"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур

Ви уже читали новий роман Нобелівського лауреата з літератури Кадзуо Ішіґуро? Українське видання роману «Клара і Сонце» вийшло у «Видавництві Старого Лева» в перекладі Ганни Лелів та художньому оформленні Оксани Йориш.

Нова книга, оповідачкою якої є штучна приятелька для підлітків Клара, багато в чому перегукується з попередніми романами Ішіґуро, зокрема із антиутопією «Не відпускай мене». Та разом із цим про звичні для себе теми автор говорить дещо по-іншому. Досліджує крихкість людської природи в новий спосіб.

Ось що про особливості книги «Клара і Сонце» пише у рецензії для видання The Guardian письменник Алекс Престон.

***

В інтерв'ю журналу The Guardian у 2015 році Кадзуо Ішіґуро розкрив, як він стверджував, свою «брудну таємницю»: його романи більше схожі між собою, ніж може здатися спочатку. «Я схильний писати одну і ту ж оповідь знову і знову», — сказав він. Це видалося особливо цікавим висловлюванням письменника, який представив роман про клонів («Не відпускай мене») та епос про часи Артура («Похований велетень»). Однак із восьмим романом — «Клара і Сонце» — здається, що Ішіґуро трохи більше висвітлює цю «брудну таємницю». Ця книга, до речі, дуже схожа на фрагмент із «Не відпускай мене», в якому читач знову досліджує, що означає бути не зовсім людиною.

Клара — штучна приятелька, одна з андроїдів, куплених батьками для дітей-підлітків, які з причин, що стають зрозумілими впродовж книги, навчаються з дому «професорами екрану» у тривожній Америці майбутнього. Клару обирає Джозі — тендітна молода дівчина, яка незабаром дізнається, що у неї хвороба, яка може вбити її так само, як вбила сестру. Як і у випадку з «Не відпускай мене», одна з головних особливостей «Клари і Сонця» — це те, що Ішіґуро лише частково подає читачеві натяки щодо форми цього футуристичного світу і причин його дивини. Нам залишається багато чого уявляти самим, і це робить роман приємним для читання.

Джозі та її мати беруть Клару, яка працює завдяки сонячній енергії, з крамниці — де роботка проводила дні, коли її переносили з одного стенду на інший, спостерігаючи за сонцем — до будинку в сільській місцевості. Тут ми помічаємо одну з особливостей роману: штучний інтелект бачить речі по-іншому, сприймає світ як набір квадратів і, зважаючи на це, картинки в його очах іноді зміщуються. Це один із серії способів, за допомогою яких Ішіґуро переносить нас в існування розуму не людської істоти. Один із тонких штрихів, які натякають на глибші теми, що їх досліджує автор.

Ішіґуро чітко продумав ті елементи механічної свідомості, які були б більш-менш розвинені. Ми трохи більше дізнаємось про жахливий сцієнтизм цього світу, коли зустрічаємо Ріка — сусіда Джозі, який живе зі своєю матір’ю в єдиному будинку на декілька кілометрів навколо. Рік — порядний, відданий Джозі, юний конструктор дронів. Однак він не належить до «піднесених» — генетично поліпшеного класу»високого рангу» — і тому не має доступу до освіти. Лише наприкінці роману ми розуміємо жахливу лотерею, з якою стикаються батьки у цьому світі, та ризики, які вони приймають задля генетичної досконалості.

У кімнаті Джозі вони з Ріком проводять дивний ритуал, що нагадує епізод із картинами студентів у «Не відпускай мене». Джозі малює карикатури на людей, а Рік пише їхні слова на аркушах. Це розповідає глибоку правду про шалених дорослих і самотніх дітей. Незабаром ці ескізи набувають глибокого символічного значення, що відображає силу мистецтва — висловлювати непромовлене.

Голос Клари має таку ж спокусливу простоту, яку ми спостерігали у Кеті Г. у «Не відпускай мене». Таку ж суміш інтелекту й наївності. Ішіґуро добре подумав над тими елементами машинної свідомості, які були б краще розвинені в майбутньому, і над тим, якою би в розумінні штучного інтелекту була віра, кохання чи вірність. Це ті актуальні та резонансні теми, які найбільше вражають у романі. Очевидно, Ішіґуро майже завершив книгу, коли почалася пандемія, проте майже на кожній сторінці є уривок, який видається передбаченням для наших напружених і мізофобних часів. Справді, оповідь «Клари і Сонця» активізується через несхожість між двома різними типами любові: егоїстичною, надмірно захисною і тривожною з одного боку та щедрою, відкритою і доброзичливою з іншого. Це виглядає, як важливе повідомлення всім нам, коли ми переживаємо власні важкі часи.

«Не відпускай мене» і «Похований велетень», незважаючи на всі свої відмінності в сюжеті й тематиці, були алегоріями, які говорили про небезпеку неконтрольованих технологічних досягнень, втрату невинності, цінність простого життя. Хоч як дивно, «Клара і Сонце» робить зв'язок між попередніми романами більш очевидними і показує, що ці три книги можна читати практично як трилогію. Безсумнівно, Ішіґуро написав черговий шедевр, твір, який змушує нас знову відчути красу і крихкість нашої людяності.

Переклад — Мар’яни Гудзій

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage