"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Максимчук Ольга
«Світ у вулкані. Срібний і червоний»: уривок із книги Ольги Максимчук
«Срібний і червоний» — перша книга із дилогії «Світ у вулкані» Ольги Максимчук, яка переносить читачів у фантастичні світи і пригоди.
 
Герої книжки Марко і Сонька Бруми — звичайні третьокласники, які навіть не підозрюють, що незабаром у їхньому житті з’явиться великий білий птах. На його крилах вони помандрують у неймовірну пригоду. Близнюків чекає жерло прадавнього вулкана, загадкова країна Кремантура, зустріч з моторошними Сірими і великі таємниці минулого.
 
Це історія про великий двобій зі страшною Яммою — місцем, яке хоче знищити цей світ. Хто з персонажів виявиться зрадником? Хто загине? Хто виживе? Три різні пригоди сплітаються в одну-єдину історію боротьби Добра і Зла тривалістю в тисячоліття. Хто переможе – дізнавайтеся у книзі, а зараз пропонуємо почитати фрагмент із історії.
 
***
25
Щойно засіріло небо, вони знову рушили вперед. Утім, точніше було б сказати — вгору.
 
О, таких скель Агава ще не бачив. Між камінням звивалася вузька непевна стежка. Кінь уміло знаходив її і швидко просувався далі. Якимось дивним чином стежинка весь час зникала: ось щойно була, тягнучись аж ген до того закруту вгорі, а зараз — хоч як верти головою — немає її. Мов у землю пішла. Лише гострі камені попереду перегороджували шлях. Тоді Іскра зупинявся, примружувався й пильно дивився навсібіч. І щоразу знаходив продовження стежки в геть несподіваних місцях. Десь збоку чи аж по той бік розщелини, через яку моторошно було стрибати, а то й узагалі позаду. Часом стежка роздвоювалася, й тоді кінь довго обирав, на яку саме ступити. Отак, то швидко, то зважуючи кожен крок, вони підійма-лися дедалі вище. Кінь ішов вперто й затято. Здавалось, якась невидима сила штовхає його до вершини. Агава спочатку їхав верхи, та чимраз частіше йому доводилося йти пішки. Занадто вже стрімкі схили височіли перед ними.
 
Сонця того дня не було. Уже й сам день добігав до кінця, а вони все йшли. Агава раптом подумав, що сьогодні він уперше за багато часу не бачить ані сонця, ані снігу. Пригадав, яка щедра була цьогорічна зима. У його уяві постала вулиця Ясна, шкільне
подвір’я, Олелько та Сонька Брум. Яким далеким було все це зараз! Він озирнувся й аж присвиснув. Таки височенько вони забралися! Навколо — і під ногами, й над головою — все було однаково сіре. Як тихо тут. Як порожньо... Не видно ні птахів, ні жодної іншої живності. Згадавши біле пухнасте Пивне поле, Агава з жалем зітхнув і потягнув ноги далі.
 
Думаєте, оце й усі випробовування, які випали нашим подорожнім на сьогодні? Аби ж то!
 
Усе навколо раптом задвигтіло. Кінь став як вкопаний, а за ним і Агава. З-під ніг покотилися вниз дрібні камінці. Через мряку нічого не можна було розгледіти — але десь угорі, саме там, куди вони йшли, щось відбувалося. Повітря загуло, загриміло, а тоді на них
ринули потоки брудної води. Певно, на вершині гори біснувалася гроза.
 
— Почалося, — тільки й промовив кінь. Він тривожно шмагонув повітря хвостом і ще швидше подався вперед. Тепер Агава вже ледь встигав за ним, захекано стрибаючи з каменя на камінь. Аби лиш не втратити Іскру з очей. Аби лиш не відстати...
 
Іти стало значно важче — під ногами був слизький мокрий камінь. Повітря загусло ще більше. Тепер воно було схоже на брудний, помийного кольору кисіль. «Хіба так має бути під час дощу? — тяжко дихаючи, думав Агава. — Хіба не повинне повітря бути чистим і прозорим? А тепер, здається, ще й смердить чимось смаленим».
 
Він втягнув носом повітря — так і є, якийсь неприємний запах поширився довкола. Та хоч як вдивлявся, не побачив ані диму, ні вогню.
 
Хоч як Агава старався не відставати, кінь таки відірвався і зник десь угорі. Хлопчина залишився сам. Навколо знову стояла тиша, моторошна і гнітюча. Гроза ущухла. Ледь пересуваючи ногами, хлопчик уперто дряпався вгору, намагаючись уже ні про що не
думати. Скільки минуло часу — невідомо. Він насилу переставляв ноги. Падав, підводився й падав знову. Коли, зціпивши зуби, він дотягнувся до величезного каменя над собою й з останніх сил перекинувся через нього, в голові промайнуло: це все.
 
— Це все, Агаво. Ми прийшли, — почув він поруч.
 
Із-під липкого, мокрого від поту рудого чуба блиснуло два вогника. Агава роззирнувся й побачив, що далі гори немає. Небо над ними було таке ж сіре, як і камінь, тому він і не збагнув, що це вже вершина. Але яка!
 
Здавлений стогін вирвався з хлопчикових грудей.
 
Це була звичайнісінька порожня вершина. Холодна і мовчазна, пласка, як велетенська тарілка. Жодного каменя, щілини чи бодай якоїсь подряпини, що могла б слугувати таємним знаком — нічогісінько.
 
«Оце й усе?» — тільки й подумав Агава. Його тіло тремтіло з утоми, проте розум швидко оцінював ситуацію. Що це за місце? Звідкілясь він уже знав його. Що вони тут шукають? Нащо дряпалися на цю неприступну холодну, а головне — порожню гору? Невже
Іскра помилився?
 
Він підійшов до коня. Той стояв на краєчку скелі й пильно дивився кудись униз.
 
— Ну? — запитав хлопець.
 
Кінь здригнувся, наче виринувши зі своїх думок, і здивовано подивився на малого.
 
— Іскро! Що далі? — перепитав той.
 
Іскра переступив із копита на копито, і якось дивно поглянув на хлопця:
 
— Далі?
 
Він думав. Цей малий і гадки не має про те, що буде далі. Авжеж — він упевнений, що з ним зараз відбувається щось неймовірне. Що йому зараз важко. Що він, ковіньку йому в копита, вчинив щось неможливе, видряпавшись на цю гору! Ех, Агаво... Хлопчику... Ти й уявити собі не можеш, що це ще навіть не початок! Що вже за кілька хвилин...
 
 
Кінь мотнув головою. Він знав, що від цього хлопчика залежить дуже багато. І був переконаний, що Агаві усе під силу. Одначе... йому хотілося вберегти малого від усіх пригод, що так невблаганно на них насувалися. Якби він міг, то без вагань повернувся б назад. Він залюбки сказав би, що помилився, й переніс би Агаву в те безтурботне спокійне життя, де
вуличні розваги чи контрольні з математики були найбільшими пригодами.
 
Але він знав, що назад дороги нема.
 
«Як сказати малому, що від нього залежить майбутнє світу?» — подумав кінь.
 
Агава продовжував запитально дивитися йому в очі. Й Іскра вирішив: не зараз. Ще не час.
 
Він просто підставив хлопцеві спину й коротко мовив:
 
— Сідай.
 
— Сідати? А куди ж ми?.. — почав було Агава.
 
— Сідай! — вдарив копитом Іскра. І хлопець з останніх сил перекинув ногу через спину коня.
 
Вони стояли на вершині великої пустки. Малі. Крихітні серед цього безмежного всесвіту. Сіра пелена підозріло дивилася на них — здавалося, тут ніколи досі не було жодної живої душі. Тиша стояла така, аж забивало памороки. Ані звуку, ані шелесту. Хмари бундючилися над ними і під ними, ховаючи за собою щось. Агава обійняв ногами коня, поклав свою маленьку долоню Іскрі між вуха. Якесь нове відчуття раптом виникло в його тілі. Хлопчик намагався вловити його.
 
Щось тихо шуміло. Дзвеніло. Текло. Ні — це було не ззовні. Це відбувалося в ньому. І ще десь... Де? І що саме?
 
Тільки він й Іскра стояли тут, самі-самісінькі. І зовсім просто, без жодних вагань, Агава раптом зрозумів, що це за звук.
 
Це текла їхня кров. Гаряча, смілива. Однакова в нього і в цього червоногривого коня. Вона пульсувала, гріла тіло і наливала його силою. Агава почув, як у крові дзвенять міріади маленьких блискучих іскор, розганяючи її ще більше.
 
А поверх того тихого дзвону голосно і глухо, мов два тимпани, відбивали швидкий ритм їхні серця. Хлопчик побачив, що сіру мряку довкола них раптом почали заповнювати маленькі червоні іскри. Такі самі, як там, у нього в кімнаті.
 
Він відчув, що тіло його зробилося сильним і легким. Почув, як напружився під ним Іскра.
 
Агава занурив руки у шовковисту гриву, міцно затиснув її між пальцями і випустив у небо войовничий вигук:
 
— Ул-ла!
 
Кінь щосили вдарив копитом і стрибнув зі скелі униз.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage