Поки в очікуванні з друкарні поетичної збірки Любомира Стринаглюка «Таємні дотики», ділимося відгуком колеги по перу Степана Процюка.

***

Любомир Стринаглюк пише вірші ще з дев’яностих. Загалом він талановита і різнобічна особистість. Проте вірші були завжди з Любомиром, на різних зиґзаґах та поворотах його життєвого шляху.

Вибагливий, витончений голос Любомира Стринаглюка слабко почули як у жорсткі пізні дев’яності, так і в непоказні, ніякі початки двотисячних. Якби в Україні більше любили і відчували поезію, то Любомир Стринаглюк — б’юсь об заклад! — був би серед першорядних поетів, яких би слухали, читали, захоплювалися.

У цій збірці, як, зрештою, і в попередніх Любомирових книжках, естетика трагічного, принаймні важкого і тривожного драматизму життя, час до часу розчиняється не лише в дивовижних фантасмагоріях, а ще й в ідилічній словесній країні Аркадії, місці зустрічей пастуха і пастушки, де розцвітає навіть буколічна естетизація coitus, можна потрапити лише у «поцілунку медове сильце», де найважливішими є пристрасні й неквапні церемоніали закоханих, де «родились хлопчики-сини, як знак великої пригоди».