В історії було чимало «трупів в обладунках».

Коли помислити сьогоднішню путінську імперію в термінах згаданої вище амбівалентности і спробувати знайти в ній щось більше за «труп в обладунках» у стані напіврозпаду, то високе звання імперії взагалі бачиться незаслуже-ним і парадоксальним у своїй суті авансом, не виправданим практикою й історичною правдою компліментом. Сьогодні ми маємо справу з геополітичним монстром — постмодерністським сплавом «охранительной» ідеології з елементами російського нацизму і совєтського апломбу «права сильного».

Уся її сьогоднішня «імперськість» зводиться до «інтересів Росії» і химерної ідеї «русского мира», яка в собі жодної цінности для світу не несе. Просто тому, що не має. Жоднісінькою амбівалентністю — ні для цілого світу, ні для поневолених народів — сучасна Росія просто не диспонує. Світові не потрібно від Росії нічого, крім газу, нафти й алюмінію.

Росія не має ні демократії, ні привабливої економічної моделі розвитку, ні вдалого проєкту життя суспільства, ні якоїсь особливої сучасної культури, без якої збідніє світ. Навіть хокей у Росії підупав. Якщо СССР у 1950-80-ті роки бодай ніс постколоніяльним народам світу ідеї соціялізму (які, втім, мало чим їм допомогли), то сьогоднішня Росія — це нульова цінність, антицінність, доведена до абсурду, порожня мітологічна оболонка, озброєна ядерними боєголовками і пропагандистською машиною на чолі з улюбленою квіткою путінського інформаційного абсурду, телеканалом «Russia Today». Нічого корисного, продуктивного і привабливого. Лише право сили, інформаційні війни, пропаганда, постправда, шпигунство, підкуп європейських еліт і тотальна корупція. Як на імперію з особливою місією — замало, як на історичне непорозуміння — забагато…

Отака, з дозволу сказати, філогенетична систематика. Почалося все зі слонів і даманів, а закінчилося «тюрмою народів». От тому природничі сюжети гуманітаріям здебільшого протипоказані.