Поезія — це досконала мала форма, в яку поміщаються біль, тривога, страх, мрії та сподівання. У поезії можна заховати імена тих, хто має залишатися анонімними, але однаково розповісти історію. Вікторія Амеліна, українська письменниця та правозахисниця, почала публікувати вірші після повномасштабного вторгнення. Спершу вона розсилала їх у чати з найближчими людьми, а потім постила на фейсбуці. Такий спосіб Вікторія обрала для рефлексії війни. Таким був один з її способів свідчити.

«я не пишу поезію
я прозаїк
просто реальність війни
з’їдає пунктуацію
зв’язність сюжету
зв’язність
з’їдає
наче у мову
влучив снаряд»

Вікторія стала голосом людей, яких зустрічала і якими переймалася. Розповідала про речі, для яких неможливо було знайти інакшого виразу. Війна позбавила нас художньої прози, а слова вранці 24 лютого 2022 року втратили сенс. Опис втрати сина, евакуації, пережиття окупації чи її близькості, зокрема на початку повномасштабного вторгнення, в прозі звучав надто блідо і неправдиво. Далі ми шукали нову прозову мову кожен зі своєю швидкістю, але перехідний період між мовою новою та старою ознаменувався німотою. Щоб не мовчати, Вікторія обрала писати поезію.

«І це теж не поезія
лише правда
записана в стовпчик
без пунктуації
українською
(це важливо)»

Ранок 24 лютого, і наступні дні повномасштабного вторгнення навчили нас, що для того, щоб сказати правду, достатньо кількох слів чи символів у чаті. Вікторія дуже тонко це вловила. Всі герої та історії у збірці — реальні. Перші вірші зі збірки Вікторія написала про своїх подруг, про жінок та дітей, яким вона допомагала евакуюватися. З літа 2022 року, після того, як поїхала у першу поїздку з організацією Truth Hounds, яка з 2014 року фіксує воєнні злочини, у віршах почали звучати голоси людей, з якими вона знайомилася як документаторка воєнних злочинів.

«Коли Міра виходила з дому, 
     взяла намистину зі шкатулки
Коли Тім виходив з міста, підняв
     камінчик на вулиці
Коли Ярка лишала сад, взяла
     кісточку абрикоси
Коли Віра виходила з дому,
     то не взяла нічого
Скоро я повернусь, сказала
і нічогісінько не взяла»

Те, що ви будете відчувати, коли читатимете ці вірші — реальне. Пустку, яка залишиться на місці незрозумілих для вас емоцій після прочитання збірки, можна заповнити лише пам’яттю і боротьбою за справедливість.

«не забути
ні облич
ні імен
ні країни
ні відчуття її
у землі
що вдаряє труну»

«Я вирішила, що таки видам збірку, вона називатиметься “Свідчення”»,— написала Вікторія Амеліна за декілька днів до смерті від ракетного удару по Краматорську 27 червня 2023 року. Вона не встигла впорядкувати її самостійно, тому ця книжка стає у певному сенсі також свідченням життя Вікторії та тяжких злочинів, які вчиняє росія проти України щодня з 2014 року.

«кожна обрала зброю
кожна уже набрала
повні легені повітря
повні вітрила крові
повні ноші любові»

Вікторія нас, близьких для неї жінок, називала сестрами. Це була її мова любові.

І у віршах вона ставала нашим голосом. Після її смерті ми, ті, кого вона так охрестила, стараємося бути тілом для її голосу. Бо історія Вікторії Амеліної не закінчилася і не закінчиться, бо Вікторія — це та сестра, яка «не проминає».

   

Софія Челяк

Львів, 24 лютого 2024