У центрі роману Аманди Лі Коу «Світло далекої зірки» — три ікони кінематографу ХХ століття: Марлен Дітріх, Анна-Мей Вонг та Лені Ріфеншталь.  У їхньому світлі розкривається ціла епоха, сповнена відчайдушної творчості, боротьби за мрію, незмірного болю та неминучої самотності.

Сьогодні публікуємо для вас уривок із книги про Анну-Мей Вонг — американку китайського походження, чужу в Америці і в Китаї, чия акторська кар’єра — це ненастанне долання культурних стереотипів.

***

Китайська акторка з Америки запізнилася: минула вже понад година від часу призначеного інтерв’ю. Коли вона прожогом влетіла в кондиторей, Вальтер не без подиву оглянув її темно-синій костюм із самовпевненою золотистою краваткою. Нетерпеливість його пригасла від захоплення, щойно він помітив, як, навіть на відстані, ця дівчина несвідомо й одночасно виявляє свою особистість у двох іпостасях: видимій та прихованій. Те, що вона виражала самим своїм єством, він міг виразити хіба що думкою чи на письмі. Настала мить, коли життя розуму змушене було поступитися самому життю.

Містере Беньямін?

Роззирнувшись по залюдненій пекарні, акторка не-впевнено приступила, упізнавши його чи то за окулярами, чи то за виглядом столика. Як серйозно і зворушливо проказала вона оце «містере» в поєднанні з прізвищем, у якому підкреслено чітко вимовила палатальний [й]!

Міс Вонг, відповів їй Вальтер.

Та сіла й заходилася перепрошувати. Заблукала, сказала вона, не туди повернула. Берлін — щонайменше його заможні райони — здавався Вальтерові такою стерильною, самовдоволеною тюрмою, що він аж позаздрив цій американській китаянці, яка примудрилася тут за-блукати. Сам він колись мусив доїхати до Неаполя, щоб як слід натішитися цим солодким відчуттям власної роз-чинності, загубленості, розмішаності. Він хотів сказати їй, що охоче побачив би своє місто її очима, проте, не бажаючи недоречного панібратства, обмежився загальним запитанням: як їй подобається Берлін. Сама не знаю, сіпано всміхнулася вона. Як це сказати? Ваше місто змусило мене здивуватися самій собі. Вона говорила з та-ким виразним каліфорнійським ритмом, що Вальтер не міг без напруження вловити всі ненаголошені голосівки.

Кисті рук вислизнули з рукавичок.

Вальтер замилувався її зап’ястями. Вони були тонші й делікатніші, ніж у будь-якої європейки, а пальці — довші й біліші. Під нефарбованими нігтями видніла рожева плоть. Шкіра ж була зовсім не жовтувата, а світла, майже прозора — під нею зміїлися вени. Цікавив його також її епікантус — завжди перебільшений у художніх імпресіях та поширених анекдотах, — утім, Вальтер намагався не дивитися дівчині на повіки, натомість дивився в очі. Які в неї рівномірно чорні зіниці! Куди не глянь, уся вона — незвідана територія. Кумедно, подумав Вальтер, як це він утратив голову від жіночої зовнішності. Але ж не в її обличчі причина, а в ній самій. Він намагався ста-витися до неї як до звичайної жінки, та що було вдіяти, коли вона ні на кого не схожа?

Вальтер не збирався ховатися в панцир, немов чере-пашка.

Він мав усе необхідне, щоб намандруватися світами в пошуках себе, як в епоху Просвітництва, збагачуючи свою душу дослідженням далеких країв і випробуванням нових досвідів. Їздив у Москві на аеросанях із динногрудими молодицями, що під однією пахвою тримали кошик, а під другою — дитину, й курив гашиш у Марселі, кланяючись тонкостанним dames de la nuit* у рожевих сукнях; але здебільшого всі, з ким йому випадало знатися, справляли однобоке враження. Не те що ця дівчина — двоїсте. З її заниженого шиньйона вибилося пасмо; вона поправила його, і Вальтерова уява нестримно рвону-ла назад у часі, читаючи у витончених порухах дівочих пальців усю історію її нації від давніх імператорських дворів пощезлих династій, де куртизанки мусили вправ-но дріботіти пальчиками на бамбукових флейтах, — але враз утішний політ його фантазії урвало клацання тих самих пальчиків, що мало привернути увагу марудної офіціантки, і космополітка навпроти нього замовила с-бі еспресо. Подвійне, наголосила вона. Вальтер кліпнув. Містере Беньямін, запитала вона, обертаючись до нього, а навіщо брати інтерв’ю в акторки для літературного журналу?

Що це — самозневага чи вона напрошується на комплімент?

Не міг же Вальтер сказати, що просто любить акторок; та й не хотів пояснювати, з якою нестримною силою мимовільна інтерполяція різноманітних сфер її буття — акторка, китаянка, американка, флеперка, що всю Європу змусила танцювати під свою дудку, — вабить когось такого, як він: наче боявся зурочити, наче якби ці слова були промовлені вголос, вона тієї ж миті втратила б самобутній і несвідомий (принаймні він так сподівався) чар одночасного втілення всіх своїх рис.

Айхберг**, прокашлявся він. Ми в Die Literarische Welt розміщуємо рецензії на фільми Айхберга.

Так, авжеж, відповіла вона. Вальтер стежив за тим, як дівчина перемикає передачі, збираючись з думками про новий англо-німецький фільм Айхберга, в якому й при-їхала зніматися. Англійською називається «Погублене кохання», а німецькою — «Брудні гроші»***. З тону, яким акторка переповіла цей дотеп, Вальтер зрозумів, що вона вже безліч разів мусила його повторити. Її героїню звали Сун, вона була вбогою дівчиною, що жила з ловитви омарів на березі моря. Якось її помітив метальник ножів і зробив партнеркою в своєму номері. Це її перша головна роль, сказала вона, і перша роль героїні — вона рятує життя чоловікові, головному героєві, двічі. Після «Погубленого кохання» вона поїде в Лондон, на зйомки «Пікаділлі», де знову буде протагоністкою. У Голлівуді такого не могло бути — ні колись, ні тепер, бо вони щойно випустили Кіновиробничий кодекс****, у якому чітко сказано, що будь-які форми расової метисації на екрані неприпустимі.

Я навіть дивилася в словнику, що означає «метисація», сказала китаянка. І засміялась, а потім заплакала, тому що, будьмо чесні, кожен кіносюжет — це любовна історія. І якщо я не можу цілувати білого актора, то що мені робити, містере Беньямін? Грати лише другорядні ролі, більше нічого. В Америці мої героїні помирали б у дев’яти з половиною фільмах із десяти, тому що білий чоловік повинен залишитися з білою жінкою.

Вона згадувала своє вбоге дитинство, проведене в пральні, і раптом Вальтер відчув, яка текстурна й збудлива її оповідь. Його власне дитинство минуло сито й багато, проте безбарвно. Нині, мандруючи світом, він завертав у найпохмуріші з міських завулків, їздив у най переповненіших трамваях, пірнав у найнепривітніші натовпи. У Неаполі чудувався дітям, що бігали босі в будь-який час, і писав у подорожній колонці для німецької газети: «Те, що тутешня бідність спричинилася до стирання кордонів, відображає нестримну свободу думки». Щойно побачивши цю фразу на готовій шпальті, він негайно захотів вилучити її з кожної віддрукованої сторінки. Таке недбале, нетактовне речення міг видати тільки найпривілейованіший із чоловіків. Ось, думав він, ось його яблуко розбрату з академією, ось причина йо-го небажання ставати слухняним солдатиком на службі в наукової доктрини. Він довго ще мусить шукати свій неповторний спосіб висловлення ідей, та коли знайде — нікому його не віддасть.

До заокругленого краєчка нижньої губи китайської акторки причепилася крихта тістечка, і Вальтер не міг більше слухати — тільки й думав про те, як її делікатно змахнути. Не торкаючись, бо цей вишнево-червоний ро-тик мусить залишитися незайманим. Коли він запитав її про методи вживання в роль, вона грайливо перепитала: а хіба письмо — це не те саме акторство?

Вальтер уважав письмо чимось схожим радше на мізансценування, коли режисер скеровує рухи акторів у відповідності до переміщення камери на майданчику, та це, мабуть, залежить від кута зору — і, хай там як, він був би набагато стриманішим виконавцем, аніж вона. Доки він спромігся відповісти бодай щось, дівчина вже відступилася. Даруйте, містере Беньямін, сказала вона. Бачте, іноді мені здається, що я можу все відчути, але нічого не знаю.

Ви ж акторка, мовив Вальтер, не зводячи погляду з її губ, хоч там уже не було ніякої крихти. Для вас відчувати і знати — це одне й те саме, хіба ж ні?

Вона всміхнулася.

І від цієї усмішки здалося, наче дівчина подалася до нього всім тілом, а інші відвідувачі просто зникли. На-справді ж вона не ворухнулася й, сидячи так само рівно, відповіла: дякую, містере Беньямін.

 

Під кінець інтерв’ю Вальтер заплатив за каву й тістечка. Вони з акторкою чекали, поки їм принесуть решту. Вальтер запитав, чи вона не думає переїхати до Європи. Китаянка сказала, що тут для таких, як вона, можливостей більше, але її дім у Лос-Анджелесі, вона хоче жити там. Решту досі не принесли, і Вальтер покликав адміністратора, який відповів, що радо поговорить із черговою офіціанткою.

Невдовзі він підійшов до їхнього столика вдруге й чемною німецькою пояснив, що офіціантка не має жодного сумніву в тім, що повернула їм решту. Напевно, це випадкова помилка, так само ввічливо мовив Вальтер, даруйте, що завдаю вам клопоту, та чи не були б ви ласкаві перевірити ще раз? Їм належало заплатити шість райхсмарок із дріб’язком, а він поклав п’ятдесятирайхсмаркову купюру.

Адміністратор перепросив і відійшов.

Чи все гаразд, озвалася китаянка. Вона, вочевидь, намагалася зрозуміти, що відбувається, і бачила, що Вальтер засмутився. Не хвилюйтеся, кивнув він їй, усе добре. Адміністратор повернувся втретє; цього разу він уже говорив набагато суворіше. Добродію, мої підлеглі абсолютно впевнені, що жодної помилки не було. Валь-тер не хотів зчиняти скандал у переповненому закладі, а на них уже почали озиратися люди. У такому разі ми підемо. Він підвівся. Китайська акторка лишилася сидіти. Заждіть, звернулася вона англійською до адміністратора, я весь цей час була тут і бачила, що ніякої решти нам не приносили. Адміністратор нічого їй не від-повів — лише поглянув на Вальтера, мовби наказуючи: виведіть її звідси.

Ходімо, міс Вонг, мовив Вальтер.

Нечувано, вголос обурилася китаянка. Грабіж серед білого дня!

Мем, адміністратор перейшов на англійську, боюся, що ви порушуєте спокій нашої кав’ярні. Тому я прошу вас добровільно покинути заклад разом із вашим супутником.

Надворі Вальтер, буряковіючи, залепетав їй безладні вибачення.

Не знаю навіть, як висловити свій безмежний сором…Не треба, урвала вона, краще ходімо в поліцію!

Він похитав головою.

Містере Беньямін, наполягала акторка, я готова виступити за свідка.

Дякую, але я не посмію наразити вас на даремні зусилля, відповів Вальтер і пояснив, що недавно в газетах опублікували замітку про одного єврея, котрий зупинився в готелі, де в нього з письмового столу поцупили гаманець. У поліції йому сказали, що забагато євреїв вигадують подібні баєчки, щоб запопасти страховку. Розлючений чоловік подав офіційний позов до суду. Там йо-го зобов’язали відшкодувати готелеві збиток, завданий наклепом, відмовилися розглядати апеляцію — нібито через «зневагу до органів судочинства» — й поклали всі видатки та збори на позивача. Тому, міс Вонг, вів далі Вальтер, я не хочу, щоб ви марнували свій дорогоцінний час на безглузді клопоти замість того, щоб тішити-ся Берліном.

То ви єврей, сказала китаянка. Пробачте, я не тямлю в цих речах — ви, білі, мені всі на одне лице. Заскочений Вальтер хотів був заперечити, що він не білий, а номінальні декларації в категоріальних полеміках тягнуть за собою великий ризик, та побоявся здатися їй надто суворим. Крім того, був просто розчулений її дружнім ставленням. Він пошукав якоїсь жартівливої відповіді, але китаянка вже усміхнулася й щиро розповіла, як колись, іще в молодшій школі, прийшла на день народження до однокласниці-єврейки. Більше ніхто, крім мене, не при йшов, сказала дівчина. Вона втерла сльози, і ми влаштували собі шикарний бенкет на двох. Я чудово про-вела час. Потім повернулася додому і розповіла про все батькам. Мати мене похвалила. Сказала, що це «природна дружба». Я запитала, чому природна, і знаєте, містере Беньямін, що вона мені відповіла?

Вальтер чекав продовження, і дівчина продовжила з несподіваною для нього лукавою втіхою. Вона відповіла: «Адже китайці — це все одно що азійські євреї!»

Вона засміялася делікатно, сріблисто, аж Вальтер і собі не втримався від хрипкого смішка запеклого курця, хоч у цій ситуації йому жоден сміх не здавався доречним. У тієї дівчинки було таке гарне люстерко в оправі зі стерлінгового срібла, зітхнула китаянка. Я теж хотіла собі люстерко, щоб могти, де б я не була, відточувати свою акторську майстерність. Вона зупинилася й пусти-ла кілька камінців жабкою по річковій поверхні. Вальтер дивився, як вправно в неї виходить. Йому також хотілося щось їй розповісти, але він не знав, що саме, і так зграбно й безтурботно кидати камінці він теж, на жаль, не вмів — тому й не наважувався підхопити. Вони ще трохи постояли мовчки, а тоді рушили на трамвай. Акторка сказала, що їде на одну вечірку в Шарлоттенбургу, де відправлятиме китайську чайну церемонію для якихось художників, письменників та імпресаріо. З нею в Берлін приїхала сестра, яка теж там буде. Він запропонував про-вести її, щоб вона знову не заблукала.

Невже, відказала вона, я справді така розтелепа?

Він зашарівся й пояснив, що пропонує не через те, що вважає її безпорадною.

Містере Беньямін, проказала вона, а ви колись від-чували, що все життя рухаєтесь не в тому напрямку?

Мабуть, так, відповів Вальтер. Якби він знав її бодай трошечки краще, якби вони не щойно познайомилися, він сказав би їй правду: постійно. Дівчина тим часом опанувала себе й заговорила в професійно вивіреній манері: як ласкаво з його боку — запропонувати їй свою опіку; чи не хотів би він теж піти на вечірку разом із нею? Вальтер не любив ходити по вечірках, але журналістське чуття підказувало йому, що там він неодмінно знайде вдячний матеріал для статті. Він прийняв запрошення, і китаянка зізналася, що нервується перед чайною церемонією, на яку пристала. Якщо чесно, звірилася вона, я нічого не знаю про чай. Я виросла на содовій, але ж не можна було сказати їм це. Чи можна?

Чи можна, спробував підколоти Вальтер, косуючи на її гінкий силует у брючному костюмі. Вона знизала плечима й усміхнулася: кому цікаво дивитись, як китаянка п’є кока-колу?

* Дівам ночі (фр.).

* Ідеться про Ріхарда Айхберга (1888–1953), німецького кінорежисера та продюсера.

** Ідеться про фільм «Сун» 1928 року.

* Кіновиробничий кодекс (також відомий як Кодекс Гейза) — зведення цензурних директив, якими регулювалося виробництво фільмів на великих кіностудіях США. Був випущений 1930, а не 1928 року, діяв до 1968 року.