Продовжуємо рубрику «Що читали автори Видавництва Старого Лева у 2025 році». У другій серії своїми книжковими рекомендаціями поділилися Артур Дронь, Ганна Улюра та Михайло Бриних. Про книги та рефлексії читайте у матеріалі.

Артур Дронь 

Халед Госсейні, «Тисяча осяйних сонць» 

Книга про війни і випробування далекого народу, але нам відгукнеться більше, ніж може здатись. А в центрі книги — історії двох жінок.

Богдан Коломійчук, «Хороші передчуття»

У цій книзі Богдан, із яким ми служили в одній бригаді, пише про свій особистий досвід служби й війни, а водночас і досвід тисяч таких самих людей, які не вважали й не вважають себе військовими, але були змушені одного дня одягти піксель і піти захищати свою сім’ю. Тут фронтові будні, роздуми про цивільне й військове життя, про обов’язок і його виконання чи уникнення, про випробування і труднощі, але найголовніше — про те відчуття в грудях, яке й стало назвою книги.

Ганна Осадко, «Мисливці повертаються завжди»

Нова книжка Ганни Осадко — це поезія, яка є і саморефлексіями, і спілкуванням із тими, кого більше немає, і спілкуванням із тими, хто дуже близько, і способом проживати складний досвід складного часу. У цих текстах багато всього, як і в самій книзі, адже вона проілюстрована колажами Софії Осадко, а також містить QR-коди, за якими можна послухати, як вірші читає сама Ганна. Із цією книгою я завершую 2025 рік, а хтось, можливо, розпочне із нею свій 2026. 

Ганна Улюра

Олена Бондаренко, «Сама»

На тлі іншої достойної автодокументальної прози цього року книжка Олени Бондаренко може здатися надто тихою. Цю тишу треба уміти почути і всмак нею насолодитися. Авторка детально розказує, як подолала самостійно і на самоті подорож в 2300 км. 108 днів Карпатською дугою. Ця мандрівка мала терапевтичну мету: в перші місяці повномасштабного вторгнення авторка працювала воєнною кореспонденткою в Польщі, потім робочий темп спав, а психологічна втома навалилася. Нині вона проходить місцями, де колись були і минули війни, та уважно дивиться, як природа гоїть себе після них. Терапевтична в найкращому сенсі цього поняття проза. 

«Фронтмени»

До антології мілітарної поезії, яку упорядкувала Анаід Агаджанова, увійшли твори 36 поетів і поеток, які служать і воюють, комбатантів і ветеранів. Нейморівно сильний авторський склад, тут є твори такий різних і по-різному сильних поетів/поеток як Борис Гуменюк, Олена Герасим’юк, Артур Дронь, Ігор Мітров, Єва Тур, Федір Рудий, Валерій Пузік та інші, які не так навіть фіксують досвід перебування на війні, як шукають сам спосіб це зафіксувати. Кожен наступний вірш звучить як віддалений коментар до попереднього. Сильно і болісно-люта книжка, до обов’язкового прочитання. 

Мігель Анхель Астуріас, «Маїсові люди»

Анни Марховська переклала блискуче-складний роман Астуріаса, який у нас давно уже мав би бути, а вийшов акурат вчасно. Одна з героїнь народила дванадцятьох синів і шістьох поховала, вона каже: добре тій матері, діти якої живі і діти якої мертві, добре їй бути і тут, і там. Всі в цьому творі наче в стадії переходу, коли половина їхнього світу — тут, а половина — там. Ідеальна книжка про різницю між «тут» і «там». В контексті рефлексій про постколоніальність роман гватемальського нобіліанта кінця 1970-х читається навдивовижу глибоко.

Михайло Бриних

Філіп К. Дік, «Валіс»

«Валіс» — роман про взаємини з Богом, що зумовлені та ускладнені вживанням психоактивних речовин, і це чарівний макабр теології, в якій Творець щораз вислизає з лещат релігійної свідомості та гуляє десь поза її городами, де немає нічого, крім кольору та примарного одкровення, що прикидається найобкою.

Ілларіон Павлюк, «Книга Еміля»

«Книга Еміля» — ще одна нелегка подорож, у цю нору легко заскочити, опинитися у небезпечному та незбагненному лабіринті, заплутатися у пошуках Мінотавра, щоб знайти щось інше – особисті дитячі страхи чи щось на кшталт катарсису, це вже як кому пощастить з першого разу; в будь-якому випадку, це запрошення до пізнання нових відтінків та вигинів пітьми, і вам неодмінно доведеться обертатися та повертатися, задкувати разом зі свавільним плином часу.

Кадзуо Ішіґуро, «Безутішні»

Ішіґуро – ще один майстер непевності, який досліджує дивну мавпу розуму і розмиває реальність, його стилістика не менш амнезійно-яскрава, ніж загублений у власній фрагментованій пам’яті герой, і читання цього роману може неодноразово зірвати стоп-кран сприйняття, бо до такої оповіді ніхто не готовий.

Кожна з цих книжок після прочитання хоче продовжити бесіду з читачем, більше того – вимагає: перечитай мене.