Книга «Психологічна травма та шлях до видужання» — це результат двох десятиліть досліджень та клінічної роботи з ветеранами бойових дій та жертвами політичного терору, з жертвами сексуального насильства і насильства в сім’ї. Американська психотерапевтка, професорка Гарвардської медичної школи Джудіт Герман у доступній формі розповідає про жертв політичних переслідувань і домашнього насильства, а також аналізує, що саме допомагає їм зцілитися.

Пропонуємо вам ознайомитися з уривком книги, у якому описується психологічна травма та симптоми посттравматичного стресового розладу, які поділяють на три основні категорії: гіперзбудження, інтрузія та констрикція.

***

Психологічна травма — це страждання безсилих. У момент травми жертва стає безпорадною під дією непереборних сил. Коли це сили природи, тоді мова йде про стихійні лиха. Коли джерелом цих сил є інші люди, ми говоримо про злодіяння. Травматичні події перевантажують звичні системи безпеки, які дають людям відчуття контролю, зв’язку та сенсу.

Колись вважалося, що такі події трапляються нечасто. 1980 року, коли посттравматичний стресовий розлад було вперше включено у діагностичний посібник, Американська психіатрична асоціація описувала травматичні події як «такі, що виходять за межі звичного людського досвіду». На жаль, виявилося, що таке визначення неточне. Зґвалтування, побиття та інші форми сексуального насильства та насильства в сім’ї так часто є складовою життя жінок, що навряд чи їх можна ставити за межі звичного досвіду. А зважаючи на те, скільки людей загинуло під час воєн у минулому столітті, воєнну травму також годилось би вважатися звичною складовою людського досвіду; незвична вона лише для тих, кому поталанило.

Травматичні події є надзвичайними не тому, що вони трапляються зрідка, а радше тому, що вони перевантажують звичні стратегії пристосування людини до життя. На відміну від звичайних негараздів, травматичні події здебільшого містять загрозу життю чи фізичній цілісності або близький особистий контакт з насильством та смертю. Такі події спричиняють у людей крайні вияви безпорадності та жаху й викликають відчуття катастрофи. Згідно із «Загальним підручником з психіатрії» (Comprehensive Textbook of Psychiatry), спільним знаменником психологічної травми є відчуття «інтенсивного страху, безпорадності, втрати контролю та загрози знищення». Важкість травматичних подій не можна встановити в якомусь одному вимірі; спрощені спроби кількісно описати травму неминуче призводять до безглуздих порівнянь різних жахіть між собою. Проте, можна визначити такий досвід, переживання якого збільшує імовірність зазнати шкоди. До нього належать ситуації, коли особа захоплена зненацька, потрапляє в пастку або доведена до виснаження. Імовірність шкоди також зростає тоді, коли травматичні події включають фізичне насильство або поранення, коли людина опиняється перед лицем екстремального насильства або стає свідком жахливої смерті. У кожному випадку помітною характеристикою травматичної події є її здатність викликати безпорадність та жах.

Звична людська відповідь на небезпеку — це складна, інтегрована система реакцій, до якої залучене як тіло, так і розум. На початку загроза збуджує нервову систему, тому людина у небезпеці відчуває приплив адреналіну та перебуває у настороженому стані. Загроза також зосереджує увагу людини безпосередньо на ситуації. Окрім цього, загроза може змінювати звичайне сприйняття: люди у небезпеці часто здатні не звертати уваги на голод, втому або біль. Нарешті, загроза викликає сильні відчуття страху та гніву. Ці зміни у тонусі, увазі, сприйнятті та емоціях є нормальними пристосувальними реакціями. Вони мобілізують людину у небезпеці до активних дій для боротьби або втечі.

Травматичні реакції виникають тоді, коли дія не дає результату. Коли неможливі ні опір, ні втеча, людська система самозахисту виходить з ладу та дезорганізується. Кожен зі складників звичайної відповіді на небезпеку, втративши свою користь, має тенденцію утримуватись у зміненому та перебільшеному стані ще довго після того, як минула справжня небезпека. Травматичні події викликають глибокі та тривалі зміни у фізіологічному тонусі, емоціях, сприйнятті та пам’яті. До того ж травматичні події можуть відокремлювати ці зазвичай пов’язані між собою функції. Травмована людина може переживати сильні емоції, але не мати чітких спогадів про події, або ж може пам’ятати все у подробицях, однак без емоцій. Вона також може перебувати у стані постійної настороженості та дратівливості, якого не може собі пояснити. Травматичні симптоми схильні відокремлюватися від свого джерела і жити своїм життям.

Така фрагментація, коли травма розриває на частини складну систему самозахисту, яка в нормальному стані функціонує злагоджено, є основою історичних спостережень за посттравматичним стресовим розладом. Століття тому Жане визначив центральне порушення при істерії як «дисоціацію»: люди з істерією втрачають здатність інтегрувати спогади про виняткові події у житті. За допомогою тонких діагностичних методик, включно з гіпнозом, Жане показав, що травматичні спогади зберігалися в аномальній формі, окремо від звичайної свідомості. Він вважав, що розрив нормальних зв’язків між пам’яттю, усвідомленням та емоціями є результатом інтенсивних емоційних реакцій на травматичні події. Він писав про «розчинну» дію інтенсивних емоцій, яка позбавляє психіку «синтезуючих» функцій.

П’ятдесятьма роками пізніше Абрам Кардінер подібними термінами описав основні порушення при бойових неврозах. Коли людину переповнюють жах та безпорадність, «увесь апарат узгодженої та цілеспрямованої діяльності розлітається на друзки. Сприйняття стає неточним та просякнутим жахом; відмовляють узгоджувальні функції судження та розпізнавання… органи чуттів можуть взагалі припинити працювати… Агресивні імпульси стають дезорганізованими та втрачають зв’язок з поточною ситуацією… Функції автономної нервової системи також можуть ставати дисоційованими від решти організму». Травмовані люди відчувають та діють так, ніби їхня нервова система відокремлена від теперішнього моменту.

Поет Роберт Ґрейвз розповідає, як у мирному житті він продовжував реагувати на життєві ситуації так, наче він знов перебував у траншеях Першої світової: «Я розумово та нервово усе ще був налаштований на війну. Опівночі на моєму ліжку вибухали бомби, хоча поряд зі мною на ньому була Ненсі; у незнайомців на вулиці були обличчя убитих друзів. Коли мені стало сил піднятися на пагорб за Гарлеком та відвідати мій улюблений край, я мимоволі бачив у ньому майбутнє поле битви».

Численні симптоми посттравматичного стресового розладу поділяються на три основні категорії. Вони мають назви «гіперзбудження», «інтрузія» та «констрикція». Гіперзбудження відображає постійне очікування небезпеки; інтрузія — незгладимий відбиток травматичного моменту; констрикція — реакцію заціпеніння та капітуляції.

ГІПЕРЗБУДЖЕННЯ

Виглядає так, що після травматичного досвіду людська система самозбереження переходить у стан постійної тривоги, так, ніби небезпека може повернутись у будь-який момент. Психологічне збудження не слабне. У такому стані гіперзбудження, що є першим основним симптомом посттравматичного стресового розладу, травмована особа легко лякається, дратується на незначні провокації та погано спить. Кардінер припустив, що «ядро [травматичного] неврозу — фізіоневроз». Він вважав, що багато симптомів, які спостерігали у бойових ветеранів Першої світової війни — реакції переляку, підвищена настороженість, очікування небезпеки, нічні жахіття та психосоматичні скарги — можна розцінювати як наслідки хронічного збудження автономної нервової системи. Він також вважав дратівливість та вибухову агресивну поведінку травмованих чоловіків дезорганізованими фрагментами зруйнованої реакції «боротьба чи втеча» на непереборну небезпеку.

Подібно, Рой Ґрінкер та Джон Шпіґель побачили, що травмовані солдати Другої світової війни «страждають від хронічної стимуляції симпатичної нервової системи… Кризові психологічні реакції тривоги та фізіологічної готовності… наклалися одні на одних та стали не епізодичними, а майже безперервними… Поступово солдат залишає середовище стресу, і за деякий час його суб’єктивна тривога зменшується. Проте фізіологічні феномени залишаються і вже не сприяють безпечному життю».

Після війни у В’єтнамі дослідники мали змогу підтвердити ці гіпотези, документуючи зміни у фізіології симпатичної нервової системи травмованих чоловіків. Психіатр Лоуренс Колб, наприклад, вмикав аудіозаписи бою ветеранам В’єтнаму. Під час прослуховування в осіб з посттравматичним стресовим розладом виявляли прискорене серцебиття та підвищений артеріальний тиск. Багато з них ставали настільки збентеженими, що просили припинити експеримент. Ветерани, які не мали розладу, та особи без бойового досвіду могли слухати записи звуків бою без емоційного дистресу та без значних фізіологічних реакцій.

У більшості подібних досліджень було показано, що психофізіологічні зміни при посттравматичному стресовому розладі є значними та тривкими. Пацієнти потерпають від поєднання симптомів генералізованої тривоги та специфічних страхів.

У них немає нормального «базового» рівня пильності, вони не зосереджені. Натомість спостерігається підвищений базовий рівень збудження: фізично перебувають напоготові у разі небезпеки, тривожні. У них також спостерігають крайні реакції лякливості на неочікувані подразники, так само як і виразні реакції на специфічні подразники, пов’язані з травматичною подією. До того ж схоже, що травмовані особи не можуть «вимикати» повторні подразники, які інших людей просто дратують; радше, вони реагують на кожне повторення як на нову та небезпечну несподіванку. Підвищена збудженість утримується як під час сну, так і під час неспання, що призводить до численних розладів сну. Люди з посттравматичним стресовим розладом довше засинають, чутливіші до шуму і прокидаються вночі частіше, ніж інші. Тож травматичні події перебудовують людську нервову систему.

ІНТРУЗІЯ

Навіть коли минає якийсь час після того, як небезпека минула, травмовані люди повторно переживають цю подію так, ніби вона постійно повторюється у теперішньому часі. Вони не можуть відновити нормального плину життя, тому що його постійно перебиває травма. У момент травми час ніби зупиняється. Травматичний момент закодовується в аномальній формі пам’яті, яка спонтанно вривається у свідомість, як у вигляді флешбеків у стані неспання, так і травматичних жахіть під час сну. Маленькі, незначні нагадування також можуть викликати ці спогади, що мають силу часто повертатися з усією яскравістю та емоційною силою первинної події. Таким чином навіть нормальні, безпечні середовища можуть викликати відчуття небезпеки, адже людину, яка пережила травму, ніколи не можна переконати, що вона не зустрінеться з якимсь нагадуванням про травму.

Травма блокує нормальний перебіг подій, постійно вторгаючись у життя постраждалих. Жане писав про своїх істеричних пацієнтів, що над ними панує «ідея фікс». Фройд, намагаючись зрозуміти численні бойові неврози після Першої світової війни, відзначав: «Пацієнт, можна сказати, прив’язаний до травми… Це не дуже нас дивує». Кардінер описував «фіксацію на травмі» як одну з істотних ознак бойового неврозу. Відзначаючи, що травматичні нічні жахіття можуть повторюватися без змін упродовж років, він описував постійно повторювані сни як «одне з найхарактерніших і водночас найзагадковіших явищ, на які ми натрапляємо в цій хворобі».

Травматичні події мають певні незвичні якості. Вони не кодуються як нормальні спогади дорослих у вербальному лінійному наративі, який асимілюється в історію поточного життя. Жане пояснив цю відмінність:

[Нормальна пам’ять,] як усі психологічні феномени, є дією; по суті, це розповідання історії… Ситуацію не розв’язано задовільним чином… поки ми не досягли не лише зовнішньої реакції через наші рухи, але й внутрішньої реакції через слова, звернені до нас самих, через організацію розповіді про подію іншим та самим собі і через розташування цієї розповіді на її місці як одного з розділів нашої особистої історії… Отже, строго кажучи, той, хто утримує фіксовану ідею про подію, не має «спогаду»… ми називаємо це «травматичним спогадом» лише для зручності.

Застиглий та безслівний характер травматичних спогадів відобразила Доріс Лессінг, описуючи свого батька, бойового ветерана Першої світової війни; він вважав, що йому пощастило, бо він втратив лише ногу, у той час як решта з його роти втратили свої життя в окопах Пашендейля: «Спогади з його дитинства та молодості залишалися плинними, примножувалися, зростали, як і всі життєві спогади. Однак його воєнні спогади були застиглими в історіях, які він розповідав знову і знову, тими самими словами, з тими самими жестами, у стереотипних фразах. …Ця темна частина в ньому, підвладна долі, в якій не було нічого крім жаху, була невиразною і складалася з коротких гірких вигуків, сповнених люті, недовіри та відчуття зради».

Травматичним спогадам бракує вербального наративу та контексту; натомість вони закодовані у формі яскравих відчуттів та образів описує травматичний спогад як «незгладимий образ» або «відбиток смерті». Часто якийсь конкретний набір образів кристалізує досвід у тому, що Ліфтон називає «крайнім жахом». Інтенсивне зосередження на фрагментарному відчутті, на образі без контексту надає травматичному спогаду статусу своєрідної надреальності. Тім О’Браєн, ветеран війни у В’єтнамі, описує такий травматичний спогад: «Пам’ятаю білу кістку руки. Пам’ятаю шматки шкіри і щось мокре та жовте — напевно, кишки. Жахливе було місиво; воно дотепер зі мною. Але зараз, через двадцять років, вночі я прокидаюся тому, що чую, як Дейв Дженсен співає «Лимонне дерево», поки ми кидаємо ті частини».

Через те що в травматичних спогадах переважають образи та тілесні відчуття і відсутні вербальні розповіді, вони нагадують спогади маленьких дітей […]. Ці незвичайні риси травматичної пам’яті можуть бути наслідком змін у центральній нервовій системі. У широкій добірці дослідів на тваринах показано, що коли у крові підвищується рівень адреналіну та інших гормонів стресу, спогади глибоко закарбовуються у пам’яті. Таке саме травматичне запам’ятовування може відбуватись і в людей.

Психіатр Бессел ван дер Колк міркує, що у станах значного збудження симпатичної нервової системи мовне кодування пам’яті деактивується і центральна нервова система повертається до сенсорних та образних форм пам’яті, які переважають у ранньому житті.

Так само, як травматичні спогади не подібні на звичайні спогади, так і травматичні сни не подібні на звичайні сни. За своєю формою вони мають багато спільних незвичних рис із травматичними спогадами, які виникають у стані неспання. Вони також часто включають фрагменти травматичної події у точній формі, яка майже або взагалі не опрацьована уявою. Часто буває так, що багато разів сниться один і той самий сон. Такі сни жахають своєю раптовістю, так, ніби усе відбувається тут і тепер. Малі, нібито незначущі подразники, які виникають у навколишньому середовищі під час цих снів, можуть сприйматися як сигнали ворожого нападу, що викликають бурхливі реакції. А ще травматичні нічні жахіття можуть виникати на стадіях сну, під час яких, зазвичай, люди не бачать сновидінь. Тож під час сну, так само які і під час неспання, травматичні спогади виникають в умовах зміненої нейрофізіологічної організації.

Травмовані особи повторно переживають момент травми не лише в думках і снах, але й у діях. Відігравання травматичних сцен найбільш очевидним є у повторюваних іграх дітей. Психіатр Ленор Терр розрізняє нормальну гру та «заборонені ігри» травмованих дітей: «Щоденна гра дитинства… вільна і легка. Вона повітряна і безтурботна, у той час як гра — наслідок травми — похмура та монотонна… Якщо на гру надихнула травма, така гра легко не минає. І з часом вона може не змінюватися. На відміну від звичайної дитячої гри, посттравматична гра настирливо повторюється… Посттравматична гра така буквальна, що якщо її помітити, за допомогою кількох додаткових підказок можна здогадатися про суть травми».

Дорослі, як і діти, також часто відчувають, наче щось примушує їх відтворювати момент жаху, буквально або ж завуальовано. Іноді люди відтворюють травматичний момент з фантазією про зміну результату небезпечної ситуації. У своїй спробі анулювати травматичний момент, постраждалі навіть можуть наражатися на ще більшу шкоду. Подеколи травматичну сцену відіграють свідомо. […] Частіше травмовані люди відіграють якийсь з аспектів травматичної сцени у завуальованій формі, не розуміючи, що вони роблять. […] Не всі відігравання небезпечні. Насправді, деякі з них є пристосувальними. Постраждалі можуть знайти, як інтегрувати пережитий досвіду у своє життя у контрольований, навіть суспільно корисний спосіб. Ветеран війни Кен Сміт описує, як він зумів відтворити деякі аспекти свого воєнного досвіду у цивільному житті:

Я провів у В’єтнамі 8 місяців, 11 днів, 12 годин і 45 хвилин. Такі речі пам’ятаються. Я це пам’ятаю точно. Я повернувся додому іншим, ніж поїхав звідти. Я влаштувався працювати на швидку допомогу і отримав велике задоволення від цієї роботи. Це було майже як продовження того, чим я займався у В’єтнамі, але значно меншого розмаху. Не було вогнепальних поранень, не було опіків, я не бачив ран грудної клітки з пневмотораксом, ампутацій чи осколкових поранень. Зате я бачив багато невідкладних медичних станів, багато ускладнень діабету, немічних людей. Час від часу ставались автокатастрофи; це було найкрутіше. Я вмикав сирену і знав, що зараз нарешті щось робитиму, і викид адреналіну, який я отримував, «заряджав» мене на наступні сто викликів.

У відіграванні подібної ситуації є щось надприродне. Навіть коли його здійснюють із власної волі, є відчуття, що все відбувається мимовільно. Навіть коли вони не становлять небезпеки, то все одно мають настирливий, чіпкий характер. З. Фройд називав це повторне вторгнення травматичного досвіду «повторною компульсією» (або «настирливим повторенням»). Він уперше концептуалізував її як спробу впоратися з травматичною подією. Однак таке пояснення його не задовольнило. Воно якось не охоплювало того, що він називав «демонічністю» відігравання. Через те що повторна компульсія, здавалося, заперечує будь-який свідомий намір та опирається змінам, Фройд утратив надію знайти їй хоч якесь адаптивне, життєствердне пояснення; натомість він був змушений запровадити поняття «інстинкту смерті».

Більшість теоретиків відкинули це маніхейське пояснення, погоджуючись з первинним Фройдовим формуванням. Вони вважають, що повторне переживання травматичного досвіду являють собою спонтанну, невдалу спробу зцілення. П. Жане говорив про потребу людини «асимілювати» та «ліквідувати» травматичний досвід, і, якщо це вдається, виникає відчуття «тріумфу». У своїх висловлюваннях Жане непрямо визнавав, що безпорадність є основним ударом травми і що повернення до норми вимагає відновити відчуття ефективності та сили. Він вважав, що травмована людина «залишається віч-на-віч з важкою ситуацією, в якій вона не змогла зіграти задовільну роль, адаптація до якої була неповною, тож людина робить дальші спроби адаптуватися».

Пізніші теоретики також концептуалізують інтрузивні явища, реконструкції в тому числі, як спонтанні спроби інтегрувати травматичну подію. Психіатр Марді Горовіц постулює «принцип завершення», який «підсумовує вроджену здатність людської психіки переробляти нову інформацію, щоб оновити внутрішні схеми самості та світу». Травма, за визначенням, розбиває ці «внутрішні схеми». Горовітц припускає, що неасимільований травматичний досвід зберігається у спеціальній «активній пам’яті», яка має «природу повторювати репрезентацію змісту». Травма розв’язується лише тоді, коли постраждалий створює нову психічну «схему» розуміння того, що сталося.

Психоаналітик П. Расселл визначає емоційний, а не когнітивний досвід травми як рушійну силу повторної компульсії. Те, що відтворюється, — це «те, що людина має відчувати, щоб виправити завдану шкоду». Він розглядає повторну компульсію як спробу ще раз пережити і опанувати непереборні почуття травматичного моменту. Домінуючим нерозв’язаним почуттям може бути жах або просто недиференційований «приплив адреналіну» від смертельної небезпеки.

Повторне переживання травми відкриває можливість опанувати ситуацію чи подію, але більшість постраждалих не шукають цього свідомо або не радіють такій можливості. Поза тим, вони її бояться. Повторне переживання травматичного досвіду, в формі інтрузивних спогадів, снів або дій, несе в собі емоційну інтенсивність первинної події. Постраждалий постійно бореться з жахом та люттю. Ці емоції якісно відрізняються від звичайних страху та злості. Вони виходять за межі звичного емоційного досвіду і переважають звичну здатність переносити почуття.

Оскільки повторне переживання травматичного досвіду провокує такий сильний емоційний дистрес, травмовані люди намагаються за всяку ціну уникнути його. Спроба відгородитися від інтрузивних симптомів, хоч і з метою захистити себе, ще більше посилює посттравматичний синдром, оскільки намагання уникнути переживання травми занадто часто призводить до звуження свідомості, втечі від спілкування з іншими та погіршення якості життя.

КОНСТРИКЦІЯ

Коли людина повністю безпорадна і будь-яка форма опору є марною, вона може перебувати у стані поразки. Система самозахисту цілковито припиняє роботу. Безпорадна людина втікає зі свого становища не діями у реальному світі, а радше змінюючи стан свідомості. Аналогічні стани спостерігаються у тварин, які часом «завмирають», коли на них нападають. Це реакція впійманої жертви на хижака або реакція переможеного у битві. […] Такі зміни свідомості лежать в основі констрикції, або заціпеніння — третього кардинального симптому посттравматичного стресового розладу. Часом ситуації неминучої небезпеки можуть викликати не лише жах та лють, але й, як не парадоксально, стан відстороненого спокою, у якому розчиняються жах, лють та біль. Свідомість надалі реєструє події, але ніби відокремлено від їхніх звичних значень. Може змінюватися відчуття часу, часто в бік уповільнення, і досвід може втрачати риси звичної реальності. Людині може здаватися, ніби події відбуваються не з нею, так, ніби вона спостерігає за ними, перебуваючи поза власним тілом, або ж ніби все це поганий сон, з якого вона невдовзі прокинеться.

Ці зміни сприйняття поєднуються з відчуттям байдужості, емоційної відстороненості та глибокою пасивністю, в якій людина покидає всіляку ініціативу та боротьбу. Цей змінений стан свідомості можна розглядатися як одну з маленьких ласк природи — захист від нестерпного болю. […]

Ветеран Другої світової війни розповідає про подібний досвід: «Як і більшість з 4-ї, я занімів, був у стані справжньої дисоціації. Є такий стан… який ми називали «погляд за 2000 років». Це був погляд без сліду почуттів: широкі, порожні очі людини, якій уже все одно. Я ще не дійшов до такого стану, але заціпеніння було повним. Я почувався так, ніби й не був у бою».

Такі відсторонені стани свідомості подібні до гіпнотичного трансу. Вони мають спільні з ним риси: відмова від довільних дій, призупинення ініціативних та критичних суджень, суб’єктивна відстороненість або спокій, посилене образне сприйняття, зміни відчуттів, включно з заціпенінням, та спотворення реальності, втім деперсоналізація, дереалізація та зміни відчуття часу. Якщо посилене сприйняття, яке виникає під час травматичних подій, скидається на феномени гіпнотичного заглиблення, то симптоми заціпеніння схожі на комплементарні феномени гіпнотичної дисоціації.

Жане вважав, що здатність його пацієнтів з істерією входити в транс свідчить про психопатологію. Новіші дослідження показали, що хоч люди й відрізняються своєю здатністю входити в гіпнотичний стан, транс є нормальною властивістю людської свідомості. Травматичні події є потужними активаторами здатності до трансу. Як зазначає психіатр Дейвід Шпіґель, «було б справді дивним, якби люди спонтанно не використовували цю здатність зменшувати своє сприйняття болю під час гострої травми». Зазвичай, люди входять у гіпнотичний стан у контрольованих обставинах та за власним бажанням, натомість травматичні трансові стани виникають неконтрольовано і здебільшого без свідомого бажання.

Біологічні фактори, які є підґрунтям цих змінених станів, як гіпнотичного трансу, так і травматичної дисоціації, залишаються загадкою. Психолог Ернест Гілґард гадає, що гіпноз «може діяти подібно до морфіну». Використання гіпнозу як замінника опіатів для ефекту анестезії давно відоме. І гіпноз, і морфін викликають дисоціативний стан, у якому сприйняття болю та нормальна емоційна реакція на біль відокремлені. І гіпноз, і опіати зменшують дистрес від нездоланного болю без усунення самого відчуття. Психіатри Роджер Пітман та Б. Ван дер Колк, які продемонстрували постійні зміни у сприйнятті болю у ветеранів бойових дій з посттравматичним стресовим розладом, припускають, що травма може викликати довготривалі зміни у регуляції обміну ендогенних опіоїдів — природних речовин з такою самою дією на центральну нервову систему, як в опіатів.

Травмовані особи, які не можуть спонтанно дисоціювати, можуть намагатися викликати подібні ефекти заціпеніння, вживаючи алкоголь або наркотики. Спостерігаючи за поведінкою солдатів під час війни, Ґрінкер і Шпіґель виявили, що неконтрольоване пияцтво зростало пропорційно до втрат бойового підрозділу; виглядало на те, що вживання алкоголю серед солдатів було спробою стерти їхнє зростаюче відчуття безпорадності та жаху. Здається зрозумілим, що травмовані особи серйозно ризикують погіршити своє становище, узалежнившись від алкоголю або наркотиків. Психолог Джозефіна Кард у дослідженні ветеранів та їхніх цивільних ровесників часів В’єтнамської війни продемонструвала, що чоловіки, в яких виник посттравматичний стресовий розлад, значно частіше починали сильно зловживати медичними та «вуличними» наркотиками і частіше лікувалися від проблем, пов’язаних зі зловживанням алкоголю або наркотиками після повернення з війни. В іншому дослідженні 100 ветеранів війни з важким посттравматичним стресовим розладом Герберт Гендін та Енн Гаас відзначали, що у 85 із них виникали серйозні проблеми з наркотиками та алкоголем після повернення до мирного життя. Лише семеро до участі у війні вживали алкоголь та наркотики, намагаючись проконтролювати свою гіперзбудливість та настирливі симптоми — безсоння, нічні жахіття, дратівливість та вибухи гніву. Проте їхнє зловживання наркотиками зрештою додавало їм проблем та ще більше віддаляло від інших людей. Найбільше та найґрунтовніше дослідження — Загальнонаціональне дослідження реадаптації ветеранів В’єтнаму — дало майже ідентичні результати: у 75 відсотків чоловіків із розладом виникали проблеми із зловживанням або залежністю від алкоголю.

Хоча дисоціативні зміни у свідомості, або навіть інтоксикація в момент повної безпорадності можуть бути пристосувальними, вони стають мальадаптивними після того, як небезпека минула. Оскільки ці змінені стани відокремлюють травматичний досвід від звичної свідомості, вони заважають інтеграції, необхідній для зцілення. На жаль, констриктивні або дисоціативні стани, як і інші симптоми посттравматичного синдрому, виявляються надзвичайно стійкими. Р. Дж. Ліфтон порівнював «психічне заціпеніння», яке він постійно виявляв у людей, що пережили катастрофи та війну, з «паралічем розуму».

Констриктивні симптоми, як й інтрузивні, вперше були описані у сфері пам’яті. Жане відзначав, що посттравматична амнезія зумовлена «констрикцією (звуженням) поля свідомості», яка відщеплювала болісні спогади. Коли його істеричні пацієнти перебували в гіпнотичному трансовому стані, вони були здатні відтворювати ці дисоційовані події напрочуд докладно. Його пацієнтка Ірен, наприклад, скаржилася, що не здатна пригадати двомісячний період до та після смерті матері. У трансі, вона могла відтворити усі неспокійні події тих двох місяців, включно із сценою смерті, наче вони відбувалися тепер.

А. Кардінер також визнавав, що констриктивний процес тримає травматичні спогади за межами нормальної свідомості, дозволяючи лише фрагменту спогадів виринати у вигляді інтрузивного симптому. Він наводив випадок ветерана флоту, який скаржився на постійне відчуття заніміння, болю та холоду в тілі нижче пояса. Цей пацієнт заперечував будь-який травматичний досвід під час війни. При постійному розпитуванні, без формального застосування гіпнозу, він пригадував, як затонув його корабель, і довгі години, які він провів у крижаній воді, очікуючи порятунку, однак він заперечував будь-яку емоційну реакцію на ці події. Проте, що наполегливішим був Кардінер, то схвильованішим, сердитішим та наляканішим ставав пацієнт:

Йому вказали на схожість між симптомами, на які він скаржився… і його зануренням у холодну воду по пояс. Він визнав, що коли заплющував очі і дозволяв собі думати про свої теперішні відчуття, то все ще уявляв собі, як чіпляється за пліт, наполовину занурений у воду.Потім він сказав, що коли він тримався за пліт, його відчуття були надзвичайно болісними і що в той час він не думав ні про що інше. Він також пригадував, що кілька людей знепритомніли і втопились. Великою мірою пацієнт очевидно завдячував життям своїй зосередженості на болючих відчуттях, викликаних холодною водою. Отож, симптом був… відтворенням первинних відчуттів від занурення у воду.

У цьому випадку констриктивний процес призвів не до повної амнезії, а до формування урізаного спогаду, позбавленого емоцій та значення. Пацієнт не «дозволяв собі думати» про значення свого симптому, адже це повторно викликало би весь біль, жах та гнів від того, що він мало не помер і був свідком смертей своїх товаришів. Таке довільне пригнічення думок, пов’язаних з травматичною подією, характерне для травмованих людей, як і менш свідомі форми дисоціації.

Констриктивні симптоми травматичного неврозу стосуються не лише мислення, пам’яті та станів свідомості, але й усієї сфери довільних дій та ініціативи. Намагаючись створити хоч якесь відчуття безпеки та опанувати свій всеохопний страх, травмовані особи обмежують своє життя. […]

Ветеран війни Кен Сміт описує, як він раціоналізував констрикцію у своєму житті, яка виникла після війни. Він довго не усвідомлював, як сильно ним керував страх: «Я працював винятково від півночі до восьмої або від одинадцятої до сьомої. Ніколи не розумів чому. Я так прагнув не спати вночі, тому що в мене був страх ночі. Зараз я це знаю, а тоді не знав. Я раціоналізував це так: що не було такого великого контролю, я мав більше свободи, я не мусив слухати дурнуваті внутрішні чвари, ніхто мене не турбував, я був на самоті».

Констриктивні симптоми також заважають очікуванням та планам на майбутнє. Ґрінкер та Шпіґель зауважили, що солдати під час війни реагували на втрати й поранення у своїх підрозділах невпевненістю у власній спромозі будувати плани та брати на себе ініціативу, посиленням забобонного й магічного мислення та більшою надією на обереги й знаки. […]

Уникаючи будь-яких ситуацій, що нагадують про минулу травму, або будь-якої ініціативи, що може включати планування на майбутнє та ризик, травмовані люди позбавляють себе тих нових можливостей для успішного подолання травматичного досвіду. Таким чином констриктивні симптоми, хоч вони й можуть бути спробою захиститися від непереборних емоційних станів, правлять високу ціну за захист, який надають. Вони звужують та збіднюють якість життя і зрештою увічнюють вплив травматичної події.