«Смерть лева Сесіла мала сенс» — роман Олени Стяжкіної про війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році. Магія фотографії та запозичених імен перетворює незнайомців на гілки генеалогічного дерева — і вони врешті стають родиною, головна в якій — маленька дівчинка. У книжці безліч переходів — стоматолог стає воєнним хірургом, цап — сапером-собакою, боягузливий радянський чиновник набуває рис янгола-охоронця, продавчиня косметики перетворюється на інструктора зі снайперської стрільби... В українському Донбасі. На початку ХХІ століття. Проте час у книжці — доволі умовна величина.

***

З 2014 позивний «Маршал»

Він облаштував приймальню — пункт першої допомоги — у будинку, де ніхто вже не житиме. Бабця вийшла на город полити настурції — і їй «прилетіло». От прямісінько їй, а настурціям нічого. Як з’ясувалося потім, поливати їх було не треба. Аби сонце та трохи дощу. Й будинку — нічого. Хата була така стара, що помирати вже не збиралася — зсихалася потроху, тягнулася до землі дверима, вікнами, нахилялася помалу, вночі кректала, бурмотіла й позіхала. Але була теплою, коли вставили скло, коли взимку почали топити, то кректала дужче, однак і посміювалася, дивлячись на могилу бабці, яку поховали тут, у городі. Думала, напевно, ця хата, що переживе їх усіх, що діжде собі нових хазяїв, які весело знесуть тут усе і збудують віллу чи фінський домик, який ще рік тому стояв напроти, а загинув в одну мить…

— Ти хто? — спитав командир.

— Дантист.

— Хлопці, а осьо хто чинені зуби хоче снайперу показати?

— Ги-ги, — заржали хлопці.

Один простягнув руку, назвався Грицем, гигикнув ще раз і сказав, що востаннє лікував зуби у школі:

— Приїздила бригада садистів, ловили нас по коридорах, всаджували в крісла, не прив’язували навіть… Я ото все думаю: чому ми терпіли? Чому не втікали? Як ця машина у вас називається? Бор? Бормашина у роті — це страшніше за бурята в степах України. Можемо тебе, хлопче, у тил ворога закинути. Порви їм, блядям, зуби без наркозу. З привітом від Гриця.

— Дантист, — протягнув командир і невдоволено похитав головою. — Дантист…

— Я тут узагалі-то фельдшер.

— Ага, фельдмаршал, — гигикнув Гриць. — Тож друге діло.

— Ну, давай тоді, Маршал, показуй, що в тебе є й чого немає. Таблєтки від голови є?

— Та у вас у самих вони є, — Маршал показав головою на автомати.

— Ця фармацевтика на експорт, — заржав Гриць. — Щоб у «братів» голова не боліла.

— Від голови? Від проносу? Від тиску? Спирт є? Джгути? Крапельниці? Фізрозчин, глюкоза, антибіотики? Целокс? Голки хірургічні? Давай, друже, чого немає — на список мені. Тільки уважно пиши. Думай.

Маршал кивнув:

— Одразу дрова. Треба, щоб було тепло тут.

— Виконуйте, — наказав командир Грицеві й Вовку, який не брав участі у розмові, а потім, після дров, підійшов і тихо попросив подивитися «той таки клятий зуб, який, сучий потрох коли здіймається стрілянина, сидить мовчки, як його й не було. А коли настає передих, вискакує як Пилип з конопель і затягує пісню: “Вбий себе, бо я тебе не полишу”».

Додати до списку стоматологічне обладнання було б глупством. Заведено вважати, що в тих місцевостях, де відриває ноги, де вогнем здирає шкіру, випалює очі й волосся, не болять зуби. Маршал з’їздив і привіз. Не своє, але дуже непогане — пересувну турбінну машину, яка розгорталася в майже повноцінний кабінет із плювальницею, пістолетами для повітря й води, слиносмоком, вентилятором, лампами освітлювання, вузлом для підігрівання ліків. Все це працювало не так щоб за інструкцією. Проблема проточної води й генератора, який раз у раз виходив із ладу й маскував «кабінет» у суцільній темряві. Проблема знеболювальних, яких вистачало, але було шкода й доводилося економити, бо раптом що — з вогнем, міною, снайпером, потужним обстрілом , — то як?

Вовкові Маршал вирвав «вісімку» ще до того, як привіз обладнання. Це було нескладно. Складно було оперувати козла. Дивно, по-дурному й боляче.

Чоловік приїхав до них на машині й сказав:

— Люди, я вам мясо привез. Помогите разгрузить…

— А я собі думаю, скільки ж там того м’яса, що треба допомагати? — сміється Гриць. — Прікідую одразу, куди порозсувати його, щоб не пропало… А в багажнику — живий козел.

Мужик питає: «Вам зарізати чи самі?». Ну яке «зарізати»? Ми шо, дівчата? Що ми, свиню не різали?

— Я — ніколи, — каже Вовк. — Я свиню живу тільки по тєліку бачив.

— В якій програмі? Есемесні мені потім назву, я теж подивлюся, — рже Гриць. — А поки скажу, хай теща мені назаписує.

— Я теж — ніколи, — каже Маршал. — Я не зможу.

— Отакі ви всі, доктори. Людину пошматувати — будь ласочка. А свиню — ні, боже мой. Вчіться, поки я живий.

О! Всі навчились. От просто всі. Вся рота засвоїла урок, щоб ніколи потім не пройти повз Гриця без коментаря на адресу його любові до козла, якого назвали Дзиґою. Але заселфилися з Дзиґою теж усі. І Маршал також — не втримався.

— То треба було різати одразу, — розмірковував час від часу Гриць. — На адреналіні, да, Маршал? А так то що? Я його на ніч тільки залишив, прив’язав надворі. А на ранок він утік і очолив нашу банду собак. От дивись: «Дзиґа, до мене! Дзиґа, сидіти!». Красавчік. А? Був козел на м’ясо. А став пес натуральний.

Не так щоб зовсім як пес. Команду «голос», наприклад, виконувати так і не навчився. Та й на заклик «до мене» трусив бородою мляво й без вогника. Напіввівчарка Альма та дрібне брехло Брехт легко обганяли його. Двічі, а то й тричі повертаючись по Дзиґу, вони з насмішеним гавкотом мчали вперед, але запопадливо оглядалися, перевіряючи, чи біжить, чи знову козел. Його обганяли навіть коти, але ці завжди вдавали, що вони не по команді, просто йдуть собі у справах.

Йдуть перевірити, чи не накидали чогось у миску. Або на ручки, щоб мурчати, як два несинхронізованих двигуни на сімдесятці.

Ніхто не знав, як Дзиґа створив собі за пів ранку авторитет. Нічого надзвичайного він робити не міг. Ну, бився рогами об хвіртку, допоки вона не злітала з петель чи не відчинялася з ображеним скрипом. І Дзиґа йшов із хлопцями, куди йшли вони, а Альма з Брехтом сиділи надворі. Ну, вмів ще застигати у часі та просторі й, не відриваючи погляду, свердлити очима все, що йому не подобалося. Очиська в нього були невеличкі, але виразні й переважно злі. Цими очиськами або, може, бородою чи рогами він бачив міни. Невідомо, чи був у нього такий талант уроджений, чи відкрився на війні. Але якщо Дзиґа застигав у формі пам’ятника й починав волати («Бідні греки, скільки вони Дзиґ наслухалися, щоб називати свої спектаклі “піснями козлів”», — жартував Вовк)… Якщо він починав волати, то на мапу сміливо можна було заносити позначку «заміновано». На мапу, а потім, якщо міни можна було дістатися безпечно — без загрози «засвітитися» або підірватися, — то й на поле. Маршал писав на металевих кришках великих каструль та виварок, розкиданих у кинутих або зруйнованих хатах: «Обережно! Міни!», а Вовк, Гриць, інші хлопці прилагоджували кришки до землі. Пейзаж ставав схожим на кухню божевільної господині, яка готує свої смаколики в нетрях, там, де корені, вугілля та золото скіфів.

Обережно. Міни.

Дзиґа вмів бути обережним та лагідним. Він навчився в хитрого Брехта горнутися й лащитися до будь-якої руки, а від Альми навчився гарчати. Виходило трохи фальцетом, але звук був ні на що не схожий. Чужих — відлякував. Не тих, звісно, чужих, що сиділи за полем і час від часу починали гатити або ледачо прострілювати, натякаючи, що бачать усіх у приціл і будь-якої миті можуть зробити що заманеться. Цих чужих, як і по-справжньому мертвих, взагалі нічим відлякати було не можна.

«Стережись їх», — говорив йому Гриць, коли Дзиґа приходив до нього в туалет, щоб привітатися зранку. Раніше першою встромляла морду в щілинку між дощатими дверима та стіною Альма. Поки Гриць сидів навпочіпки і старанно дувся, Альма встигала облизати йому все обличчя. «Вмила, вмила вже, молодець», — відштовхував її Гриць. Другим був Брехт, який підстрибував та вилизував руки. З «параші» Гриць виходив чистим.

Дзиґа не вилизував. Він широко відчиняв двері й завмирав, іноді нахиляючи голову то в один, то в інший бік. Дзиґа приходив поговорити. І Гриць говорив: «Стережись їх. Вони такі ж козли, яким ти був колись. Розумієш? Вони вже в багажнику. М’ясо. Поняв? Вони думають, що приціл — це тільки в них. А я в свій бачу навіть волосся в нього в носі. А волосся, Дзиґо, треба тріммером видаляти. Це не боляче. Приїдемо додому, я тобі покажу. І тобі, Альмо. Всім покажу, всім…».

Гриць був при тямі, коли хлопці принесли його до Маршала. Поранення ноги. Кров була яскравою й била фонтаном. Навіть дантисту було зрозуміло, що пробито стегнову артерію і це тільки питання часу — спливе Гриць кров’ю чи ні. До хірурга й шпиталю — дві години. Може, півтори. Джгути, крапельниця, тепла ковдра. Дві теплі ковдри.

Маршал не звертав уваги на вигуки Гриця, який замість того, щоб кликати маму, кричав: «Дзиґа! Дзиґа! Де Дзиґа?».

Він не звертав уваги на Вовка, який приніс поранену в спину й живіт тварину. Принаймні допоки не зробив із Грицем усього, що треба, допоки не викликав машину, щоб везти його до шпиталю.

Не звертав. Одного короткого погляду вистачило, аби зрозуміти: Дзиґа — не жилець. Вовк поклав його на підлогу, підстеливши картату верблюжу ковдру.

— Прошу тебе, доктор, врятуй побратима. Він той… Плигнув на мене. Як орел, чесне слово. Крила розставив і прикрив.

Як мама, хочеш? Якщо в орла не віриш. От усім своїм чоним шерстяним тілом, вонючим трохи… Плигнув, штовхнув і повалив… Прошу тебе, друже Маршал, дуже тебе прошу…

У фільмі з Джоном Белуші була така сцена. Його улюблена: коли ніби мертва собака слухає, як хазяїн вибачається перед нею, як говорить, що любить її й зробить усе, чого вона тільки забажає. Й навіть пуделиху.

Невеличкі виразні очі Дзиґи потроху скляніли, але Маршал методично виймав із розрізу на спині й животі уламки міни, виймав, складав обережно у плювальницю, що працювала без проточної води. Два, три, чотири, шість… Кров уже не хлистала. Ані у Дзиґи, ані у Гриця. І вони зараз не у фільмі. Хіба що колись потім.

Двоє, що приїхали по Гриця, були в доброму гуморі. Поранений — не мертвий, нога — не голова. А навіть якщо без ноги, не дай боже, то зараз такі протези — ой-ой. Марафон люди бігають.

— А що ж ти так невчасно? — гуркотів один із них, встановлюючи ноші. — Що ж так невчасно? А? Бачу, козлятина вже на шашлик готова, святкувати щось зібралися? Хоча я козлятини не люблю. А ти любиш? І не розстроюйся ти так, у госпіталі нагодують. Чуєш? Доїдемо нормуль. Чуєш мене?

— Сам ти козлятина. Сам ти козлятина. А це Дзиґа. Пес, — проричав Гриць.

— Промедол кололи? — уточнив водій. — Контузія була? Набряк мозку? Голову дивились?

— Тут усе написано, — Маршал простягнув перевізникам папірці у пластиковій теці. — Все добре в нього з головою.

— А чого він брєдіт?

— Це ти брєдіш, — огризнувся Вовк.

— Ага. Точно. Ти й твій напарник. Бо це, друже, не шашлик. Це Дзиґа. Наш пес.

Дзиґу поховали на городі, поруч із бабцею та настурціями, яких давно ніхто не поливав. На кришці виварки, що стала надгробком, Маршал написав: «Розміновувач. Too well loved to ever be forgotten».