«Старшокласниця. Першокурсниця»: це завжди неповторність
04.06.2017
Червень – особливий час для українських школярів. Вся молодша й середня школа разом із щасливою кастою «недоторканних» десятикласників уже насолоджується канікулами вдома, на відпочинку з батьками, на дачах чи в гостях у бабусь-дідусів (а попереду ще понад два місяці!). А в учнів і учениць дев’ятого і одинадцятого, для яких теплі червневі дні минають під знаком двох страшних абревіатур – ДПА і ЗНО, до радісного переживання літа додаються ще й обтяжливі відчуття межової ситуації – а що далі, а куди тепер, а як буде «там». І якщо дев’ятий клас у більшості випадків спокійно собі продовжує навчання в тій самій школі, в оточенні тих самих вчителів і шкільних друзів – то для одинадцятикласників нове життя починається безальтернативно.
Ірина Ніколайчук, Букмоль
Попри те, що на середину червня хоча б приблизний список університетів і спеціальностей складено, відповідь на питання «ким ти хочеш стати» зовсім не здається яснішою, ніж тоді, коли воно було почуте вперше.
Емоції, які викликає цей факт, зазвичай страшенно різняться – і найчастіше всі можливі «ура, нарешті» в якийсь момент заступаються тривогою, страхом і сумнівами. Бо попри те, що на середину червня хоча б приблизний список університетів і спеціальностей складено, відповідь на питання «ким ти хочеш стати» зовсім не здається яснішою, ніж тоді, коли воно було почуте вперше. Бо складно хотіти того, про що нічого не знаєш – а мало хто з одинадцятикласників уявляє собі, яке воно насправді, Студентське Життя, яке вже так активно маячить попереду. Та й чи почнеться воно, чи вдасться вступити туди, куди хочеться – чи…бодай кудись? У такий час, коли переживання хисткості власного становища отруює навіть передчуття випускного й омріяної свободи, коли не те що комусь сторонньому, а навіть самому собі боязно зізнатися в своїй невпевненості – навіть у 2017 році дуже помічним виявляється привіт із нібито далеких нульових, який так доречно був презентований якраз перед початком традиційних випускних митарств.
У центрі роману «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової, випускниці одного з тих ВНЗ, які для багатьох українських учнів й учениць досі фігурують у списках найбажаніших, – життя Звичайної Української Школярки початку 2000-х, у якої теж є намір вступити до цього цілком упізнаваного, хоча й ні разу прямо не названого в книзі університету. Втім, ця благородна мета – хоч і, безумовно, важлива, проте далеко не єдина річ, якою переймається головна героїня роману Ліля Маринник. Своєму щоденнику (а саме таку форму обрано для книги) дівчинка звіряє все – і потаємні думки, і звичайні буденні перипетії свого життя. Бо коли все відбувається тут і зараз – дуже складно відділити важливіше від менш важливого. Як і перегорнути кілька (чи кількадесят) сторінок наперед і побачити, що в майбутньому ти подивишся на ці речі зовсім інакше.
Крізь дещо екзотичний для одних і до болю знайомий для інших сленг, антуражі та навіть музичне тло проступають все ті самі «вічні теми», що асоціюються з цим життєвим етапом – дружба, закоханості й кохання, переоцінка цінностей і все ті ж запитання, які кожен і кожна задає собі в шістнадцять.
Цей модус щирості, «нефільтрованості» опису та водночас його простоти – лексичної, синтаксичної, подієвої – виявляється, безумовно, виграшним для роману. Етап «старшокласниці», що починається для Лілі у десятому класі, означений якраз тими характеристиками підліткового життя, які дозволяють впізнати себе в цій героїні та її теперішнім ровесникам, і тим, чиї тінейджерські роки припали на нульові (авторка цієї статті – серед них). Крізь дещо екзотичний для одних і до болю знайомий для інших сленг, антуражі та навіть музичне тло (на щастя, тут не лише безсмертні Bomfunk MC’s і Рукі Ввєрх, а й Земфіра і Zdob și Zdub) проступають все ті самі «вічні теми», що асоціюються з цим життєвим етапом – дружба, закоханості й кохання, переоцінка цінностей і все ті ж запитання, які кожен і кожна задає собі в шістнадцять. І відповіді отримує кожен – і кожна – свої.
До теми. Купити книгу «Старшокласниця. Першокурсниця»
Якщо оцінювати роман із точки зору класичного уявлення про сюжет художнього твору, то «Старшокласниця. Першокурсниця» – це роман, у якому відсутня традиційна побудова сюжету (елементи якої, очевидно, вивчила до іспиту з укрліт і Ліля, і деякі з її однокласників й однокласниць). Для кожного життєвого епізоду і кожної мікроісторії з-поміж охоплених романом-щоденником зав’язка, кульмінація та розв’язка виявляються унікальними. У межах кожної такої історії – вдала чи невдала дискотека в «Тарантіно», від’їзд найкращої подруги на цілих два місяці літа, несподівано виграна обласна олімпіада з історії чи один-єдиний дзвінок Омріяному Хлопцеві, який не закінчився киданням слухавки після почутого в ній «добрый вечер» – формується власний градус емоційної напруги.
Зрештою все матиме значення: кожен із цих епізодів щось змінює в Лілі, в її сприйнятті світу і себе самої, а, отже, і виявляється по-своєму «ключовим». Деякі міні-сюжети тривають довше, так само видозмінюючись (як-то дружба Лілі з кожною із «її» дівчат, її любов до «того самого» Віті Бестужева, та й сам намір навчатися в омріяній майже гессевській Касталії), деякі – як шкільна боротьба за справедливість чи раптова поїздка до Польщі – вичерпуються самим моментом свого тривання і письмової фіксації. Проте героїня змінюється внаслідок пережитого – і це відчувається навіть на рівні стилю тексту: якщо в щоденнику десятикласниці Лілі переважають спрощені синтаксичні конструкції та сленгові словечка, то мова майже-першокурсниці значно більш літературна й виважена.
Середина нульових – це час, коли вже майже повне усвідомлення українцями незалежності й окремішності своєї держави сусідить із оцінкою всього українського як маргінального і меншовартісного порівняно з російським.
Власне, цей мовний аспект виявляється настільки важливим, що деякі критики навіть визначають «Старшокласницю. Першокурсницю» як постколоніальний роман. Середина нульових – це час, коли вже майже повне усвідомлення українцями незалежності й окремішності своєї держави сусідить із оцінкою всього українського як маргінального і меншовартісного порівняно з російським. На рівні мовлення і спілкування це виявляється чи не найбільше – і найкраще це видно на прикладі навіть не жителів столиці чи великих міст, а мешканців райцентрів і маленьких містечок (зокрема і того, з якого родом Ліля Маринник). Красива літературна російська Віті Бестужева – ах, як соромно дівчині, що в першій записці, адресованій його товаришеві, вона написала його прізвище як «Безтужев»! – тільки додає йому в очах Лілі шарму та недосяжності. Надто на тлі того, що навіть із близькими подругами й однокласниками дівчина спілкується в найкращому разі україно-російським суржиком – щоби не здаватися «великорозумною» чи «дивною». І яким відкриттям виявляється для Лілі-першокурсниці той факт, що українською можна розмовляти просто тому, що тобі так хочеться чи зручніше – і люди можуть ставитися до цього з повагою і навіть переходити на українську.
Приймати всі зміни у собі та в світі навколо, якими б вони не були, не боятися змін і виборів, навіть складних – і пам’ятати, що, попри неповторність кожного моменту, зафіксованого в спогадах, у фото, у написаних і ненаписаних словах, ти прекрасна.
Із цими найдорослішими з висновків – про те, що тільки ти сама можеш обирати, якою мовою говорити, на якій спеціальності вчитися і з ким товаришувати, про те, що справжні любов і кохання – це водночас простіше і складніше, ніж пише Ліна Костенко і співають Рукі Ввєрх, та про те, зрештою, що в світі немає нічого сталого і постійного, і це найпрекрасніше, що може статися з людиною, – і залишається Ліля на порозі свого другого першого курсу. Читачі й читачки з 2017-го передчувають у недалекому майбутньому персонажки ще й більш глобальні зміни, серед яких Помаранчева революція осені-зими 2004-го. Ці події й багато інших, безперечно, залишать свій відбиток на світосприйнятті персонажки. Проте фінал відкритий – і це видається найправильнішим рішенням як із погляду композиційного, так і ідейного. Приймати всі зміни у собі та в світі навколо, якими б вони не були, не боятися змін і виборів, навіть складних – і пам’ятати, що, попри неповторність кожного моменту, зафіксованого в спогадах, у фото, у написаних і ненаписаних словах, ти прекрасна. І вчора, сьогодні, і через кількадесят сторінок.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно