«Перший рік свого життя я провела в тюремній камері. Там і ходити вчилася». Ця фраза з одного інтерв’ю стала для мене тим тригером, який і спонукав до написання цієї книги. Я замислилася, скільки ж серед нас людей, репресованих радянською системою ще в дитячому віці. 

Ті, хто був народжений у часи Союзу, добре пам’ятають популярний лозунг тих часів «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Водночас сотні тисяч дітей оголошено «ворогами народу». Їх забирали від батьків, саджали в тюрми, висилали нарівні з дорослими на сибірські морози або ж відправляли до спецінтернатів на «перевиховання». Ці діти були винні тільки в тому, що народилися в сім’ях, неугодних тодішній владі. 

Дітям в інтернатах старалися стерти пам’ять про них самих, про те, ким вони є і хто їхні рідні. Часто, уже в більш старшому віці, зустрічі з батьками ставали для цих людей справжнім психологічним випробуванням. Адже виявлялося, що їхні батьки — «вороги влади», ті, кого ці діти щиро ненавиділи внаслідок потужного зомбування у своїх навчальних закладах.

Не легше було і тим дітям, яких вивозили з домівок спільно з батьками. Пересильні тюрми, товарні вагони, бараки... Абсолютна антисанітарія, відсутність медичної допомоги, необхідність прилюдно справляти природні потреби, голодування, жебракування, важка, непосильна робота, яка підривала вже й так надламане здоров’я — неповний перелік того, що випало на долю цих дітей. 

А ще їм доводилося постійно балансувати між двома світами. Російським — школою і вулицею, та українським — нехай тимчасовим, але домом. У школі належало бути зразковою радянською дитиною, «жовтеням», «піонером», «комсомольцем». Удома батьки погрожували повісити на піонерському галстуку, якщо побачать його на шиї. Рідна українська мова вдома, й абсолютно незнайома російська в школі.

Розповіді, подані в цій книзі, — чергове розвінчування міфу про «один народ», яким українців і досі щедро годує російська пропаганда. Теперішні люди поважного віку розповідають, як нічого не розуміли, потрапивши до російськомовних шкіл, і змушені були залишатися на другий рік, бо відставали в навчанні від своїх ровесників.

Повернувшись через роки в Україну, вони пройшли ще не одне коло пекла: відсутність житла, неможливість прописки, а ще — знову мовна адаптація, цього разу до української мови. Адже навчаючись російською, а вдома розмовляючи українською, часто діалектною, ці діти не розуміли української літературної мови, не вміли читати й писати нею.

Наявність у документах позначки про проживання або навчання в Сибіру чи Казахстані унеможливлювала також вступ цих дітей до вищих навчальних закладів.

Робота над книгою «Таборові діти» дещо нагадувала складання пазла. Основа — однакова для всіх. Дитинство серед рідних, страшний момент, коли озброєні люди забирають дитину з дому, пересильна тюрма, товарний вагон, сибірські морози, виживання в бараках і, нарешті, повернення в Україну.

Але пам’ять — дуже непередбачувана. Кожна людина запам’ятовує якісь свої, особливі моменти: чи то запах яблука, чи бабцину хустку, яку вдалося зберегти впродовж багатьох років, чи смак хліба з остюками, які ранили ясна... От із цих особливих спогадів і складається загальна картина того, що витримали ці діти.

Ціле покоління людей, які зазнали величезної психологічної травми, переживши в дитинстві те, що навіть не вкладається в голові, а потім підсвідомо передали цю травму своїм дітям, онукам, та й правнукам.

І травму цю досі не проговорено належним чином на загальнодержавному рівні. А історія змушує повторювати невивчений урок. Знову українських дітей масово викрадають і вивозять до Росії, де тими ж методами «перевиховують», викорінюючи з них усе національне.

Свідки відходять. Їх стає дедалі менше. І дуже важливо записувати їхні свідчення, фіксувати кожен злочин системи проти людини, проти дитини.

Свідки мають говорити. А ми повинні слухати їх, запам’ятовувати, передавати ці знання нашим дітям. Важливий кожен голос цього покоління.