Цієї осені у книгарнях з’явилася книжка Народного артиста України, улюбленого актора кількох поколінь з театру ім. Марії Заньковецької Святослава Максимчука. «Мозаїка спогадів» – це відверті, зворушливі, а моментами вкрай напружені історії з життя людини, яка побачила на своєму віку все. Громадська активістка, співачка Софія Федина ділиться враженнями про книжку.

***

«Мозаїка спогадів» Святослава Максимчука написана настільки просто, що мимоволі асоціюється з картинами Никифора чи Катерини Білокур. І саме у цій простоті усе на своїх місцях, усе справжнє, чисте і щире. Ти точно відчуваєш, що пан Святослав відкрив для читача своє серце. А там біль за рідним селом Ремель, яке в часи спалили польські шуцманшафт загони за наказом нацистів. Цей біль він проніс крізь усе життя, а сьогодні робить усе, щоб зберегти пам'ять про загиблих 17 березня 1943 року. А там про таємничу УПА, яка боронила простих людей і про яку наступні десятиліття було заборонено говорити. А там про колгоспи і те, як українцям совіти спотворювали світобачення. Про доноси на україномовного актора, який насмілився читати справжню українську поезію, про зраду друзів (із серії, вибач, але я маю вижити), про долучення до кола української інтелігенції, про партійну «інквізицію» та… перемогу над нею, бо Максимчук є, а компартії нема.

І водночас ця мозаїка про дім, про Святвечір, першу краватку, «гнущалку», історію з топірцем, халву, яку точно не можна артистам перед виступом, навчання та перші кроки на роботі, творчі вояжі до Канади та США, про нелегку, але захопливу долю артиста, зокрема того, хто володіє художнім словом. Бо з малих нарисів народилася цілісна і багатовимірна історія про українця, якого гартувала доля і який на своєму місці робив добре свою справу (так, як у свій час заповідав В’ячеслав Чорновіл), і ця справа уже самостійно будувала і розвивала Україну. Але розповідь була б неповною без неймовірних віршів, які цитує Святослав Максимчук, віршів, які він вміє допасувати до потрібної миті, теми, нагоди так, наче інакше і не могло б бути. Тому так завзято звучить із вуст Максимчука Іван Франко:

Мовиш: «Нині інші війни».

Ну, то іншу зброю куй,

Ум гостри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!