Поетка і співачка Тетяна Власова відгукується про роман колеги по перу і мікрофону Сергія «Колоса» Мартинюка «Король дощу».

***

Історія любові у декораціях перших місяців ковідного карантину весни 2020-го», – читаю я в анотації до «Короля дощу». І відразу ж нахабно дозволяю собі не погодитись із нею. 

Принаймні – не в усьому. 

Бо карантин тут – не декорація, а повноправний герой, який, власне, і впливає на всю цю історію – і глобально, і спорадично. Саме він просочує книгу властивою цьому періоду тривожністю. Нагадує, що у нових реаліях місце знаходиться далеко не всім. Зрештою, саме він – не декоративно, а цілком зухвало – загострює характери, відчуття, спогади, судження і враження героїв. І тому на їхньому місці міг би бути кожен із нас, бо навесні 2020-го ми всі саме так і загострились. 

«Король дощу» – не просто історія любові двох різних (а чи таких уже й різних?) людей. Це тонке, але наполегливе препарування стосунків у різних їхніх проявах – стосунків у парі, взаємин між батьками і дітьми, врешті-решт – взаєморозуміння окремої людини з її власною сутністю. Це про перехід від глобальної проблеми – до проблем особистісних, до того травматичного досвіду, який, можливо, ще довго тамувався б десь глибоко в пам’яті, якби не пандемія і локдауни. 

А ще цікаво, що ліхтарями у цьому довгому і заплутаному переході стають короткі влучні фрази, виділені в кожній главі повісті: від екзистенційно-кризових «Як далі жити?» і «Куди ти йдеш?» – до ледь не постмодерністських «Мир. Труд. Die» і «Серцегниття». Або ж, приміром, «Мрії зАбуваються» чи «Нестерпна легкість бути я», які цілком претендують на те, щоб надалі ставати чи то татуюваннями на тілах читачів, чи то графіті на стінах пост-карантинних міст. 

Словом, читайте «Король дощу» з олівцем напоготові – багато що в ньому вам точно захочеться підкреслити. А може – і написати власну книгу про той самий, карантинний період. Бо, так чи інакше, саме про його вплив на своє життя ви, читаючи роман Сергія, точно будете думати, повірте.